Вступ
Актуальність
теми. Становлення України як правової
держави, поряд з іншими чинниками, передбачає
розвиток й удосконалення роботи її парламенту
– Верховної Ради України. Процес розвитку
і вдосконалення законодавчої влади незалежної
України пов’язується, в першу чергу,
із реалізацією чинної Конституції України
та вдосконаленням Регламенту Верховної
Ради України.
Сучасний український
парламент – Верховна Рада - згідно
з Конституцією України є єдиним
органом законодавчої влади. З діяльністю
Верховної Ради України пов’язана
більшість зрушень у становленні
молодої української держави. 16 липня
1990року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію
«Про державний суверенітет України»,
яка відкрила дорогу творенню правових
засад української державності. 24 серпня
1991року Верховна Рада УРСР прийнявши Акт
незалежності проголосила утворення
нової держави України.
На мій погляд,
як Верховна Рада, так і сучасний
парламент взагалі ще не позбулися
труднощів періоду становлення.
Зокрема, необхідно докласти багато
зусиль у справі приведення у відповідність
до Конституції деяких законів та
інших правових актів, не завершена
структурованість Верховної Ради України.
Партійні парламентські фракції досить
часто не можуть поступитися принципами
і налагодити ефективну співпрацю. Окрім
того, на думку багатьох дослідників та
політиків, існує чітка тенденція до послаблення
ролі Верховної Ради України у механізмі
державної влади. Основним же недоліком
слід вважати невизначеність у цьому відношенні
політизованих верств українського населення:
певну недовіру до наявного парламенту,
живучість традиції радянської моделі
організації влади, низький рівень політичної
культури, політичну апатію та ін..
Метою
роботи є висвітлення особливостей
конституційно-правового статусу Верховної
Ради України, а саме: порядок формування
і структура, принципи діяльності, функції,
компетенція, конституційно-правова відповідальність
Верховної Ради України.
Завдання розкрити
порядок формування,структуру,принципи,функції
Верховної Ради України
Об’єкт: Конституційно-правовий
статус Верховної Ради України
Предмет
дослідження: особливість конституційно-правового
статусу, його прогалини
Теоретичне
і практичне значення
даної роботи дана робота може використовуватись
при підготовці семінару з конституційного
права на тему «конституційно-правовий
статус Верховної Ради України»
1. Термін повноважень
Верховної Ради України — чотири роки
(ст. 76 Конституції). Верховна Рада є повноважною
за умови обрання не менш як двох третин
від її конституційного складу (частина
друга ст. 82 Конституції). Повноваження
Верховної Ради припиняються у день відкриття
першого засідання Верховної Ради нового
скликання. Президент України може достроково
припинити повноваження Верховної Ради,
якщо протягом ЗО днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Повноваження Верховної Ради не можуть
бути достроково припинені в останні шість
місяців терміну повноважень Президента
України (ст. 90 Конституції). У разі закінчення
терміну повноважень Верховної Ради України
під час дії воєнного чи надзвичайного
стану її повноваження продовжуються
до дня першого засідання першої сесії
Верховної Ради, обраної після скасування
воєнного чи надзвичайного стану (частина
четверта ст. 83 Конституції). [13, c. 323]
Загальний кількісний склад Верховної
Ради України та її структура визначаються
Конституцією України, Регламентом Верховної
Ради України та законами про окремі її
інститути. Згідно зі ст. 76 Конституції
України конституційний склад Верховної
Ради України — 450 народних депутатів
України.[1] Така кількість народних депутатів
зумовлена такими факторами: кількістю
населення (громадян) України, виборчою
системою, структурою парламенту та іншими
обставинами. Чисельний склад парламенту
визначається з урахуванням різних чинників.
Так, з одного боку, чисельність парламенту
має бути достатньою для забезпечення
його представницького характеру. Для
того, щоб парламент виступав реальним
представником народу, до його складу
мають входити відносно численні об'єднання
парламентаріїв (депутатські групи та
фракції), які відображали б інтереси значних
прошарків суспільства. Крім того, відповідною
має бути чисельність його робочих органів
(комітетів та комісій), які здійснюють
законопроектну та контрольну діяльність.
