Міністерство освіти і науки України

Державний вищий  навчальний заклад „Запорізький національний університет” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                 ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА СТУДЕНТА

    на тему: „ Язичницькі вірування дохристиянської епохи”

               
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                    

                                                              Виконала: студентка групи 13120-1

                                                                                спеціальності соціальна робота

                                                                                Семенова Олена Ігорівна

                                                              Перевірила: Кривко І. М. 
 

                                          
 

                                         Запоріжжя, 2010

                                        ЗМІСТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                            ВСТУП

   Тисячолітньою проблемою для українського народу є питання про те, що сповідували наші пращури.

  Актуальність теми. Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі зумовлювали як особливості повсякденного життя населення, так і особливості соціально-політичного розвитку країни, її зовнішньої політики. Знати дохристиянські вірування українського народу дуже важливо, бо тільки знаючи їх, ми можемо належно зрозуміти теперішню духовну культуру й правдиво оцінити силу Християнізації. Так само, не можна правдиво розкрити розвиток і історію нашої Церкви, не знаючи духовного стану народу ще до Християнства. Так можна сказати і про історію суспільного життя, і про історію української культури та літератури, бо історія завжди міцно поєднана з Вірою, а також оперує народними віруваннями, переказами, піснями, що в значній мірі склались ще за дохристиянських часів.

  До  того ж, після хрещення Русі  у 988 дохристиянські вірування  не зникли, а трансформувалися  в елементи народної культури і лягли в основу її формування. Таким чином, українська народна культура від самого початку формувалася не лише під впливом християнства, а й під впливом дохристиянських вірувань, що почасти ховалися під офіційною християнською релігійною обрядовістю.

  Тому актуальність даної теми обумовлена потребою врахування при вивченні історії України як періоду Київської Русі, так і подальших періодів, комплексів вірувань та світоглядних уявлень, що збереглися у ментальності українського народу із дохристиянських часів та впливали на весь його історичний розвиток.

  Об’єктом  роботи є культурне та релігійне  життя язичницьких слов’ян.

  Предметом  дослідження є язичницькі вірування  дохристиянської епохи.

  Метою  роботи є дослідження язичницьких  вірувань дохристиянської епохи.

  Для досягнення окресленої мети слід вирішити такі завдання:

   1. Здійснити аналіз дохристиянської богослужби.

   2. Проаналізувати язичницький календар.

   3. Охарактеризувати вищу та нижчу  міфологію слов’ян та розкрити  сутність язичницьких свят.

   4. Визначити джерела вивчення  язичницької міфології слов’ян.

   5. Дослідити долю язичництва після  хрещення Русі.

  Хронологічні рамки дослідження охоплюють VIII-X сторіччя. 988 року на Русі було офіційно запроваджено християнство, і це зумовлює вибір верхньої хронологічної межі.

  Територіальні межі дослідження визначаються кордонами Київської Русі у цей часовий період.

  Таким  чином, авторка вважає можливим  перейти до викладення основних  положень роботи.

РОЗДІЛ 1. ДОХРИСТИЯНСЬКІ ВІРУВАННЯ

 

1.1. дохристиянська богослужба

  Коли  з’явились боги, мусила з’явитись і богослужба їм. Персоніфікація богів призвела до поставлення ідолів. Зазвичай ідоли були дерев’яні, рідко металеві. З каменю ідолів не робили.

  Ідол  для язичника сам був богом, а не нагадуванням про нього.

  Святилища  робили під голим небом, ставили  ідолів і жертовник. Звались  ці святилища по-різному: храми,  кумирні, капище або требище.

  Життя  первісної людини було повне  боротьби з оточенням, з тим,  що було в його довкіллі, особливо з тваринами, з цієї боротьби формувався її світогляд та культ. Початком культу стало те, що людина вмилостивляла вищі сили. Коли ці сили перетворились на богів, релігійний культ поширився.

