Рух робочої сили за правом ЄС

Автор: Пользователь скрыл имя, 08 Октября 2011 в 00:16, научная работа

Описание работы

Актуальність теми. В сучасних умовах домінуючою тенденцією у міжнародних відносинах є глобалізація, одним з проявів якої виступає міжнародна міграція робочої сили. Все більшого поширення і значення набуває переміщення людських ресурсів, зумовлене соціально-економічними, військовими, етнічними та релігійними чинниками. Істотне зростання масштабів міжнародної міграції, залучення до неї значних обсягів трудових ресурсів актуалізує дослідження міжнародної міграції робочої сили як однієї з форм світових господарських зв'язків та її впливу на світове господарство.

Содержание

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………...3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА ПРАВОМ ЄС……………………………………………………..7
1.1 Поняття “робітник” і “громадянство” за правом ЄС…………....7
1.2 Гарантованість права на зайняття трудовою діяльністю……....12
1.3 Проблема соціального захисту робітників……………………...24
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЇ (РОБОЧОГО РУХУ) В РАМКАХ ЕВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР (РАДИ ЄВРОПИ, ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Й ОБСЄ) ………..……………………….32
2.1 Особливості міжнародно-правової регламентації міграційних процесів у рамках Ради Європи та Євросоюзу……………………………….32
2.2 Специфіка міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у рамках ОБСЄ…………………………………………….................45
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ………………………........52
3.1 Робоча імміграція громадян України………………………….…52
3.2 Робоча імміграція іноземних громадян та осіб без громадянства та їх працевлаштування…………………………………………………………59
ВИСНОВКИ…………………………………………………………...66
СПИСОК ВИКОРИСТОНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………..69

Работа содержит 1 файл

рух робочо сили 5.Дипломна.docx

— 158.25 Кб (Скачать)

     Умови роботи. Ст.7(1) охоплює усі форми  прямої і непрямої дискримінації. Наприклад, будь-яка країна ЄС, що захищає робітників від невигідного становища, коли їхній стаж переривається через  обов'язкову військову службу, повинна  поширювати таку поступку на службу не тільки у власній армії, а також  у армії інших країн Співтовариства, інакше місцеві робітники матимуть переваги над мігрантами [21, C. 85].

     У справі Sotgui позивач, громадянин Італії, працював робітником у Федеральному поштовому відомстві Німеччини у Штутгарті, а його сім'я жила в Італії. Подібно до громадян Німеччини у цьому ж становищі він отримував "допомогу за окреме проживання". Однак коли Міністерство внутрішніх справ підвищило добові розцінки для допомоги робітникам, які проживали на території Німеччини під час їхнього працевлаштування, ті, хто проживав під час працевлаштування за кордоном - чи то громадянин Німеччини або іншої країни, - продовжували втримувати стару ставку [54, C. 168].

     Європейський  суд, розглядаючи цю справу, визначив: "Допомога за окреме проживання, оскільки це є компенсацією незручностей, яких зазнає робітник від розлуки з  сім'єю, представляє собою додаткову  винагороду і таким чином є  однією з " умов працевлаштування і роботи ". Немає значення, чи допомога сплачується на підставі закону, договірних зобов'язань або згідно вибору держави як роботодавця. Якщо держава використовує свій вибір на користь власних громадян, громадяни інших країн повинні знаходитися в однаковому становищі". Отже диференціація базувалася на місці проживання, однак на практиці її вплив міг залежати від громадянства. Європейський суд зробив висновок, що такий підхід міг суперечити законодавству ЄС. Соціальні і податкові пільги. Зміст і контекст ст.7(2) вказують на обмеження соціальних і податкових пільг, які надаються за національним законодавством робітнику, проте Європейський суд застосовує ліберальніший підхід [54, C. 171].

