Поняття і види джерел види міжнародного права

У цей період суверенітет держави  зачинає зв'язуватися з суверенітетом  народів. Всі народи, а отже, і  держави незалежні і рівноправні, володіють лавою основних прав і обов'язків. Одна з них - робити в мирний час якомога більше добра, а під час війни - заподіювати один одному якомога менше зла.

Проводиться гуманізація правил ведення війни. Зачало їй поклала прийнята в Петербурзі в 1868 р. Декларація про заборону розривних куль.

Під впливом  ідей природного права по-новому почали вирішуватися питання територіальних змін між державами, зокрема на основі плебісциту - підсумків голосування  населення території, що передається.

У міжнародному праві затверджується принцип свободи відкритого моря, чому неабиякою мірою сприяла проголошена 28 лютого 1780 р. Росією Декларація про озброєний нейтралітет, що вимагала забезпечення свободи морського судноплавства для нейтральних держав.

Істотне сприяння міжнародно-правовому розвитку надали в цей період лава важливих міжнародних конгресів і конференцій.

Так, Віденський конгрес 1814-1815 рр. породив виникнення постійного нейтралітету Швейцарії, сприяв забороні работоргівлі, розвитку дипломатичного права, становленню статусу міжнародних річок.

Паризький конгрес 1856 р. скасував каперство - захоплення, розграбування або потоплення судів  воюючих держав, а також нейтральних  країн; оголосив нейтралізованим Чорне  море.

Берлінський конгрес 1878 р. ознаменувався  колективним визнанням незалежності Сербії, Чорногорії і Румунії, проголошенням принципу неприпустимості дискримінації кого-небудь відносно користування цивільними і політичними правами, доступу до публічних посад через відмінність в релігійних віруваннях і сповіданнях[12, c. 58-60].

Істотний вклад до права озброєних  конфліктів внесли Гаазькі конференції  миру 1899 і 1906-1907 рр. Перша з них  прийняла, зокрема, Декларацію про невживання снарядів, що мають єдине призначення  поширювати задушливі і шкідливі гази, і Декларацію про заборону метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль або за допомогою інших подібних нових способів, а також Конвенцію про мирний дозвіл міжнародних зіткнень. На другій Гаазькій конференції було прийнято десять нових конвенцій і переглянуто три акти конференції 1899 р.

В той же час в цей період як і раніше признавалося право держав за певних умов удаватися до війни, право на анексію території переможеного і на контрибуцію.

Від Гаазьких конференцій  миру до створення ООН і формування сучасного міжнародного права. Цей період пов'язаний з лавою подій і чинників, що зробили вплив на розвиток і вміст міжнародного права. У їх числі Перша світова війна, в результаті якої переможці - країни Антанти, - серією договорів з Німеччиною і її союзниками створили правовий режим, що отримав назву Версальсько-вашингтонській системи. Цими договорами було передбачено створення нових держав в Центральній і Південно-східній Європі, вирішувалося питання про відшкодування нанесеного Німеччиною збитку, переглядалися її кордони, для низки західних країн встановлювався принцип «відкритих дверей» в Китаї.

Важливою ланкою Версальської системи  і її гарантом покликана була стати  Ліга Націй, статус якої містив зобов'язання її членів не удаватися до війни, поки суперечка між ними не буде піддана третейському розгляду, судовому дозволу або розгляду Радою Ліги, тобто не забороняв війну. Ліга Націй не прийняла ефективних мерів у зв'язку з агресією Італії проти Ефіопії в 1935- 1936 рр., а також у зв'язку з порушенням Німеччиною Версальського договору і Локарнських договорів 1925 р., які гарантували недоторканість кордонів між Німеччиною, Бельгією і Францією, але залишали Німеччині можливість «дороги на схід». «Заспокоєння» Німеччини привело в 1938 р. до укладення горезвісного Мюнхенського договору між Великобританією, Францією, Німеччиною і Італією, що відкрив дорогу новим агресивним устремлінням фашистської Німеччини і Італії[12].

На розвиток міжнародного права  зробила вплив Жовтнева революція  в Росії 1917г., Декрет про світ, що містив пропозиції всім воюючим державам зачати негайно переговори про справедливий демократичний світ без анексії і контрибуцій, ідеї заборони агресивної війни.

Важливим кроком в цьому напрямі  став Паризький договір про відмову  від війни як знаряддя національної політики (Пакт Бріана - Келлога), ув'язнений в 1928 р.

Проте ні Статут Ліги Націй, ні Паризький  договір не визначали поняття  агресії і не надавали реальних гарантій безпеки учасникам міжнародного спілкування. Фашистська Німеччина  і її союзники розв'язали Другу світову війну.