  Коли  постали матеріальні боги та  ідоли, вони потребували видимої жертви. Багато згадок про жертвоприношення є в Початковому літописі, де вказано, що наші предки приносили богам навіть людські жертви. Жертви були або одиничні, персональні, або громадські, коли збиралось багато народу в святкові дні, або в дні так званих „потреб” – перед війною, походом, під час епідемії, посухи. В жертву приносили найрізноманітніші продукти: волів, овець, кур, плоди та вироби з них.

  В  основному в історичних джерелах  не згадують про жерців. Коли  потрібно було приносити жертву, її приносив кожен за себе або старший в родині, тобто батько. А громадські жертви приносив князь чи його бояри.

  Але  існували і волхви, що були  фахівцями у стосунках між  людьми і богами. Люди вірили, що волхви надлюдські знання, що вони віщі, вони добре знають, як уласкавити богів, тому стоять близько до них. Волхвів поважали як народ, так і князі.

  Крім  волхвів, були ще й чудесники,  але вони були менш вправними.

  Таким  чином, стародавні вірування й  обряди перейшли й до часу  християнського і міцно тримаються у народі й дотепер. Від ролі батька як головного жерця родини з’явилась назва священника – „Батюшка”. За дохристиянського часу князі приносили загально громадські жертви, тобто були верховними жерцями, та і за часів Християнства вони не випускали з рук керівної ролі в церкві.

1.2. язичницький  календар

  Давньослов'янський календар - умовна назва комплексу календарних уявлень давніх слов'ян, що існували в язичницької культури і вплинули в період християнізації на формування календарних систем слов'янських народів. Ці уявлення стосуються способів підрахунку днів, місяців і років.

  В давнину  у язичників був свій релігійний  календар, характерною рисою якого  було те, що він був міцно  зв’язаний з природою та хліборобством  цілого року. Він з’явився тому, що народ, який займався торгівлею, землеробством, який мав політичні зв’язки з сусідами, мав би мати поняття про розділення та рахування часу, без котрого не можна було обійтись як в суспільному житті, так і в домашньому господарстві.

  Як і перси,  литовці та інші народи, слов’яни мали за початок року березень; у них також були особливі назви для всіх місяців, при чому ці назви виражали  особливості пори року і стану природи (див. Додаток 1). Але все – таки у слов’ян не існувало єдиних уявлень про порядок і назві місяців. З усієї маси назв виявляються праслов'янські назви, що говорить про єдність походження календаря. Етимологія назв також не завжди зрозуміла і дає привід для різного роду роздумів на цю тему. Єдине, в чому сходяться більшість дослідників, - це зв'язок назв з природними явищами, характерними для річного циклу.

  З глибокої  давнини тиждень був семиденний, причому деякі дні були відмічені стародавніми віруваннями. Понеділок – це тяжкий день, тому починати робити в цей день щось поважне не можна, бо не поведеться. В понеділок не тільки не робили, але пізніше й не постили. В п’ятницю взагалі святкували, як в неділю. Дні тижня, як і в інших язичницьких народів, були присвячені різним богам. Відомо, що четвер зв'язаний з Перуном, а п'ятниця - з Мокошшю. Ці уявлення сходять до загальноєвропейської традиції.

  Можна припустити, що слов’яни задовго до появи  християнського місяцеслова не  тільки розрізняли місяці та  окремі святкові дні, але також  фіксували на особливих ритуальних  посудинах, а можливо, й на інших предметах, свій своєрідний календар.

  Посудини  із зображеними на них символами  різних місяців були, напевно,  святковими обрядовими чашами, частиною  багатьох ритуалів, пов’язаних з  плодоріддям землі і взагалі  добробутом общини.

  Таким чином,  можна зробити висновок, що у язичницьких слов’ян існувала своя система ліку часу, свій календар, але, звичайно, він був менш опрацьованим, ніж той православний календар, який слов’яни прийняли після утвердження християнства.

1.3. вища та нижча міфологія слов’ян. Язичницькі свята.

