Страхове посередництво

Таким договором  обумовлено вид страхування, в якому  агент уповноважений працювати, максимальний ліміт ризику, який він  може прийняти, територіальні обмеження, зобов’язання зі здійснення та управління контрактами, виплату страхових  сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди.

Кожному генеральному агентству, що починає  свою роботу, страхова компанія відкриває  фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи тощо).

Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється  зона обслуговування – територія (конкретні  населені пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рівня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати частину функцій з укладання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Безперечними перевагами системи генеральних страхових агентств є їх гнучкість та мобільність.

Світова практика виділяє певні типи страхових  агентів[12]:

- прості агенти - агент укладає агентську угоду зі страховиком, працює самостійно під контролем штатних працівників компанії. За кожен укладений договір страхування отримує комісійну винагороду;

- пірамідальна структура агентської мережі застосовується великою кількістю страхових компаній. Страхова компанія укладає договір з генеральним агентом - фізичною особою, яка має право самостійно формувати систему субагентів. Останні також можуть набирати собі субсубагентів тощо. Середня європейська страхова компанія має 4-6 таких рівнів продажу. Комісійна винагорода розподіляється рівномірно за принципом: чим вищий рівень, чим ближче до вершини "піраміди" - тим менша комісійна винагорода. Найбільш висока винагорода в агента, який безпосередньо уклав договір страхування. Генеральний агент отримує досить велику винагороду (заробітну плату) за рахунок підпорядкованої йому мережі продавців - страхових агентів. Недоліком такої системи продажу для страхової компанії є те, що така структура на чолі з генеральним агентом (чи субагентом) у будь-який момент може перейти до іншого страховика;

- багаторівнева мережа страхових агентів уперше була використана в Європі за схемою реалізації косметичних засобів. Агентами у такій структурі є безпосередньо страхувальники - фізичні особи, які, купуючи страховий поліс, як правило, довгострокового особистого страхування, одночасно отримують право продавати страхові поліси іншим страхувальникам.

Альтернативний  варіант продажу страхових продуктів  через агентів – фізичних осіб, становить сукупність юридичних  осіб, що відіграють роль страхових  агентів конкретного страховика. Ними є банки, нотаріальні контори, туристичні агентства, відділення зв’язку, які поряд з послугами зі своєї  основної діяльності, пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Відносини між  страховою компанією та страховими агентами – юридичними особами регулюються  за допомогою укладання агентських угод про співробітництво та підписання щорічних протоколів до них або контрактами  працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом [13].

Страхові  агенти всіх типів реалізують готовий  страховий продукт. Отже, вони не мають  впливу на його якість і не можуть бути об’єктивними щодо оцінки останнього.

Діяльність  страхових агентів оплачується  у вигляді комісійної винагороди або комісії, розмір якої обумовлюється  агентською угодою і, як правило, це відсоток від страхової премії, сплаченої  страхувальником за конкретним договором  страхування. У страхових компаніях  існують спеціальні таблиці винагород, що встановлюють їхній розмір з кожного  виду страхування.

У багатьох країнах регулювання посередницької діяльності агентів здійснюють контрольно-ревізійні  служби страхових компаній. Згідно з «Положенням про порядок  провадження діяльності страховими посередниками», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523 неналежний контроль страховика за діяльністю його страхових  агентів кваліфікується як порушення  страхового законодавства. Згідно цього  положення, страховий агент зобов’язаний:

- перераховувати  страховику отримані від страхувальника  премії протягом 2-х робочих днів  після одержання; 

- оформити  договір страхування за 1 робочий  день із моменту одержання  страхової премії;

- подекадно  представляти страховику відомості  про укладені договори страхування  й суми отриманих страхових  премій [4].

Якщо  агент порушив ці вимоги, страховик  зобов’язаний припинити агентську  угоду строком 3 і більше місяців.

Що стосується практики роботи страхових агентів  на страховому ринку України, то ними є переважно фізичні особи - прямі  та мономандатні страхові агенти, які  працюють на основі горизонтальної моделі побудови агентської мережі. Роль агентів  виконують також і юридичні особи, наприклад – транспортні підприємства при здійсненні обов’язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. З розвитком нових  видів страхування в нашій  державі роль агентів активно  починають виконувати банки зі страхування  кредитних ризиків та певних видів  страхування майна. З огляду на зарубіжний досвід можна передбачити, що банки  все більше залучатимуться до продажу  полісів зі страхування життя.