     Це  підтверджується справою Fiorini. Французьке законодавство передбачало, що у сім’ях, які мають трьох або більше дітей віком до 18 років, батько, мати і кожна дитина можуть на прохання голови сім’ї, отримати від Національної залізничної компанії Франції (НЗКФ)спеціальний квиток на пільговий проїзд. Поки чоловік був живий, сім’я квиток одержувала. Після загибелі чоловіка під час аварії на виробництві вдові було відмовлено у квитках через італійське громадянство. У французькому суді позивачка доводила, що для робітників з країн ЄС пільговий проїзний квиток є “ соціальною пільгою ” відповідно до статті 7(2). Відповідач (НЗКФ) вказував, що ця пільга пов’язана виключно зі статусом робітника, оскільки вона стосується трудової угоди [69, C. 58].

     У відповіді на звернення Європейський суд визнав: “ Хоча деякі положення цієї статті і пов’язані з відносинами, що витікають з трудової угоди, існують інші, що стосуються відновлення прав і повторного працевлаштування, якщо робітник стає безробітним, і які не мають жодного зв’язку з цими відносинами і навіть передбачають припинення попередньої роботи. З цих обставин посилання на “ соціальну пільгу ” у ст.7(2) не може розглядатися як обмеження [54, C. 69]. З цього витікає, що враховуючи мету встановлення рівноправності, закладену у положенні, необхідно визначити самостійну сферу його застосування, щоб охопити усі соціальні податкові пільги, пов’язані вони чи ні з трудовою угодою, наприклад, зниження платні за проїзд для великих сімей ” [28, C. 83].

     Більше  того, ці права повинні зберігатися, навіть якщо за пільгами звернулися після  смерті робітника, щоб допомогти  сім’ї [70, C. 84]. Оскільки сім’я мала право залишитися у Франції згідно законодавства ЄС (Регламент 1251/70 (ЄС)), вона зберігала право відповідно до ст.7(2) на “ соціальні пільги ” [54, C. 72].

     Тлумачення  Європейським судом соціальних пільг, що містяться у ст.7(2),було викладено  згодом у справі Even. “ Пільги, які поширюються на робітників – громадян інших країн ЄС, є такими, що незалежно від того, пов’язані вони або ні з трудовою угодою, надаються насамперед здебільшого власним робітником, через їхній об’єктивний статус робітників або завдяки факту їхнього проживання на національній території, таким чином, поширення їх робітників-громадян інших країн-членів може полегшити їхнє пересування в межах ЄС ” . Таке формулювання застосовувалось у подальших справах [40, C. 94].

     Подальше  застосування “ формули івен ” Європейським судом дозволило розширити застосування у ст.7(2) таких пунктів: а)допомога (дорослим) інвалідам – Регламент 1408/71(ЄС) про соціальне забезпечення; б)гарантований прожитковий мінімум; в)можливість використовувати рідну мову під час судового засідання; г) спеціальна допомога для безробітної молоді, яка не підпадає під юрисдикцію Регламента 1408/71 (ЄС); д) допомога літнім людям, які не мають права на пенсію відповідно норм [46, C. 317].

     Одне  з найважливіших обмежень ст.7(2) Європейський суд виклав у справах Brown і Lair. Можливість навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Згідно ст.7(3) всі робітники мають однакові умови з робітниками цієї країни на навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Це не тільки право бути допущеним до підготовки на державних освітніх, учнівських і професійних курсах, але також до “ загальних заходів, що полегшують відвідання ”, включаючи гранти [61, C. 276].

     Питання однакових прав щодо грантів на освіту викликало зрозумілі проблеми в  країнах ЄС. Оскільки такі права  є доступними для робітників-мігрантів  і членів їхніх сімей, що мешкають на законних підставах у будь-якій країні Співтовариства, то з прецедентного права ЄС випливає: все що може бути необхідно для людей, - це отримати “ законне проживання ” через роботу навіть упродовж неповного робочого дня за умови, що це – реальна робота. Якщо потім робітник втрачає або залишає роботу, він має право на доступ до будь-яких курсів або на отримання гранта відповідно до ст.7(3) – “ професійна підготовка ” або ст.7(2) – “ соціальні пільги ” [64, C. 127].

