Язичнецький культ Давньої Русі

Автор: Пользователь скрыл имя, 20 Октября 2011 в 13:54, реферат

Описание работы

Витоки української культури беруть свої початки з давньоруської держави, духовна та культурна спадщина якої стала першоосновою для сучасної національної культури. Світогляд середньовічної людини багато в чому спирався на релігійну основу. Вірування мали великий вплив на повсякденне життя людини, вони регулювали та конролювали всі сфери життя.

Работа содержит 1 файл

Реферат по истории.doc

— 130.50 Кб (Скачать)

     Перун був грізним божеством,  але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його струнким, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро [16; с. 12].

    Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [13; с. 31-33].

    Представницею жіночої статі  була Мокош – це божество  родючості і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род  і Велес у кам'яну добу відігравали  найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися однопорядковими  релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю [7; с. 69-72].

    Уявлення про злих духів, що  надійшли з давніх часів слід  відрізняти від знахарів, примівників,  ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком. Розрізняли декілька домовиків [17; с. 87].

    На Русі домовиків звали Возицею,  бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, оберігав од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в коровниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником [14; с. 284].

    Нижчі духи і півдухи: русалки,  мавки. Русалки – богині земної  води, живуть на самому дні  в чудових кришталевих палатах  у морі, у річках і, навіть, у  криницях. Русалки – невеликі  дівчата, діти-семилітки, живуть  громадами. Вони дуже вродливі  з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з’являються на людях одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті [25; с. 62].

    Мавки живуть у лісах і у  печерах. Всі вони показуються  в образі гарних дівчат, люблять  музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову [15; с. 46-51].

    До русалок і мавок прилучають  міфічні духи – нічки (від  німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво [14; с. 285].

    Найтемніші вірування та найстрашніші  легенди про упирів, про вампірів  – тварин з породи кажанів,  іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей [3; с. 1017], поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку серед людей, аби ті божеволіли [14; с. 285].

    Щодо живих людей, таких як  відьми та вовкулаки, не надається  надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій"[21; с. 153-169].

    Вовкулаками, більш поширені у  Європі, називають людей зі здатністю  перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят [8; с. 200]. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки. 
 

2.2 Язичницькі святилища  та святі місця 

    Територія Русі, що була заселена східними слов’янами, вірогідно, мала велику кількість язичницьких святилищ і священних місць. Такі місця були як загального призначення – за наявності вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди у вигляді заглиблення – від дерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), і нарешті спеціальні ями, заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу. Про це свідчать топонімічні назви поселень "святих озер", "святих рощ", молитовників біля стодолів, що містять назви чи елементи язичницьких імен [22; с. 339].

    Такі святилища відкриті в  Шумську на Житомирщині, у Ржавинському  лісі на Буковині, на горі Пластунка  під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташовувалися на городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). [22; с. 339].

    За дослідженням язичницької  топоніміки, що були проведені  Т.В. Сергіной, виявляється декілька  тематичних груп. На першому місці стоять топоніми, що пов’язані з Волосом – Велесом. Це дає підставу вважати, що Велес був найбільш вшанованим богом серед слов’ян. Крім того, в топоніміці відображені і інші язичницькі сюжети: Ворожба, Ярилова, Ігрище тощо [19; с. 15-16]. Збереженість язичницьких топонімів свідчать про те, що довгий час зберігались їх первісні функції. Але топоніміка не дає можливості повністю з’ясувати знаходження святих урочищ, по-перше, після охрещення Русі Володимиром майже усі колишні поганські святилища було замінено на християнські, а по-друге, такі поклоніння чи моління, як "хто під овином молився" або "в пшениці" чи "біля води" не залишали топонімічних слідів. Своєрідним розрядом культових місць були священні і святі рощі "древеса" й "рощення". Одним з дерев, що поважали була береза, з якою пов’язаний цілий ряд весняних обрядів та хороводних пісень. Не виключно, що береза була присвячена берегиням, духам добра [7; с. 62].

    Дерева, що були розташовані біля  джерел, криниць, мали особливу повагу, адже одночасно можна було звертатись і до сили рослин, і до живої води. Адже тут певною мірою поєднувались культ обожнювання води, і культ рослин, що в уяві тогочасної людини наділені великою силою, що мала допомагати тій людині, яка поклонялась і молилась у цих містах, приносила жертви. Серед населення був поширений культ дуба. Дуб – дерево Перуна – міцно увійшов в систему язичницьких вірувань і обрядів. Так як прабатьківщина знаходилась в зоні, де були поширені дуби, тому вірування, що пов’язані з дубом, мають свої коріння з давніх часів [18; с. 9-13].

    Поклоніння давніх русів Перунову  дубу змальовано імператором  Костянтином Багрянородним, що  датується 948 роком, він пише: "Пройдучи  це місце, вони досягали остріва,  яке називають Святим Григорієм, і на цьому острові здійснюють свої жертвоприношення, так як там росте величезний дуб. Вони приносять пісні хліба, м’ясо, а інші приносять в жертву півней. Щодо півнів вони за допомогою жеребу вирішують – зарізати їх, з’їсти чи відпустити живими" [5; с. 21-25].

    Одне з досліджень було зроблено  ще у 1909 році, виявлено біля  монастиря Пустинного Миколи. За  довжиною стовбур дуба сягав  20 метрів. Судячи по кільцям на  зрізі йому було десь 150 років.  В свій час в товщу стовбура  були врізані і встигли врости в дерево, чотири кабанячих щелепи, що розташовані були квадратом.