З другого боку — надмірна чисельність
парламенту суттєво ускладнює організацію
його роботи. Оптимальною з огляду на ці
обставини, вважається чисельність парламенту
в 350—500 депутатів. На чисельність парламенту
можуть впливати і такі чинники, як його
структура, чисельність населення країни,
форма державного устрою тощо. Для прикладу,
чисельність парламентаріїв європейських
країн коливається від 60 (Люксембург) до
662 (Палата громад парламенту Великої Британії
та Бундестаг ФРН).
Конституція України 1996 р. залишила загальну
структуру Верховної Ради без змін (у вигляді
однопалатного парламенту), але значно
оновила окремі її інститути. Найважливішими
віхами української парламентської реформи
є припинення існування Президії Верховної
Ради України як постійно діючого органу
загальної компетенції, перетворення
постійних комісій Верховної Ради на комітети
Верховної Ради та ряду інших інститутів,
зокрема інституту найстаршого за віком
депутата для відкриття першого засідання
першої сесії Верховної Ради та для здійснення
процедури складення присяги народними
депутатами, інституту представника Президента
України у Верховній Раді та інших. Започатковано
створення ряду елементів інфраструктури
Верховної Ради: Парламентське видавництво,
Парламентська бібліотека, Інститут законодавства,
друковані органи - «Відомості Верховної
Ради України», журнал «Віче», газета «Голос
України» та ряд інших.
Відповідно до ст. 88 Конституції України
Верховна Рада України обирає зі свого
складу Голову Верховної Ради України,
його Першого заступника і заступника.[1]
Голова Верховної Ради має такі повноваження:
веде засідання Верховної Ради України;
організовує підготовку питань до розгляду
на її засіданнях; підписує акти, прийняті
Верховною Радою; представляє Верховну
Раду у відносинах з іншими органами державної
влади України та органами влади інших
держав; організовує роботу Апарату Верховної
Ради.
Верховна Рада затверджує перелік комітетів,
обирає їх голів. Комітети здійснюють
законопроектну роботу, готують і попередньо
розглядають питання, віднесені до повноважень
Верховної Ради України (ст. 89 Конституції).
Значення комітетів полягає, по-перше,
в забезпеченні безперервної і ефективної
діяльності Верховної Ради, яка працює
в сесійному порядку; по-друге, в найбільш
повному залученні народних депутатів
до роботи Верховної Ради. Це - своєрідна
форма об'єднання депутатів усередині
Верховної Ради, бо ні сесія, ні депутатські
групи та фракції, ні індивідуальна робота
депутатів не можуть виконувати цієї ролі
в повному обсязі. Верховною Радою четвертого
скликання створені такі комітети: з питань
правової політики; з питань державного
будівництва та місцевого самоврядування;
з питань соціальної політики та праці;
з питань науки і освіти; з питань охорони
здоров'я, материнства та дитинства; з
питань культури і духовності; з питань
економічної політики, управління народним
господарством, власності та інвестицій;
з питань бюджету; з питань молодіжної
політики, фізичної культури, спорту і
туризму; з питань прав людини, національних
меншин і міжнаціональних відносин; з
питань фінансів і банківської діяльності;
з питань промислової політики і підприємництва;
з питань паливно-енергетичного комплексу,
ядерної політики та ядерної безпеки;
з питань аграрної політики та земельних
відносин; з питань будівництва, транспорту,
житлово-комунального господарства та
зв'язку; з питань екологічної політики,
природокористування та ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи; з питань законодавчого
забезпечення правоохоронної діяльності;
з питань боротьби з організованою злочинністю
і корупцією; з питань національної безпеки
і оборони; з питань Регламенту, депутатської
етики та організації роботи Верховної
Ради України; з питань свободи слова та
інформації; з питань європейської інтеграції;
у закордонних справах; у справах пенсіонерів,
ветеранів та інвалідів, а також Спеціальна
контрольна комісія з питань приватизації.