     Може  здатися, що країни ЄС, які виявляють  більше великодушності у своїх підходах до виділення коштів на освіту, можуть зіткнутися з деякою формою зловживання  з боку “ робітників ”, які переїжджають з однієї країни ЄС до іншої в  пошуках пільг на освіту як кінцевої мети [25, C. 29].

     Проте Європейський суд прийняв рішення, яке може привести до висновку, що визначення “ робітник ” відокремлене від  сфери застосування пільг, на які  ця особа має права. Внаслідок  цього характер аналізу щодо першого  питання (“ Це робітник? ”) визначає межі прав у другому питанні (“ На які права має розраховувати робітник? ”) [22, C. 36].

     Доречним  буде розглянути обидві справи разом. 3 одного боку, у справі Браун йшлося про чоловіка, який мав подвійне громадянство Франції і Великої Британії, народився і отримав освіту у Франції. Потім він працював в одній з шотландських компаній як інженер-стажист упродовж восьми місяців. Метою стажування була підготовка до навчання у  університеті. Весь цей час він працював повний робочий день і отримував заробітну плату, але умовою його роботи було місце в університеті. Коли він погодився навчатися у Кембріджі, то висунув вимогу щодо гранту підтримки згідно ст.7(2,3) на однакових умовах з англійськими студентами [61, C. 277]. У справі Лер зацікавленою стороною була громадянка Франції, яка збиралася вивчати мови в університеті міста Ганновер у Німеччині. Понад п'ять років вона працювала у Німеччині з короткими перервами на час вимушеного безробіття. Лер звернулася по грант, який згідно німецького законодавства надавався тільки іноземним прохачам (на відміну від дітей робітників-мігрантів з країн ЄС), якщо вони проживають у Німеччині і мають постійну роботу упродовж останніх п'яти років [61, C. 279].

     В обох випадках було відмовлено: зрештою  справа розглядалась у Європейському суді. На думку Європейського суду, жоден з курсів не був " підготовкою у професійному училищі " згідно ст.7(3), оскільки це положення стосувалося тільки закладів, які пропонують комбіноване навчання або учнівські курси. Проте він погодився, що вимоги Брауна і Лер могли бути пов'язані з " соціальною пільгою " відповідно до ст.7(2). Отже ст.7(2, 3) не є взаємовиключними [62, C. 178].

     Однак, хоча Європейський суд погодився, що гранти на університетську освіту були соціальною пільгою, він дійшов такого висновку у кожному конкретному випадку, базуючись на п'яти основних розбіжностях. У справі Браун суд вирішив, що хоча Брауна можна вважати робітником, він не мав права вимагати гранту як соціальної пільги, оскільки здобув статус робітника лише внаслідок вступу на інженерний факультет університету. Іншими словами, причиною його присутності в Англії був вступ до університету (освіта), а його робота (статус робітника) була тільки додатком до цього [46, C. 237].

     Далі  у справі Лер Європейський суд окреслив відмінності між робітниками-мігрантами з країн ЄС: з одного боку, це — вимушений безробітний, який за умови законного проживання може вимагати своїх прав або повторного працевлаштування на однакових підставах з місцевими робітниками; з іншого боку — який кидає роботу з метою пройти курс навчання у країні перебування. У першому випадку робітник-мігрант мав права на гранти і винагороди, однакові з місцевими робітниками, в той час, як в останньому випадку робітник-мігрант може вимагати таких соціальних пільг, якщо існує зв'язок між таким навчанням і його попередньою діяльністю. Більше того, з метою зменшення занепокоєння країн ЄС,щодо можливих зловживань, постанова у справі Лер передбачає, що коли робітник приїжджає до будь-якої країни Співтовариства з єдиною метою – скористатися, після дуже нетривалого періоду роботи,перевагами системи допомоги cтудентам, яка у ній існує, таке зловживання виходить поза межі ст.7(2,3) [62, C. 283].

