Права людини і міжнародне право

 

ЗМІСТ:

     ВСТУП…………………………………………………………………………3

1. Функції прав людини. Форми порушення прав людини………………5
2. Історія формування захисту прав людини………………………………7
3. Класифікації прав людини………………………………………………10
4. Правозахиснi мiжнародні оргашзації………………………………….15

ВИСНОВОК…………………………………………………………………19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Права людини - це права, необхідні  нам для повноцінного життя. Без  прав людини ми не можемо повною мірою  розвинути і реалізувати свої людські якості, інтелект і здібності  і задовольнити духовні потреби.

Прийнявши в 1948 році Загальну декларацiю прав людини, Органiзацiя Об'єднаних Нацiй встановила єдиний стандарт в галузi прав людини для всiх країн. У цій декларацiї уряду зобов'язалися домагатися, щоб всі люди - багатi i бiдні, сильнi і слабкі, чоловіки і жiнки, незалежно вiд раси та вiросповідання, були рівні. Ця декларацiя відноситься до числа тих, що мають обов'язкову силу міжнародно-правових актiв, однак завдяки її широкому визнанню країнами світу вона придбала велике моральне значення.

Крiм того, ООН прийняла багато міжнародних договорів у галузі прав людини, які юридично зобов'язують країни гарантувати своїм громадянам соціальні, економічні та політичні права. Найважливішими з цих договорів є два міжнародних пакта - з економічних, соцiальних і культурних прав i по цивільних і політичних прав. Ці договори разом з Факультативними протоколами утворюють Мiжнародний білль про права людини.

Питания прав і свобод людини i громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрiшньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сферi забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалiзації є тим критерiєм, за яким оцінюєгься рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспiльства в цілому.

Права людини є складним, багатовимiрним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучания. Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рiвноправності на все більше коло осіб і відносин мiж ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталiзатором широкомасштабних змін у суспiльно-політичному житті тієї чи iншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспiльством і державою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Функцiї прав людини. Форми порушення прав людини.

Основна функція прав людини по вiдношенню до людини - захист людської гiдності (в класичній правозахисній риториці домінує "захист свободи особистості").

Функції прав людини по вiдношенню до держави:

• обмеження державної влади з метою захисту людської гiдності (ця функція традиційно вважається основною, домiнуючою);
• спонукання державної влади до захисту людської гiдності.

Людська гідність особистості забезпечується Свободою, Рівністю у правах і верховенством Закону.

Права людини як норми мають  три ознаки - вони природні, універсальні і невідчужувані.

Права людини захищають людську  гідність чотирма способами:

• Права людини надають людинi можливість вимагати від держави невтручання в своє приватне життя, у сферу своєї особистої свободи. Це, в основному, функцiя особистих свобод.
• Права людини надають людині можливість вимагати від держави недопущення або припинення свавілля. Це, в основному, функція процесуальних прав.
• Права людини надають людинi можливість брати участь в управліннi товариством. Це, в основному, функція політичних прав.
• Права людини надають людині можливість вимагати від держави підтримки у разi втрати засобів до існування. Це функція соціальних прав.

Права людини як природні моральні права можуть відображатися в  позитивних нормах міжнародного i конституційного права.

Права людини можуть бути обмежені тільки законом і лише в тій  мірі, в якій це необхідно для  забезпечення безпеки суспільства, захисту моральності, здоров'я і прав iнших людей.

Три основних форми порушення  прав людини:

• Позбавлення або обмеження Свободи особистості.
• Позбавлення або обмеження Рівності в правах - дискримінація (за мотивами раси, кольору шкiри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, нацiонального та соціального походження, майнового, станового та іншого становища).
• Применшення верховенства Закону, зловживання державною владою - свавілля.

Основний інструмент прав людини - пред'явлення моральних претензiй до держави. Права людини дають людині можливість вимагати від держави їх дотримання.

Права людини визнані сучасним світовим співтовариством. Більшість  держав світу (134) підписали Міжнародний  Пакт про громадянські і політичні  права та Міжнародний пакт про економiчні, соціальні і культурні права. Той чи інший перелік прав людини увійшов в конституції більшості країн світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Історiя формування захисту прав людини.

Найбільшу увагу проблемам захисту прав i свобод людини стали приділяти після Другої свiтової війни. Зокрема, було прийнято ряд міжнародних документiв. Першим таким значним правовим актом стала Загальна декларацiя прав і свобод людини, прийнята Генеральной Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. 3 вересня 1953 року була прийнята Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадинам держав-членiв. Ради Європи дотримання їх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини i належним чином реагувати на їх порушення, створено органи контролю: Комісiя з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні.

Міжнародне співтовариство придiляє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Демократизацiї процесу, пов'язаного з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття ряду міжнародних документів щодо закрiплення, правової регламентації та розробки механізму мiжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документа.