Щодо  кількості страхових агентів, то назвати її, навіть приблизно, неможливо. Річ у тому, що якщо в розвинених країнах існують спеціальні системи  підготовки, сертифікації і реєстрації страхових агентів, то в нашій  країні діяльність агентів не впорядкована на державному рівні, а, відповідно, не існує єдиного держреєстру страхових  агентів. Кожна страхова компанія, яка  зацікавлена в агентах, готує  їх власними силами і відповідно до своїх стандартів. Досить важко і  дати точну оцінку їх ролі на ринку, але вона безперечно є обмеженою.

3. Проблеми та перспективи  розвитку посередництва на страховому  ринку України.

Протягом останніх років  ринок страхування в Україні  суттєво зростав, в той час  як страхове посередництво не розвивалось. Навпаки, на фоні значного зростання  страхового сектора, значення страхових  посередників постійно зменшувалось. Сьогодні участь страхових посередників у розповсюдженні страхових полісів  є дуже обмеженою. На початок 2012 року реєстр Державної комісії з регулювання  ринків фінансових послуг налічував 60 страхових і перестрахових брокерів, більшість з яких розташовані  в кількох найбільших обласних центрах,наприклад, у Києві 42.

Однією з проблем розвитку посередництва на страховому ринку  України можна вважати, що дані, які  стосуються страхових агентів, є  сумнівними і ненадійними, оскільки їх діяльність не підлягає регулюванню  та нагляду в Україні. Хоча досить важко дати оцінку їх ролі на ринку, вона безперечно є обмеженою.

Протягом останніх років  державне регулювання посередницької діяльності на страховому ринку було дещо удосконалено. Відповідно до чинного  законодавства, страховим посередництвом в Україні займаються страхові брокери  та агенти. Визначення типів страхових  посередників, передбачені у Законі України «Про страхування»(2001), збігаються з тими, які традиційно вживаються в Європейському Союзі. Тобто, страхові агенти здійснюють свою діяльність від  імені та за дорученням страховика, а страхові брокери не пов’язані  з будь-яким страховиком та виступають на ринку від свого імені. Чітке  розмежування обох типів є позитивною рисою законодавчої бази, оскільки це дозволяє уникнути певних зловживань, наприклад пов’язаних із помилковим трактуванням термінів.

Держкомісія регулює по-різному  діяльність страхових брокерів та страхових  агентів. Діяльність страхових брокерів в Україні підлягає ліцензуванню, тобто брокери повинні отримати спеціальний дозвіл Держкомісії  на здійснення посередницької діяльності на ринку страхування. Для цього, Держкомісією передбачено вимоги до брокерів щодо наявності у них  спеціальних знань у сфері  страхування. Рівень знань підтверджується  сертифікатом уповноваженої навчальної установи.

Крім того, ведеться центральний  реєстр страхових та перестрахових  брокерів, доступ до якого є загалом  відкритий для громадськості  і який підтверджує виконання  спеціальних вимог, що дають право  на здійснення професійної брокерської  діяльності. На відміну від брокерів, страхові агенти не підлягають ліцензуванню та реєстрації регулятором. Держкомісія  не наділена повноваженнями регулювати та здійснювати нагляд за їх діяльністю та професійними якостями. Як результат, рівень компетенції та надійності серед  страхових агентів дуже відрізняється, що створює додаткові ризики для  споживачів.

Страховим брокерам у розвинутих країнах дозволяється отримувати комісійну  винагороду і від страхових компаній, і від клієнтів. В Українв така практика заборонена, а саме заборонено отримувати винагороду за брокерську діяльність від страховиків. Така позиція  Держкомісії націлена в першу  чергу на гарантування того, що страхові брокери в своїй діяльності керуються  інтересами клієнтів (потенційних страхувальників), а не шукають вищих комісійних від страховиків. З іншого боку, такою  політикою створено нерівні умови  для діяльності брокерів та агентів. Загалом досить важко отримувати винагороду від споживачів. У більшості  випадків страхувальники помиляються, сприймаючи брокерську діяльність лише як надання певної поради щодо страхового контракту, і не готові платити за це. Насправді ж, до відповідальності брокера належать не лише надання  поради щодо конкретної страхової компанії чи страхового полісу, укладання договору страхування, але й супроводження  його виконання, особливо у випадку  страхової події. Страхові брокери  повинні мати змогу отримувати адекватну  винагороду за їх професійну діяльність.