Антигітлерівська коаліція держав, що склалася в ході війни, прийшла  до переконання, що післявоєнний пристрій миру має бути побудоване на таких  початках, які забезпечили б державам міжнародно-правові гарантії їх безпеки. Питання підтримки міжнародного миру з'явилися предметом обговорення на Московській (1943), Тегеранській (1943) і Кримській (1945) конференціях трьох союзних держав - СРСР, США і Великобританії. Було визнано, що нова міжнародна організація повинна відрізнятися від Ліги Націй, бути наділеною механізмами, необхідними для підтримки міжнародного миру і безпеки. Була створена Організація Об'єднаних Націй, Статут якої був прийнятий 26 червня 1945 р.

Принципово новими в Статуті  ООН з'явилися положення, що забороняють  агресію і що встановлюють механізм санкцій відносно держави-агресора. Заборона агресивної війни привела до перегляду вмісту багатьох міжнародно-правових галузей і інститутів, зокрема норм про відповідальність держав, норм про підстави покарання злочинців війни, норм про мирні засоби вирішення міжнародних суперечок, норм, що стосуються міжнародних організацій [3, c. 124].

Не менш кардинальні зміни сталися  в результаті закріплення в Статуті  ООН норми про право народів  на самовизначення, що з'явилося юридичною  базою боротьби колоніальних народів за свою незалежність і державність. Їх знайшли після Другої світової війни десятки народів Азії і Африки.

Закріплення в Статуті ООН положення  про право народів на самовизначення зробило вплив на лаву галузей  міжнародного права, зокрема на право міжнародних договорів, на регулювання питань визнання, правонаступництва, території в міжнародному праві.

Норми Статуту ООН послужили  відправною крапкою для ухвалення  багаточисельних міжнародних актів  як по спеціальних питаннях співпраці  держав, так і по питаннях співпраці у сфері прав людини.

Особливою формою співпраці з'явився розвиток мерів довіри між державами, система цілеспрямованих дій  держав, що склалася, по цих питаннях в рамках процесу, зачало якому поклав Завершальний акт Наради по безпеці і співпраці в Європі. Забезпечення прав людини стає одним з головних критеріїв оцінки діяльності держав. У сучасний період спільною тенденцією стала демократизація норм міжнародного права, їх широке кодифікування і прогресивний розвиток, різке розширення числа універсальних норм. Склалася група норм, що мають імперативний характер. Все це позначилося на утриманні практично всіх галузей і інститутів міжнародного права. Наприклад, істотно збагатилися такі галузі міжнародного права, як право міжнародних договорів, дипломатичне право, міжнародне морське право і так далі Виникли нові галузі, наприклад право міжнародної безпеки, космічне право, право навколишнього середовища і ін.

Система міжнародно-правових норм, що діють, що пішла далеко уперед від  стандартів «класичного» міжнародного права XIX ст.., отримала назву «Сучасне міжнародне право». На міжнародних конференціях шляхом укладання багатобічних міжнародних угод були, зокрема, кодифікують норми правонаступництва держав відносно міжнародних договорів; норми, що стосуються захисту мирного цивільного населення під час війни; захисту культурних цінностей в разі озброєного конфлікту; норми дипломатичного і морського права.

У зв'язку з кодифікуванням міжнародно-правових норм і впровадженням в практику міжнародних відносин принципу співпраці держав центральне місце серед джерел міжнародного права почав займати міжнародний договір.

Скільки-небудь помітної єдності поглядів на історію міжнародного права не спостерігається не лише у вітчизняній, але і в іноземній міжнародно-правовій доктрині. У вирішальному ступені позиція того або іншого автора при викладі історії міжнародного права залежить від його ідеологічної позиції, ідеологічних поглядів на історію людства взагалі, що, втім, досить природно.

2. Сучасні школи науки міжнародного права

Французька  школа МПрП (XVI ст.). В рамках французької школи МПрП відбувався розвиток “теорії статутів”, але в іншому розумінні.

Справа в тому, що у  Франції існувала глобальна проблема централізації державної влади  і уніфікації цивільного права. Королівська влада, маючи достатньо клопоту з податками, фіском, державним устроєм, намагалась залишити регулювання відносин між індивідами на розсуд окремих територіальних одиниць. Тому склалася ситуація, коли кожна провінція мала свої звичаї (кутюми) і фактично “своє цивільне право”. Досить частим явищем було зіткнення кутюмів, які регулювали по-різному тіж самі відносини. Французькі юристи більше клопоту мали не з колізіями в торгових відносинах між державами, а з міжобласними (міжпровінційними) колізіями [3, c. 89-91].

