Історія авторського права

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

кафедра менеджменту

РЕФЕРАТ

з дисципліни

«Інтелектуальна власність»

на тему:

«Історія авторського права»

КИЇВ, 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

1.              СТАНОВЛЕННЯ АВТОРСЬКОГО ПРАВА У СЕРЕДНІ ВІКИ

2.              РОЗВИТОК АВТОРСЬКОГО ПРАВА В НОВІТНЮ ІСТОРІЮ

2.1              АВТОРСЬКЕ ПРАВО У АНГЛІЇ ТА ШОТЛАНДІЇ

2.2              ФРАНЦУЗЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

2.3              РАННІ ЗАКОНИ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО У США

3.              МІЖНАРОДНЕ АВТОРСЬКЕ ПРАВО.

3.1    БЕРНСЬКА КОНВЕНЦІЯ

3.2    ВИЗНАЧНІ ДАТИ 20 СТОЛІТТЯ[13]

4.   ЕВОЛЮЦІЯ АВТОРСЬКОГО ПРАВА У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Історія авторського права починається з надання привілеїв та монополій на друк книг. Британський статут Анни 1709 року, повна назва якого «Закон про заохочення вченості, шляхом наділення авторів та покупців правами на копіювання друкованих книг на нижчезгаданий період часу», був першим статутом авторського права.

Спочатку закон про авторське право застосовувався тільки до копіювання книг. З плином часу інші використання, такі як переклади і похідні роботи, стали предметом авторського права. Авторське право в даний час охоплює широкий спектр робіт, в тому числі карти, картини, фотографії, вистави, звукові записи, фільми та комп’ютерні програми.

Сьогодні національні закони про авторське право були стандартизовані в деякій мірі в рамках міжнародних та регіональних угод, таких як Бернська конвенція та Директива Європейського авторського права. Є різниці між законами про авторське право різних країн, кожна має окремі та самостійні  закони і положення про авторське право. У деяких країн також визнають особисті немайнові права авторів, такі, як право кредитування роботи.

Авторські права – це виключні права, надаються авторові або творцеві оригінальної роботи, в тому числі права на копіювання, поширення та адаптацію роботи. Авторське право не захищає ідеї, а тільки їх вираження чи фіксацію. У більшості юрисдикцій авторського права виникає в момент фіксації і не потребує реєстрації. Власники авторських прав мають виключне законне право на здійснення контролю за копіюванням та інші експлуатаційні роботи на певний період часу, після чого робота переходить у так зване суспільне надбання. Використання, які підпадають під обмеження і виключення з авторського права, таке, як сумлінне використання, не вимагають дозволу авторських прав. Будь-яке інше використання вимагає дозволу власника авторських прав, або передавати свої виключні права та інші ліцензією.

1.     СТАНОВЛЕННЯ АВТОРСЬКОГО ПРАВА У СЕРЕДНІ ВІКИ

Ранні історичні записи в прецедентному праві на право копіювання походить з давньої Ірландії. Cathach св.. Колумба є найстарішим збереженим ірландським  рукописом Псалтиря і найранішим прикладом письмової форми[1]. Він містить Вульгату [2] версії Псалмів ХХХ (10) до CV (13) з тлумаченням рубрики або заголовка перед кожним Псалмом. Вона традиційно приписується Св. Колумбу як копія, зроблена вночі у поспіху при чудотворному світлі, з Псалтиря. Виникла суперечка про власність на копію і король Дармейт Мак Цербхіл дав суд: «Кожне теля належить корові, тому кожна копія належить книзі»[3]

Сучасне авторське право формувалось під впливом старих законів і прав, які були визнані протягом усієї історії, в тому числі особистих немайнових прав автора, який створив роботу, економічних прав людини, що заплатила за копію, зробленої одноосібним власником копії, і самодержця, що піддавав цензурі і регулюванні поліграфічної промисловості. До винаходу друку рухомого типу [4] на Заході в середині 15-го століття, тексти переписували від руки і невелика кількість творів перевірялися на авторські права. Під час існування Римської імперії, а це період процвітаючої торгівлі, книги не охороняються авторськими правами чи аналогічними положеннями, але існували копіювання лише у спеціалізованих книжкових магазинах. Це тому, що книги, як правило, копіювалися грамотними рабами які були дуже дорогі щоб їх купити та утримувати. Таким чином, за будь-яку копію доводилось платити так само як і за копію професійного видавця. За книги продавців добре платили, назначувався автор першого оригінального тексту, але у автора не було ексклюзивних прав на роботу і авторові зазвичай не виплачувалась  будь-яка винагорода за роботу [5].