     Такі  рішення європейського суду, безсумнівно, шкодитимуть забезпеченню мобільними робітниками внутрішнього ринку праці, пов'язаного з швидким розвитком технології. Зокрема, постанова у справі Лер е гальмом для робітників-мігрантів, які бажають пройти перепідготовку на стаціонарних курсах, проте продовжують працювати [46, C. 225].

     Право на профспілкову діяльність і на житло. Відповідно до ст.8 Регламента 1612/68 (ЄС) робітники - мігранти мають право па членство у профспілках та супутні права без дискримінації. Ст.9 має на меті забезпечити доступність для робітників - мігрантів як муніципального, так і приватного житла на тих самих умовах, що і для громадян країни працевлаштування. Це право включає власність на будинок [63, C. 262].

     Сім’я робітника. Регламент 1612/68 (ЄС), ч. III, ст.10(1) визначає, хто є членами сім'ї робітника і хто для них має право мігрувати разом з робітником до іншої країни. Це:

     а) його дружина та їхні нащадки віком до 21 року або утриманці;

     б) родичі на утриманні по висхідній лінії робітника і його дружини [69, C. 73].

     Незважаючи  на національність, члени сім'ї робітника  мають право мігрувати разом  із ним. Ст.10(2) визначає, що країни ЄС повинні  сприяти приїзду будь-якого іншого члена сім'ї, про якого не йдеться  у ст.10(1), але який перебуває на утриманні робітника або проживає разом з ним у своїй країні. Щоб робітник-мігрант мав змогу привезти свою сім'ю, він повинен забезпечити її помешканням, що вважається нормальним для місцевих робітників у цьому регіоні. Проте це положення застосовується тоді, коли робітник починає працювати у країні. Стосовно подружжя Європейський суд чітко заявив, що термін " дружина " означає особу, яка вийшла заміж за робітника, але не обов'язково живе разом з ним. Навіть якщо робітник розлучений з дружиною і не мешкає з нею, вона має право залишитися у країні перебування. Виявляється, що Європейський суд повинен ще визначити статус розлучених чоловіка і дружини [51, C. 147].

     Ст.11 констатує: "Якщо громадянин будь-якої країни ЄС продовжує працювати за наймом або самостійно на території іншої країни ЄС, його дружина і діти віком до 21 року або які перебувають на його утриманні, повинні мати право займатися будь-якою трудовою діяльністю на території цієї країни, навіть якщо вони не є громадянами жодної з країн Співтовариства" [41, C. 42].

     У справі Gui турок-кіпріот, одружений з англійкою, який працював у Німеччині, хотів займатися медичною практикою повний робочий день, але йому було відмовлено на підставі громадянства. Він був досвідченим лікарем і вже працював у Німеччині неповний робочий день. Тому Європейський суд вирішив, що коли він має відповідну кваліфікацію у професії, якою він прагне займатися, то згідно ст. 11 як чоловік громадянки однієї з країн ЄС він має на це право. Однак ст. 11 не надає одній зі сторін подружжя право на незалежне проживання [54, C. 63].

     Стосовно  дітей ст.12 передбачає, що вони мають  право на вільний доступ до освіти, професійної підготовки, а також  на одержання коштів, які можуть знадобитися для отримання такої  освіти [70, C. 83]. Справа Echternach and Moritz стосувалася дітей німецького походження, батьки яких працювали у Голландії. Коли їхні батьки повернулися до Німеччини, діти хотіли залишитися у Голландії для завершення навчання у коледжі, оскільки Німеччина не визнає голландської системи освіти. Європейський суд вважав, що інтегрування дітей робітників-мігрантів у систему освіти і суспільство країни перебування є дуже важливим, і його значення було б послаблене, якби внаслідок бажання батьків залишити країну перебування діти опинялися б у невигідному становищі. У таких випадках діти повинні зберігати свій статус " сімейних дітей ", навіть коли робітники повернулись у рідну країну, хоча здається, що цей статус має природно привести до припинення навчання [53, C. 87].

Информация о работе Рух робочої сили за правом ЄС