Становлення та розвиток міжнародної системи захисту прав людини

Ухвалення Декларації стало своєрідною новою віхою  в історії людства. З її ухваленням на міжнародному, наднаціональному рівні було визнано, що кожна людська істота володіє гідністю з моменту народження і до смерті.

З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію  на право кожного бути вільною  людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, воєнних або  екологічних катастроф. Кожна людина має ряд прав. Ці права є невід’ємними або бути переданими. Кожна держава, яка приєдналася до ЗДПЛ зобов'язується дотримувати ці права по відношенню до всіх людей (не тільки громадян), що знаходяться на його території. Крім того, міжнародне співтовариство має право контролювати дотримання прав людини державою (за умови, що держава на це спочатку погоджується).

Питання про  необхідність розробки декларації прав людини було порушене США в ході роботи над Статутом Організації Об’єднаних Націй у 1943-1945 році. Саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в галузі прав людини стала дуже актуальною, причини цього були згодом сформульовані в Преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такого: «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства, прагненням людей є створення такого світу, де люди матимуть свободу слова і свободу переконань, будуть вільні від страху та злиднів, права людини повинні мати надійний правовий захист (забезпечуватися законом), щоб людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення» [6, с. 678].

Статут ООН  зобов’язує держави сприяти в  співробітництві з ООН, в загальній повазі та дотриманню прав і свобод людини. Величезне значення для виконання цього обов’язку має загальне розуміння характеру цих прав і свобод, що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх загального й ефективного визнання і здійснення.

Підготовка  Загальної декларації прав людини відбувалася в умовах складного дипломатичного протистояння, а її ухвалення було результатом розгляду і погодження різних поглядів. Виявлялось це у тому, що західні держави орієнтувалися на Французьку декларацію прав людини і громадянина 1789 р., Конституцію США 1787 р. та інші документи, що проголошують природний характер прав і свобод людини, які належать кожному з моменту народження [10, с. 248].

Більшість держав, зокрема держави – переможці  в Другій світовій війні, не особливо бажали на тому етапі детальніше розробляти і конкретизувати це питання. І на це були серйозні причини. У США на той момент існувала нерівність (на законодавчому рівні) темношкірого і білого населення. Великобританія мала обширні колонії, населення яких не користувалося тим самим обсягом прав, що і громадяни метрополії. У СРСР існував ГУЛАГ (Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення).  Крім того, в розумінні керівників радянської держави не могло йти мови про права без виконання обов'язків.

Проте, активна  діяльність декількох впливових  американських недержавних організацій (Американський інститут права, Комісія  із забезпечення миру, Американська група  планування), а також наполегливість деяких латиноамериканських держав (Куби, Панами і Чилі) дали свої результати. З 1945 року група експертів приступила до розробки ЗДПЛ. Про те, наскільки серйозно і скрупульозно йшла робота над документом, свідчить те, що з питань проекту ЗДПЛ з вересня по грудень ІІІ Комітет ГА ООН провів 85 засідань на яких було узгоджено 1400 поправок. Це при тому, що ЗДПЛ складається з 29 пунктів. Тобто узгодження йшло практично за кожним пунктом, положенням, мало не за кожним словом. Найбільш гостра суперечка точилася між представниками соціалістичного табору і західними державами.

Представники  СРСР вважали, що основними повинні  бути соціально-економічні права, тоді, як представники Заходу наполягали на тому, що основою є права цивільні та політичні. І при дотримання цієї групи прав відстоювати соціально-економічні права значно простіше. Були й інші суперечності, пов'язані з культурними традиціями різних народів. Наприклад, представники Саудівської Аравії не могли погодитися з тим, що жінка нарівні з чоловіком має право вільно, за власним бажанням одружуватися. Проте, в результаті тримісячної боротьби вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183 пленарному засіданні ГА  ООН 10 грудня 1948 року Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська РСР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська РСР, Югославія і Південно-Африканський Союз. Проти ніхто не проголосував. І Загальна декларація з прав людини була прийнята [23, с.530].

Але в цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації (канадець Джон Хампрей був головним автором, якому допомагали Елеонора Рузвельт зі США та інші), незважаючи на різноманітні точки зору, різкі  ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства. Робота на Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій з настільки складної проблеми, як права людини.

 

 

2.2.2. Основні положення Загальної декларації з прав людини

 

Відповідно  до Декларації, основним елементом, для  визнання прав і свобод людини є  гідність особистості. Вона кваліфікується як невід’ємна властивість, тому що притаманна «усім членам сім’ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один до одного у дусі братерства» (ст. 1).

Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними незалежно  від раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стану, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядування (ст. 2).