Доктрина розвивалась  в двох напрямках:

• юрист Шарль Дюмулен поставив собі за мету створити єдине національне право. Як це зробити? Зазвичай, при зіткненні правових систем кутюмів, сторони мають самостійно вибрати, норми якої з цих систем вони будуть застосовувати. Це принцип автономії волі сторін — lex voluntatis. Але може бути ситуація, коли сторони не дійшли згоди і не вибрали право, що робити в такому випадку? Шарль Дюмулен запропонував розбити всі кутюми (статути) на дві групи: персональні і реальні. Під персональними кутюмами він розумів правила поведінки, які б поширювались на всіх жителів провінції незалежно від їх місцезнаходження (такі що регулюють сферу особистого правового статусу людини). Реальні — це такі закони, які які обов’язкові для всіх осіб, які знаходяться на території цієї провінції (все те, що регламентує питання права власності).
• юрист Бертран д’Аржантре опублікував свою роботу “Коментарі до кутюмів Бретані”, де він відстоював погляди протилежні поглядам Шарля Дюмулена. Він відстоював теорію автономності правових систем провінцій, за якою всі кутюми носять реальний характер: всі особи на території даної провінції мають підкорятись її правопорядку і в особистих відносинах також. Обгрунтував позицію: право- і дієздатність особи має визначатись законом місця її постійного проживання (lex domicili).

Голандська  школа МПрП. XVII ст. сформувалась голандська “теорія статутів”.

Голандські юристи після  Буржуазної революції мали вирішити дві проблеми: захистити свою територію і право від феодального реакційного оточення; визначити правовий статус провінцій.

Найвідомішими були два  юристи У.Губер та Йоганес Вут. На їхню думку всі статути носять територіальний характер і кожна  провінція має застосовувати  своє власне право, але іноді в силу міжнародної ввічливості (comitas gentium) можуть застосовуватись і норми іноземного права.

Існувало три школи  тлумачення comitas gentium:

• Представники першої стверджували, що ні у внутрішньому законодавстві, ні в м/н праві немає таких норм, які б зобов’язували країну визнавати іноземне право, його можна застосовувати скоріше як виключення, ніж як правило.
• Друга школа вважала, що посилання на цей принцип означає, що кожна країна в порядку ввічливості має встановити такі норми, які зобов’язують її судові органи застосовувати іноземне право.
• Для третьої школи посилання на принцип м/н ввічливості означає, що колізійна норма випливає з мовчазної згоди народів.

З Великою Французькою  революцією ствердився принцип громадянства особи (lex patraie), тоді як раніше перевага надавалась принципу jus domicili.

Голандські юристи сприйняли цю тенденцію, і далі “теорія статутів” в Нідерландах (XVІІІ ст.) розвивалась під впливом принципу громадянства. Всі кутюми розглядались як персональні, тобто закон країни громадянства поширювався на людину де б вона не знаходилась.

Голандська доктрина приватного права дійшла наступних  висновків:

q всі статути (закони) необхідно класифікувати на групи  залежно від видів відносин, які  вони регулюють. І для кожного з цих видів знайти свою колізійну норму.

q майже всі країни  Європи (за виключенням Німеччини)  розвиваються під значним впливом  “теорії статутів”. 

Німецька школа  МПрП (ХІХ ст.). На думку німецького юриста Савін’ї система сучасного німецького права має “приватне право і МПрП” за свої складові частини. Восьмий том його творів повністю присвячений питанням МПрП. Зокрема, там йдеться про:

• ідею “м/н спільноти”. Він вважав, що м/н публічне право повинно мати наддержавний характер, а норми МПрП, як його невід’ємної частини, неодмінно виконуватись і поважатись.
• те, що всі цивільно-правові відносини мають бути прихильними до певного правового порядку. Необхідно згрупувати ці відносини за їх правопорядками і надати можливість суб’єктам вільно обирати будь-яке право для вирішення колізій в цій сфері. Lex voluntatis — принцип свободи вибору правопорядка [3, c. 104-105].

Згодом в Німеччині  теорія lex voluntatis була відкинута через  наддержавний характер МПрП. Німеччина  йшла тоді до європейського панування. Виник напрямок універсалізму, представники якого стверджували, що якщо і є колізійні норми, то вони мають бути єдиними для міжнародного правопорядку. Колізійні норми повинні випливати не з внутрішнього права, а з МП, і їх основним джерелом є міжнародний договір.