    Ще один схожий дуб було  знайдено вже 1975р., недалеко від  першого, нижче гирла Десни.  У стовбурі було виявлено дев’ять кабанячих щелеп [24; с. 33]. Від свого попередника дуб відрізнявся лише розмірами, висота якого була 10 метрів та кількістю ритуальних предметів, що теж були вставлені у вигляді квадрату. На двох дубах було виявлено сліди обпалення. Скоріш за все, біля дубів знаходились ритуальні вогнища. Приблизний час існування називають VIII ст. Є підстави вважати, що населення київських земель поєднувало між собою декілька культів: вепра – найсильнішого і поширенішого з диких тварин та дуба – наймогутнішого і найміцнішого серед інших дерев. Водночас вшанування дуба було пов’язано з поклонінням богу Перуну.

    Обидва стовбури були знайдені  у воді. Скоріш за все, дуби  росли поблизу переправи, де  перетинались важливі шляхи: Дніпровський  – шлях "з варяг у греки", другий вів з Києва до Чернігова.  Можливо тут і росли священні  дуби. Недалеко звідси було і місце зупинки торгових караванів, які приїздили до Києва з півночі. Тому й не випадково язичницькі святилища влаштовувались на людних шляхах, щоб дружинники і купці, уникнувши численних небезпек під час походів і мандрівок, могли приносити жертви своїм богам. Магічну силу кабанячих ікл з отворами східні слов’яни використовували як талісмани і вважали їх священними речами, що мали оберігати людину. Не раз виявляли ікла, кісти й кабанячі голови в курганних похованнях сіверян та древлян. Без сумніву можна вважати кабана священною твариною. Його приносили в жертву богам з надією, що цим можна набути їхньої ласки і допомоги. Деякі вчені стверджують, що поєднання обпаленого дуба з кабанячими іклами було пов’язано із святкуванням новорічних циклів свят, коли спалювали дубову колоду з обов’язковою стравою "васильївського" порося [9; с. 24]. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах.

    Отже, за допомогою етнографічного  матеріалу ми маємо можливість  прослідкувати магічне поєднання культів дерев, води і вогню. За народними віруваннями вогонь – найвеличніший дар богів людям. Через поклоніння вогню пояснюється й українська гостинність [14; с. 263].

     В Україні зберігаються рештки визначної культової споруди поганського часу – печерно-скельного храму в с. Буша (р.Мурафа-Дністер) з наскельним рельєфом-композицією та написами. Питання про достемений час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються його визнавати за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VІІІ- ІХ ст.. В.М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VІІІ ст.. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери [22; с. 340].

    Найдавніше капище у Києві було розкопано у 1908 році у центрі городища на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) В.В. Хвойкою. У центрі городища Кия стояло язичницьке капище – культовий центр полян, що датується V – VI ст. Від язичницького капища залишився власне фундамент складений із необроблених брил пісковику, граніту на глиняному розчині [22; с. 337]. Фундамент мав еліпсоподібну форму з чотирикутними виступами. Із західного боку фундаменту виявлено масивний стовп, в якому шари обпаленої глини чергувались з шарами вугілля і золи. Навколо нього була велика кількість кісток. Б.О.Рибаков, виходячи з масштабів вівтаря, схилявся до того, що це – залишки великого язичницького храму, а еліпс із каменів – призначений для заклинання [19; с. 70].

    В 1975 році розкопки, що проводила  Київська археологічна експедиція  неподалік від літописного Теремного двору виявили місце розташування Перунового пагорба, де натрапили на викопані в материковому ґрунті фундаментні рови споруди, засипані щебенем, уламками плінфи та шифером у перемішку із глиною і шматками цем’янки. Споруда являла собою видовжений прямокутник. Південна, північна і східна частина прямокутника переходили в симетричні виступи. Всього виступів було шість, у вигляді пелюстків квітки. Саме на цих виступах могли стояти ідоли літописних богів [1; с. 131]. Святилище нагадує собою пелюсткові святилища Перуна IХ століття на р. Гнилоп'ять під Житомиром та Х століття на Перині під Новгородом.

    В 1964 році біля Житомира у поселенні Шумськ на березі річки Гнилоп'ять на південному краю землі древлянського народу, були проведені археологічні розкопки І.П. Русановою під час яких виявлено ритуальну споруду. Комплекс датується IХ століттям, але деякі дослідники розширюють хронологічні межі до IХ – Х століть. Комплекс складається з трьох частин: святилище, "крада велика" для кремації і могильник з похованням праху та господарсько-житловий комплекс. Б.О. Рибаков висунув думку, що святилище було символічним зображенням жіночої фігури [22; с. 215]. Ця споруда дістала назву "Велетенша". В середині святилища були знайдені обпалені залишки бика, пташки та інших невстановлених істот. Ця ритуальна споруда, вірогідно, була одноразового призначення. Можна припустити, що таке величезне жертвоприношення було проведено по-особливому, виключному випадку: стихійне лихо, засуха чи якась епідемія. Жіноче божество могло бути Мокошью. Якщо древлянам загрожувала втрата врожаю, а у випадку мора чи загрози життя, це могло бути зображення божества Мари, Марени. З точністю можна говорити, що шумська ритуальна споруда IХ – Х ст. з чіткими контурами жіночої фігури є залишками жертвоприношення жіночому божеству, а причинами, що змусили древлян до такого дійства, могли бути чи хвороба, чи загроза війни або ж наслідки битв, що відбулися [11; с. 205].

Информация о работе Язичнецький культ Давньої Русі