У ст. 3 дається  загальне розуміння громадянських  та політичних прав, що включають право  на життя, свободу й особисту недоторканість. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов’язуються з належністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян та іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських  прав належать:

–  неприпустимість  рабства або підневільного стану;

– неприпустимість  катування, жорстоке і принижуюче людську  гідність поводження і покарання;

–  право  на правосуб’єктність;

–   рівність усіх перед законом;

–   право  на відновлення порушених прав;

–  право  на судовий розгляд;

–   неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання;

–  презумпція невинності;

–  право  на особисте життя;

–   недоторканість житла;

–  таємницю кореспонденції;

–  право  на вільне пересування і вибір  місця проживання;

– право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах;

–   право  на створення сім’ї і рівність сторін у шлюбі;

–  право  на громадянство;

–  право  володіння майном;

–  право  на свободу думки, совісті, переконань;

–  право  на свободу мирних зборів і асоціацій. 

До політичних прав належить право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх представників.

Ст. 22 є вступною та узагальнюючою у відношенні соціально-економічних  і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів.

Декларація  закріплює такі соціально-економічні та культурні права:

–  право  на працю і створення професійних спілок;

–   право  на відпочинок;

–  право  на достатній життєвий рівень, медичне  обслуговування і соціальне забезпечення;

–   право  на освіту;

–  право  на участь у культурному житті  і користування благами наукового  прогресу (ст. 23-27).

У Декларації підкреслюється взаємозв’язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і  міжнародного правопорядку, при якому  вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28). У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов’язок перед суспільством» (п.1 ст. 29). Взаємозумовленість прав особистості і обов’язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов’язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Трактуючи права  і свободи людини як невід’ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в такому:

1) ґрунтуються  на законі;

2) здійснюються  з метою «поваги прав і свобод  інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального  добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29).

Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Отже, оцінюючи юридичне значення і силу положень Декларації, слід зазначити, що саме проголошені в Загальній декларації основні права і свободи розглядаються сьогодні більшістю країн як юридично обов’язкові договірні норми. На Декларацію часто посилаються при тлумаченні національного законодавства з прав людини, а також у судовій практиці. Вміщені в Декларації принципи і норми постійно розвиваються і уточнюються у процесі укладення нових міжнародних угод. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях понад 120 країн світу перелік, зміст і припустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.

Декларація  також виступила як основа для  створення не тільки міжнародної системи захисту прав людини, а також і регіональних: африканської, міжамериканської та найефективнішої  – європейською.

Цей документ був  переведений на безліч мов світу (більше ніж на 300). Елеонора Рузвельт назвала Декларацію «Великою хартією  вольностей» для всього людства (тому Декларацію іноді називають Хартією прав людини). В 1950 році ООН заснувала День прав людини, що відмічається у день прийняття Декларації.

 

 

2.3. Пакти про права людини

2.3.1. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права

 

 

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (International Covenant on Civil and Political Rights) – основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту громадянських (особистих) і політичних прав та свобод людини, прийнятий ГА ООН 16 грудня 1966 року. Набув чинності 23 березня 1976 року. Складається з преамбули, 53 статей, що деталізують поняття про громадянські й політичні права та визначають способи міжнародного гарантування прав, зафіксованих у Пакті, а також з двох Факультативних  протоколів.

Відповідно  до Пакту кожна держава-учасниця зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, визнані у ньому права незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану чи інших обставин (п. 1 ст. 2).

Основна частина  істотних положень документу присвячена захисту традиційних громадянських  та політичних прав, які викладені  у Загальній декларації прав людини 1948 року і закріплені у Пакті. Зокрема, ставиться під міжнародний захист таке особисте право, як право на життя (ст. 6); заборонено катування або інші жорстокі, нелюдські, такі, що принижують гідність, види поводження або покарання, а також рабство і работоргівлю у всіх її видах, примусову працю (ст. 7-8).

Пактом гарантується кожній людині право на особисту недоторканність. Він не допускає свавільних арештів  або тримання під вартою (ст. 9), гарантує всім позбавленим волі на основі закону гуманне поводження (ст. 10) і передбачає, що ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання (ст. 11).

Згідно з  Пактом кожна людина має право  вільно обирати місце проживання і вільно пересуватися (ст. 12). Забороняється  вислання іноземців, котрі законно перебувають на території держави-учасниці Пакту, інакше як на підставі закону (ст. 13), передбачається рівність усіх осіб перед судами і трибуналами. Встановлено, що кожен обвинувачений у кримінальному злочині вважається невинним, поки винність його не буде доведена згідно із законом (ст. 14).