  Міфологію поділяють на вищу і нижчу. Під вищої міфологією розуміють зазвичай міфи про богів і героїв, під нижчою — міфологічні ставлення до різних духів природи, міфологічних істот, які мають статусу божественності. До розряду вищої міфології зараховуються ті божества, які більшість літописців включають в язичницький пантеон слов'ян. До нижчою міфології традиційно ставляться різні духи: домові, лісові, водяні, польові та ін.

  До чоловічих богів слов'ян відносяться Перун, Сварог і Сварожичи, божества родючості Рід, Велес, Ярило. Особливе місце займає Перун. Космічне божество, бог грому й блискавки, він шанувався як і бог - податель цілющого для природи дощу. Ім'я цього божества частенько зустрічається в давньоруських письмових пам'ятках. У «Повісті временних літ» ім'я Перуна згадується 11 paзів. Нашим предкам в грозі представляли битва Перуна і підвладних йому духів з полчищами хмарних демонів. Палиця Перуна, як знак караючої божественної гармати, стала символом влади, її «функції» перенесли на царський скіпетр, жрецький і суддівський жезли. Отже, Перун — верховний бог східних слов'ян — велів грозами, громами, блискавкою.

  Ще одним з пантеону богів був Велес – бог худоби, пастухів, пастушачої поезії, глава загробного світу і, можливо, бог торгівлі. Наявні дані дозволяють припустити наявність божества Велес (Волосся) в усіх слов'ян. Взагалі, Велес-Волос має дуже древнє походження, та його функції змінювалися з плином часу.

  Ще одним божеством небесного пантеону слов'ян був Сварог. Функціонально Сварог пов'язаний з вогнем і небесної сферою, отже, з небесним вогнем. У давнину люди вірили, що земний вогонь породжується вогнем небесним. У давньоруському пантеоні особливо тісні зв'язки з'єднували Сварога з Дажбогом, названим у літописі сином Сварога. Отже, одним із синів Сварога був Дажбог — бог сонця. З часом відбувається розширення значення імені Дажбога — божества сонця, який став розумітись як ім'я бога - подавача всіх благ. Другий син Сварога — Сварожич — уособлення вогню. Сварожичем називали вогонь, якому молилися під клунею і приносили жертви. Взагалі, слов'яни, як й інші давні народи, шанували вогонь. Вогню приписувалися очисні і цілющі властивості. У давнину хворих проносили через вогонь; існував звичай провозити наречені й наречену між вогнищами. Обожнення вогню, сягнуло нашого часу, зникло лише найменування його Сварожичем. Після хрещення Русі Сварог як покровитель ковальського справи поступово витісняється християнськими святими Кузьмою і Дем'яном. На те що, під іменами Кузьми і Дем'яна шанувався Сварог, вказує злиття в народному свідомості імен святих братів за одну — Кузьмодем’ян. Кузьмодем’ян був божественним ковалем і покровителем шлюбу, а де-не-де йому приписувалися всі ті подвиги, які зробив Сварог.

  Хорс - бог сонячного диска. Згадування Хорса на другому місці після Перуна в повчаннях кінця ХI століття говорить про визначальність цього божества. Бог Сонця Хорс, пишуть дослідники, видавався слов'янам білим конем, що чинить свій біг зі Сходу на Захід.

  Небесним  божеством, який належав до найголовніших слов'янських богів, був Стрибог. Чимало дослідників вважають Стрибога одним з найдавніших слов'янських божеств. Більшість дослідників сходяться у цьому, що Стрибог - небесне божество, отже, у його владі перебували якісь небесні чи атмосферні явища.

  Рід - східнослов'янське божество родючості, один із найзагадковіших персонажів слов'янської міфології. Род—головний бог східних слов'ян до затвердження верховенства Перуна, один із богів небесної сфери, творець всього сущого, функціонально (як творець життя) пов'язаний з водою земною і небесною (дощем), якимось чином пов'язаний з небесним і підземним вогнем. Як божество родючості Рід особливо поважався нашими предками. Культ Роду залишився суто поганським і тому всіляко переслідуваним християнської церквою. Така ситуація пояснюється лише тим, що Рід -