Походження законів про авторське право у більшості європейських країн має свої корені у прагненні церкви та уряду контролювати і регулювати друковані видання[6]. До винаходу друкарні письмо після створення могло бути розмножено лише ручним способу – дуже трудомісткого із схильністю до помилок копіювання писарями. Існувала складна система цензури і контролю над книжниками. Дозволено лише друк точних копій робіт, що привело до більш швидкого і широкого розповсюдження ідей та інформації. Папа Александер VI видав Булли у 1501 році проти неліцензійного друкування книг, і в 1559 році було видано в перший раз Індекс Заборонених Книг або список заборонених книг.[6]

У Європі друк був винайдений і широко розповсюджений в 15-16 столітті[5]. Хоча уряд і церква пропагували друк для поширення Біблії та управительської інформації, інакомислення і критика теж поширювались швидко. Як наслідок цього, влада встановила контроль над друкарнями по всій Європі, вимагаючи від них володіння офіційною ліцензією та торгівлю та виробництво книг. Ліцензії зазвичай давали друкарням ексклюзивні права на друк протягом певного періоду, і забороняли іншим друкувати роботу протягом цього періоду. Ліцензії могли лише надавати права на друк на території держави, що видала їх, ввезення іноземної преси, як правило, заборонялося[5].

Венеціанська республіка надала свої перші привілеї для певних книг у 1486 році. Це був особливий випадок історії самого міста, опус «Rerum venetarum AB Urbe condita»  від Марка Антонія. З 1492 року у Венеції почали регулярно надавати пільги для книг. Герцоги Флоренції, папа Лев Х та інші папи поступалися у різний час деяким друкарням виключним привілеєм друку при конкретних умовах (термін до 14 років) видань класичних авторів.

Перший привілей авторського права в Англії виданий у 1518 році Річарду Пайнсону, друкарю короля, спадкоємцю Вільяма Кастона. Привілей давай монополію на термін від двох років. Вже пізніше у Франції видавали привілеї строком до 15 років. Спочатку авторські привілеї мали назву «монополії», особливо під час правління королеви Єлизавети, яка часто давала гранти монополій в статях загального користування, наприклад, на сіль, шкіру, вугілля, мило, листівки, пиво и вина. Така практика тривала до «Закону про монополії», що був прийнятий в 1623, який скачував майже всі монополії за деякими винятками, які залишились як патенти, що потім стали звичайною справою.

2.     РОЗВИТОК АВТОРСЬКОГО ПРАВА В НОВІТНЮ ІСТОРІЮ

2.1   АВТОРСЬКЕ ПРАВО У АНГЛІЇ ТА ШОТЛАНДІЇ

У Англії створюється компанія Стейшенерс, що займається друком і канцелярією. У 16 столітті Стейшенерс отримала право вимагати щоб усі законно друковані книги були внесені до її реєстру. Це означало, що компанія Стейшенерс досягла домінуючого становища у видавничій справі в 17 столітті в Англії (схожі організації сформувались у Шотландії та Ірландії). Але її монополія звершилась у 1694 році, коли англійський парламент не скасував  привелії.[5]

У 1707 році Англія та Шотландія об’єднались у Англо-шотландський союз. Новий парламент зміг змінити закони в обох країнах і тому був прийнятий ранній важливий законодавчий акт Закон «Про авторське право», також відомий як Статут Анни (королева). Закон вступив в силу в 1710 році і був першим статутом про авторське право. Його повна назва: «Закон про заохочення вченості, шляхом наділення авторів та покупців правами на копіювання друкованих книг на нижчезгаданий період часу».[5]

В 1710 році «копірайт»  означав право використовувати друкарську машинку для тиражування окремого твору. За рамки цього вузького поняття копірайт не розповсюджувався.

До ведення в дію Статуту Анни автор міг продати свій твір (рукопис) і після цього губив на неї будь-які права, видавець-же отримував безстрокові права на придбаний текст (карти, креслення).

Статут Анни встановлював 14-літній термін дії копірайту для всіх публікацій. Його можна було поновити тільки один раз при житті автора. По закінченню цього терміну копірайт закінчувався і твір переходив в розряд загальнодоступних, які могли публікувати усі.

Основні положення Статуту:

-         Правом на текст володіє автор. Він може продати своє право видавцю на 14 років, по закінчення яких може оформити і продати права на другий термін (ще на 14 років), або твір переходить у суспільне надбання.

-         Перед публікацією твір потрібно зареєструвати у спеціальному списку.

-         Всі твори, опубліковані до 1710 року, отримували одноразовий 21-річний термін копірайту.

-         Вимога передавати екземпляри творів у деякі бібліотеки.

Видавці та книготорговці не хотіли визнавати дію Статуту Анни, апелюючи до загального права і виступаючи за вічний копірайт. В 1735 і 1737 роках вони намагалися переконати парламент у необхідності продовження термінів дії копірайту, але потерпіли поразку. Траплялись випадки поодиноких перемог книговидавців у суді. Але, у 1774 році видавці знову потерпіли нищівну поразку - голосування в Палаті Лордів Великобританії по ділу Дональдсона проти Беккета. З двократною перевагою верхня палата парламенту відкинула ідею вічних копірайтів. Віднині копірайт встановлювали на визначений термін, по завершенні якого твір, що охоронявся авторським правом, ставав суспільним надбанням. Фактично рішення лордів визначало, що видавці більше не зможуть стримувати ріст і інновації в Англії.

