Історія Українських культур

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя. 

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях "з варяг у греки", чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів. 

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія.  Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова "будинок", "рілля", "худоба", "страва", назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", "світобудова", "світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші. 

Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. 

 
1. Писемна мова Київської Русі

У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов'янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов'янського "глагол", що означає "слово"). 

Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з'ясоване (можливий зв'язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва. 

Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов'янську літературну мову, яка отримала назву старослов'янської, пізніше – церковнослов'янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов'янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову. 

Давні кияни писали старослов'янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов'янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов'янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як "Слово о полку Ігоревім", "Повість временних літ", "Руська правда". 

Дослідник вважає безперечно українським напис "Людота коваль" на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому "Слові о полку Ігоревім" (наприклад, вираз "красною дівицею"). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов'ян) слова "мед" і "страва". В ХІ столітті записане українське слово "сніг", у ХІІІ – "пліт". Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма. 

На українські форми слів у давньокиївському літописі – "Повісті временних літ" – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, "писавши мовою церковнослов'янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови". Якщо в київському літописі вживаються слова "цариця", "у отця", "печеніги", "Донець", "Мойсій" тощо, то, вважає М. О. Максимович, "ми повинні визнати, що це написано українцями". Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам'ятках, створених в Україні. Погляди М.О.Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому під назвою "Киев явился градом великим". 

Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідше. Пізніше відхилення від норм церковнослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час щось змінилося в живій, народній мові, - це явище могло вже до того існувати століттями. Взагалі, мова змінюється сама по собі дуже повільно: понад 150 років минуло від появи Шевченкового "Кобзаря", а що змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фонетиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1000 років? До речі, як стверджують спеціалісти, мова "Божественної комедії" Дайте, хоч цей твір писаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі "Витязь в тигровій шкурі", якій приблизно 800 років, мало чим відрізняється від сучасної грузинської. "Сучасний ісландець легко читає й розуміє все, що було написане в XIII ст.". Про те, що в Київській Русі простий люд і, безперечно, ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова, вислови, що то тут, то там проскакують крізь церковнослов'янщину в тодішніх текстах.

Отже, з прийняттям християнства церковнослов'янська мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуться державні документи, літописи, проповіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, українською мовою з'являються тільки в XVI ст. - записи народних пісень - та на початку XVII ст. - інтермедії Я. Гаватовича, вірші). З часом церковнослов'янська мова видозмінюється - нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки в своїй основі вона залишається церковнослов'янською, далекою від народної. Цією мовою написано і "Повість врем'яних літ", і "Слово о законі і благодаті", і "Руську правду", і "Слово о полку Ігоревім", і багато інших творів давньоукраїнської літератури. 
 
2. Розмовна народна мова часів Київської Русі

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов'янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов'ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О.О.Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом. 

Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М.П.Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М.О.Максимовичем (який назвав її "новопридуманими заселеннями й переселеннями"). "...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам'ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах..." – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович. 

Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського "Давньокиївський говір", опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє "величезну частину" українських мовних особливостей. 

Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв'язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов'янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, "малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов'янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою". Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов'янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов'янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). "Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов'янські мови, зачалася в глибоку праслов'янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої "праруської" спільної мови ніколи не було". 

До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В.М.Русанівського (академік Національної академії наук України) "Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи" (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати "прабатьком усіх слов'янських міст". Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська "спільна мова", яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: "челядь", "свитка", "стріха", "лови", "тенета", "ворожбит" та ін. 

Пізніше у збірнику "Культура слова" (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г.П.Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) "Як розмовляли в стародавньому Києві". У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття "давньоруська мова" стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти, які ще від праслов'янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому "основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори". Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена "спільна мова", про яку йшлося вище. 

Журнал "Дивослово" (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І.П.Ющука "Про походження української мови". Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – "Ізборники Святослава". Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін. 

клоробство — уміння виготовити скло, скло образні маси і виробляти з них різні вироби — належить до найдавнішого ремесла, добре відомого багатьом слов’янським племенам, що населяли простори Київської Русі у VIII-IX ст.

Давній Українській мозаїці, що грунтується на застосуванні головного мальовничого матеріалу, кольорових смальт (сплаву скла з матеріалами, що заглушають його, і різними барвниками), передувала високорозвинена в давній Русі техніка склоробства, яка існувала не тільки в центрі Київської держави —м. Києві, але й у Чернігові, Галичі.

У Києві виникло і розповсюдилося, на основі високорозвиненого місцевого київського склоробства, виробництво різноманітних виробів зі скла. Організувалася і почала успішно виробляти свою продукцію, у вигляді різнобарвних плиток мозаїчної смальти,майстерня смальти і кольорового скла. А також виникло високе виробництво художньої декоративної кераміки з поливною емаллю, що дійшла до нас у виді окремих розписних поливних кахлів з розкопок Великокнязівського палацу в Києві, Десятинної церкві, Золотоверхого собору Михайлівського монастиря, Михайлівського собору Видубицького монастиря тощо.