Міжнародно-правові зобов'язання реалiзують принцип по ваги прав людини і розвивають його в конкретних нормах. Це ще один приклад того, що, перш за все, норми мiжнародного права повинні знаходити свое адекватне відображення в національному законодавстві. Навiть незважаючи на небажання якої-небудь країни застосовувати у внутрiшньому законодавстві мiжнародні принципи захисту прав людини, тиск світового співтовариства настільки великий, що вони змушені йти на свого роду поступки. Норми міжнародного права мають прiоритет над національним законодавством.

Ще порівняно недавно  на рiвні міжнaродного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше зaсобів судового контролю, ніж часом у национальному праві. Превaлюючи у мiжнародному праві в XIX і на початку XX столiть, філософія, правовий позитивiзм стверджували, що міжнародне право є правом лише для держaв. Тому вважалося, що виникає суперечність, якщо допу скати існування міжнародних юридичних прав, якi окремі особи можуть обстоювати у спорі з держaвою. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. Питания про те, чи мае стати предметом міжнaродного позову завдання шкоди окремій особі, відводилося цілком на розсуд держави, яка захищає особу. Важливо, що якщо шкоду особі завдано ЇЇ власною державою, то жодна iнша держава, як правило, не могла захищати цю особу на рiвні міжнародного права. Більше того, право виносити спірні справи на розгляд Міжнaродного Суду в Гаазі отримали лише держави.

Традиційна позитивiстська філософія міжнародного права «сіла на мілину» міжнародної практики у 40-х роках. У Московськш декларації про відповідальність німців за вчиненi звірства відЗОжовтня 1943 року Сполучені Штати, Сполучене Королівство, Фрaнціята Радянcький Союз заявили, що окремі німці будуть притягнутi до відповідальності за порушення міжнародного права.

Стверджувалося, що міжнародне право cтосується лише дій суверенних держав і не передбачає жодних покарань для окремих осіб, а також якщо діяння, яке розглядається, є діянням держави, то ті, хто вчинив його, не несуть особистої відповідальності, а перебувають під захистом доктрини про суверенітет держави. Трибуналом обидва ці твеpдження були відкинуті. Давно видно, що міжнародне право накладає обов'язки і відповідальність на окремих осіб так само, як і нa держави. Злочини на порушення міжнародного права вчиняються людьми, а не абстрактними утвореннями, і забезпечити додержання положень міжнародного права можна лише через покарання окремих оcіб, які вчиняють такі злочини.

Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Зaгальній декларації прав людини було описано як найбільш «радикальну подло за всю історію міжнародного права», оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб'єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила ніякого правового механізму заcтосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Хоч держави у системі Оpганізації Об'єднаних Націй і стали підпорядковані нормам міжнародного права в галузі прав людини, вони й далі самостійно вирішували питания про додержaння ними своїх зобов'язань.

Зважаючи на політичні  cуперечки, справа розробки ефективних міжнародних юридичних процедур у галузi прав людини на загальній основі просувалася повільно. Тому утворення регіональної - в межах Європейської співдружності - міжнародної системи захисту прав людини, яка могла б забезпечити реальні механізми правозастосування, мало свій сенс, і як наслідок, в умовах, що склалися після Другої свiтової війни, Радою Європи розроблено Європейську Конвенцію про захист прав людини й основних свобод, яка на сьогодні вважаєгься найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих систем міжнародного зaхисту прав та свобод людини і громадянина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Класифікaції прав людини.

Родове поняття «права людини» поділяться на видові поняття за різними критеріями, і Для специфікації цього поняття використовуються різні терміни. Зустрічаємо терміни «права людини» і «права громадянина». Природно, викликає подив, коли ці поняття використовуються у сполученні «права людини i громадянина»,- нібито громадянин не є людиною. З іншого боку, очевидно, що поняття «права людини» та «прaва громадянина» не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а отже, не користується деякими правaми, які надаються тільки громадянам певної держави.

За характером потреб людини, які забезпечуються правами, П. М. Рабінович пропонує поділяти права людини нa фізичні (життєві), особистісні, культурні (гуманітарні), економічні та політичні Ч Не виділяються як окрема група соціальні права, що традицiйно включались в ряд «соціальних, економічних та культурних прав» згідно з відповідним Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурнi права (надалі -МПЕСКП) 1966 р. Як зазначає П. М. Рабінович, «всі права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснення, оскiльки вони зумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може. Окрім зазначених прaв людини, доцільним видається виділяти в окрему групу процеcуальні (юридичні) права людини, як це робиться, зокрема, в канадській Хартiї прав та свобод.

Суттєвим для класифікації прав людини є введення поняття «трьох поколінь» прав людини, яке запропонувaв французький правник Карел Васак.(Антонович) 1-е покоління - громадянcькі і політичні права (liberte); 2-е - соціально-економічні (egalite); 3-е - права колективні або солідарні (fraternite).

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прaв людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англiйського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американcькі декларації, а саме: Декларація прав Вiрджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять  до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говоритьcя: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за зaконним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник литовського, бiлоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особиcтої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед зaконом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільcтва, коли була відсутня юридична рівність громадян.