«Впервые в англо-американской истории власть закона над творчеством истекла, и величайшие труды английской литературы – книги Шекспира, Бэкона, Мильтона, Джонсона и Баньяна – освободились от правового ярма. Нам трудно даже вообразить, насколько массовою политическую реакцию вызвало это решение Палаты лордов. В Шотландии, где действовало большинство «пиратских изделий», люди праздновали событие на улицах. Как сообщал «Эдинбург Адвертайзер», ни одно частное событие доселе не привлекало такого внимания публики и даже не могло сравниться с положительным решением Палаты лордов, в котором столь многие были заинтересованы»[7]

2.2   ФРАНЦУЗЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

В дореволюційній Франції всі книги необхідно було затверджувати у офіційних цензорів. І видавці і автори повинні були отримати королівський привілей, перш ніж книга може бути опублікована. Королівські права були ексклюзивними і зазвичай надавалися на 6 років з можливістю продовження. Згодом було постановлено, що власники королівських привілей мають виключне право на продовження його на невизначений термін. У 1761 році Королівська рада присудила королівські привілеї спадкоємцю автора, а видавництву, що викликало загальнонаціональну дискусію про природу літературної власності, таку ж як у Англії за часів воєн книговидавців.[8]

У 1777 році був проголошений ряд королівських указів, що реформували королівські привілеї. Строк дії привілеїв був встановлений на мінімальний термін – 10 років після смерті автора. Якщо автор отримав привілей і не передавав а продавав його, він міг публікувати і продавати копії книг сам, або передати привілеї своїм спадкоємцям на невизначений термін. Якщо привілей був проданий видавцеві, виключне право діяло тільки вказаний період часу. Заборонено продовження пільг після закінчення строку дії права, можливий тільки дозвіл на копіювання чи продаж копії твору. Тому було визнано: твори, пільги на публікування яких минули, ставали суспільним надбанням.[8]

Після Французької революції  вибухнула суперечка навколо театру Комеді Франсез, якому було надане виключне право на публічне виконання всіх драматичних творів, і в 1791 році Національні збори скасували привілеї.

Було дозволено організувати публічний театр, а Національна Асамблея заявила: всі твори, після закінчення терміну у 5 років з дня смерті автора стають державною власністю. Було надане виключне право на публічне виконання авторами своїх творів протягом свого життя, і розширене право на передачу авторського права спадкоємцям і правонаступникам стоком на 5 років після смерті автора.

У 1793 році був прийнятий новий закон, що давав авторам, художникам, композиторам ексклюзивне право на продаж і поширення своїх творів і право на поширення їхніми спадкоємцями та правонаступниками протягом 10-ти років після смерті автора. Національна Асамблея прийняла цей закон, що витікав з природного права, і назвала його «Декларація про права геніїв» як частину «Декларації прав людини і громадянина». Однак, права у автора були тільки за умови депонування примірника твору до Національної бібліотеки.[8]

2.3   РАННІ ЗАКОНИ ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО У США

Статус Анни не поширювався на американські колонії. Економіка ранньої Америки була в основному аграрна, до 1783 року було тільки три випадки приватних авторських актів. Два з актів були обмежені до семи років, дія іншого обмежена терміном у п’ять років. Кілька авторів направили у 1783 році петицію у Континентальний конгрес, в якій декларувалось: «що немає нічого більш правильного як право людини на плоди своєї праці, що захист і безпека літературної власності значною мірою сприяє, як правило, генію людини і корисним винаходам і відкриттям». Але, у той час, у відповідно до Статей Конфедерації, Континентальний конгрес не мав повноважень приймати закон про авторське право. Континентальний Конгрес постановив резолюцію, де закликав: «забезпечити авторів та продавців будь-якої нової книги, досі не надрукованої, …авторським правом протягом певного часу, не менш ніж на 14 років[10]. Три штати взяли резолюцію в основи авторського права, а у наступні три роки всі інші штати, за винятком Делавер, прийняли закон про авторське право. Сім штатів слідувало Статуту Анни і резолюції. П’ять, що залишились, керувалися у авторському праві такою точкою зору: надавати авторські права на 14, 20, 21 років, без права продовження[10].

На Філадельському конвенті, що пройшов у 1787 році, Джеймс Медісон зі штату Вірджинія та Чарльз Котсворд Пінкні з Південної Кароліни представили пропозиції, які б дали Конгресу повноваження на винесення законів про авторське право на певний час. Ці пропозиції походять від пункту про копірайт в Конституції США, що дозволяє надання авторських прав та патентів протягом обмеженого часу, щоб виконувати утилітарні функції: «сприяти прогресу науки та розвитку мистецтв». Перший федеральний закон про авторське право називався «Закон про авторське право», прийнятий 1790 року. Він надавав авторські права на термін до 14 років з моменту реєстрації назви твору, з правом продовження на 14 років, якщо автор дожив до кінця першого терміну. Акт охоплює не тільки книги, але й карти і схеми. За винятком положення про карти і схеми, Закон про авторське право 1790 майже повністю копіює Статут Анни.