Завдяки високорозвиненій техніці склоробства, на його базі, у XI-XII ст. в Київській державі, змогли розвитися і досягти винятково високого рівня майстерності, як у технічному, так і в художнім відношенні, суміжні з ним виробництва: емалі, мозаїчно-смальтове і декоративно-керамічне. Досягнутий київськими майстрами винятково високий рівень технічної і художньої майстерності в техніках мозаїки, емалі і декоративно-керамічної справи був настільки високий, що не тільки перевершував у багатьох відносинах той рівень, якого до цього часу досягли ці види майстерності в Західній Європі, але і служив їм зразком для подальшого удосконалювання. Недарма Теофіл у своєму, трактаті зауважує про необхідність західноєвропейським майстрам “вивчати” записані ними способи виробництва емалі, “що… відкрила Русія”.

Не менш високо стояло в цей час і мистецтво мозаїчного живопису, і, зокрема, мистецтво готування мозаїчної смальти, як із заглушеного кольорового скла, так і з напівпрозорої і прозорої смальти, у тому числі із золотих та срібних смальт, що вироблялися київськими майстрами з матеріалів місцевого походження. Палітра київської смальти, за допомогою якої було набрано, видатні по своїй художній і технічній майстерності мозаїчні підлоги (в Десятинній церкві в Києві наприкінці Х ст., Михайлівського собору Видубицького монастиря, Софійського собору й інших древніх храмах Києва, а також мозаїчний живопис київського Софійського собору і Золотоверхого собору Михайлівського монастиря), відрізнялася винятковою розмаїтістю і багатством своїх колірних тонів і відтінків. Ймовірніше за все, мозаїчні підлоги у древніх храмах Чернігова і Переяслава Південного також набиралися зі смальти, виготовленої київськими смальтоварами у своїх майстернях.

Давньоруський мозаїчний живопис Х-ХІІ ст. може бути поділ-ленний на два види:високомистецькі мозаїки, підлоги, що фрагментарно збереглися до наших днів у ряді храмів цієї епохи в Києві, Чернігові й інших давньоруських містах Київської Русі, а також у Новгороді Великому, і мозаїчний живопис, що прикрашав стіни, зводи і куполи давньоруських храмів Х-ХІІ ст., ансамблю, що дійшов до нас у вигляді, мозаїк київського Софійського собору (1037—1061—1067років.), фрагментів мозаїк Золотоверхого собору, Михайлівського монастиря в Києві (60-і рр. XI в.), а також, що не дійшли до нас — мозаїк Спаського собору в Чернігові (перша половина XI ст.), мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври (1073—1078 р.) і Благовіщенського собору в Чернігові (1186 р.).
 

До нашого часу збереглася частина мозаїчного живопису київського Софійського собору, виконана київськими художниками-мозаїчистами. У конхе апсиди головного храму Київської Софії знаходиться величезне зображення “Богоматері-Оранти”, назване “Нерушимою стіною”. Нижче неї розташований фриз, на якому знаходиться мозаїка “Причащання”, а під фризом йде пояс мозаїчних зображень батьків церкви у зріст. У куполі, в колі, знаходиться погрудне зображення Вседержителя, підтримуваного чотирма архангелами, з яких зберігся тільки один. У вітрилах, під куполом, знаходиться зображення євангеліста Марка, а в простінках вікон барабана — фрагментарно збережені фігури апостолів. На західному пілястрі східних стовпів збереглося зображення “Благовіщення”. У підпружних арках мається трохи мозаїчних медальйонів з погрудними зображеннями Христа і святих, приналежних до циклу сорока мучеників. Крім того, у ряді місць собору збереглися мозаїчні декоративні прикраси у вигляді орнаментів. Цим і вичерпуються всі мозаїки, що збереглися від колись найбагатшого декоративного мозаїчного оздоблення Софійського собору, суцільним килимом вкрившего стіни, зводи, барабан, купол і стовпи храму.

Мозаїчний живопис київського Софійського собору був набраний місцевими київськими художниками — мозаїчистами по створеним ними оригінальним малюнкам, за замовленням будівельника собору — київського князя Ярослава Мудрого.

Набір мозаїк Софійського собору був виконаний зі смальти, виплавлених київськими майстрами-смальтоварами в місцевій київській майстерні.

Мозаїчний живопис Золотоверхого собору Михайлівського монастиря. Мозаїчний живопис, що колись покривала стіни і зводи Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві, був виконаний місцевими київськими художниками-мозаїчистами в 60-і рр. XI ст., за замовленням будівельника храму — київського князя Ізяслава. Мозаїчний набір був виконаний зі смальти, приготовлений також київськими майстрами-смальтоварами. Техніка набору була прямою, і смальти змішувалися в двошаровому вапняно-цегельному ’рунті. Палітра смальти майже не відрізнялася від палітри київського Софійського собору.

Палітра смальти, що застосовувалася в мозаїчному живописі київських храмів XI ст., нараховувала 72 різновиди, у число яких входило 8 видів кубиків, що представляли собою натуральні природні мінерали.

Поряд із прикрасою мозаїчним живописом давньоруських храмів, мозаїки застосовувалися і для оздоблення давньоруських князівських цивільних споруджень.

Розкопки на території древнього Києва, поблизу Десятинної церкви, знайшли фундаменти декількох, прямокутної форми, цивільних кам’яних будинків Х-ХІ ст. — “гридниць”, — тобто парадних палацевих споруджень, що призначалися для збору князівської дружини. Ці “гридниці”, судячи зі знайдених фрагментів мармурових деталей, мозаїк і фресок, мали пишну обробку інтер’єра і нічим не поступалися по своєму багатству обробці храмів.

Мозаїка в раннім середньовіччі розвилася остаточно. З’явилися нові види, що використовувалися і далі. Свого розквіту мозаїка досягла у середньовіччі.