Загалом посередництво на ринку страхування в Україні  є досить обмеженим, а система  його регулювання незадовільною. Для  покращення ситуації та сприяння розвитку інституту страхового посередництва, необхідно запровадити належне  регулювання та нагляд.

На підставі проведено  аналізу діяльності страхових посередників на вітчизняному страховому ринку необхідно  зазначити, що для забезпечення стратегії  його поступального розвитку та збільшення ролі посередників на ньому, необхідно  перш за все привести українське страхове законодавство у відповідність  до вимог Євросоюзу та створити належні  умови роботи страхових посередників через закон «Про страхове посередництво».

Необхідно також забезпечити  притік відтворення висококваліфікованих кадрів, без яких неможливе вирішення  серйозних задач, що стоять перед  вітчизняним страхуванням для брокерського співтовариства, розробити ефективні  заходи з активізації розвитку брокерської  діяльності, створити відповідні податкові  та інвестиційні умови, які сприяли  б розвитку цієї сфери страхування, зменшити податковий тиск. За умови  прийняття відповідних дієвих заходів  страхові посередники зможуть зайняти  достойне місце на страховому ринку в Україні уже в найближчі роки[15].

Рекомендаціями, щодо розвитку посередництва на страховому ринку України, будуть наступні:

1. Об’єктом  державного регулювання мають  бути усі страхові посередники,  які функціонують на страховому  ринку України – і страхові  брокери, і страхові агенти, –  також у випадку, коли посередництво  не є основним видом діяльності. По-перше це відповідає вимогам  Директиви ЄС «Про страхове  посередництво»: характерною особливістю  цього документу є те, що у  визначенні терміна «страховий  посередник» відсутній поділ  на агентів та брокерів. А ключовою  вимогою до всіх без винятку  посередників є вимога щодо їх обов’язкової реєстрації. По-друге, обидва типи посередників необхідно регулювати та контролювати за однаковими правилами без застосування будь-яких преференційних чи дискримінаційних заходів проти будь-кого з них. Така політика надасть свободу та стимули ринку розвиватися таким чином, що саме ринкові механізми визначатимуть, хто зі страхових посередників займе домінуючу позицію на ринку.

2. Одним  із загальноприйнятих механізмів  регулювання є державне ліцензування  або сертифікація діяльності. Необхідно  встановити мінімальні вимоги  щодо належного рівня підготовки  страхових посередників а також  до їх ділової репутації та  фінансової спроможності.

Професійна  компетентність страхових посередників становить суттєвий елемент захисту  страхувальників, і тому існують  заходи, спрямовані на отримання страховими посередниками загальних, комерційних  та професійних навичок і знань. Зміст кваліфікаційних вимог  у різних країнах неоднаковий. Міжнародне бюро страховиків та перестраховиків (об’єднання національних професійних  асоціацій страхових посередників Європейського Союзу) у своїй  резолюції від 7 жовтня 1992 р. пропонує встановити програму навчання з мінімальним  обсягом у 300 годин за період, що становить 18 місяців, з обов’язковим складанням іспитів після курсу навчання.

3. Створити  в Україні централізований реєстр  страхових агентів та брокерів  в Україні. Реєстрація вирішує  два завдання:

- по-перше, вона дозволяє контрольно-ревізійним  службам і клієнтам перевірити  ділові зв’язки посередників;

- по-друге, що ще важливіше,  перевірити, наскільки посередник  відповідає визначеним критеріям. 

Реєстрації  посередника визначає наявність  попереднього етапу отримування  дозволу і попередню перевірку  кваліфікації. В Україні відсутня реєстрація страхових агентів, а  реєстрація страхових брокерів, по суті, тільки формальний акт. У країнах  Європейського Союзу передбачаються санкції до страховиків, які користуються послугами незареєстрованих посередників.