Таким чином, Верховна Рада України четвертого
скликання сформувала склад 24 комітетів
і однієї спеціальної комісії, в яких належним
чином представлені члени парламентських
фракцій: «Єдина Україна», «Наша Україна»,
Комуністичної партії України, Блоку Юлії
Тимошенко, Соціалістичної партії України,
Соціал-демократичної партії України
(об'єднаної) та депутатських груп.
Кожен комітет, який очолює роботу над
певним законопроектом чи проектом іншого
акта Верховної Ради України, узагальнює
та систематизує пропозиції, поправки
і висновки інших комітетів, окремих народних
депутатів і готує їх до розгляду на пленарному
засіданні Верховної Ради України. Для
здійснення законопроектних та інших
функцій комітетам надаються, зокрема,
такі права: а) публікувати у пресі до
внесення на розгляд Верховної Ради у
першому читанні законопроекти, що належать
до їх компетенції, і звертатися до наукових
установ і організацій, громадян та їх
об'єднань з пропозицією висловити свою
думку щодо них. У разі опублікування законопроекту
мають бути зазначені всі автори його
в цілому та його структурних частин, а
також ініціатори його внесення;
б) укладати договори з науковими установами,
навчальними закладами та спеціалістами
про науково-інформаційний пошук, розробку,
доопрацювання та експертизу законопроекту,
залучати до цієї роботи працівників міністерств
і відомств, місцевих державних адміністрацій
та органів місцевого самоврядування;
в) вносити пропозиції щодо проведення
всеукраїнського референдуму.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень
може створювати також тимчасові спеціальні
комісії для підготовки і попереднього
розгляду питань. Крім того, для проведення
розслідування з питань, що становлять
суспільний інтерес, Верховна Рада може
створювати тимчасові слідчі коміси, якщо
за це проголосувала не менш як одна третина
від її конституційного складу. Організація
і порядок діяльності комітетів Верховної
Ради, її тимчасових спеціальних і тимчасових
слідчих комісій встановлюється законом
Уповноважений Верховної Ради України
з прав людини призначається Верховною
Радою для здійснення парламентського
контролю за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина (ст.
101 Конституції). Рахункова палата створюється
для контролю за використанням коштів
Державного бюджету України від імені
Верховної Ради України (ст. 98).
Роботу Верховної Ради забезпечує Апарат
Верховної Ради. Його керівника призначає
на посаду та звільняє з посади Верховна
Рада. Вона затверджує також структуру
свого Апарату (п. 35 ст. 85 Конституції).
Організація і порядок діяльності Верховної
Ради, статус народних депутатів України
визначається виключно законом України.[1]
[5, c. 136-137] [12, c.17] [10,c.76-77]
2.1. Правовою базою порядку
роботи Верховної Ради є Конституція України,
Регламент Верховної Ради України, інші
закони. Парламент України - постійно діючий
орган. У Конституції (частині першій ст.
78) записано: «Народні депутати України
здійснюють свої повноваження на постійній
основі».
У конституційному законодавстві відображені
також принципи функціонування парламенту
України: законність (легітимність) діяльності
парламенту, постійність і гласність роботи,
колегіальність, ведення роботи державною
мовою.
Принцип законності (легітимності) діяльності
Верховної Ради випливає із самої природи
розділу Конституції «Верховна Рада України»,
де визначені умови легітимності парламенту,
його конкретні повноваження, основи взаємовідносин
з іншими структурами державного механізму.
Принцип постійно діючого органу означає,
що парламент України функціонує на постійній
основі, а не так, як було в радянський
період, коли Верховна Рада збиралася
двічі на рік на кілька днів. Чинний український
парламент має право в будь-який час збиратися
і приймати рішення з питань своєї компетенції.
Принцип гласності діяльності парламенту
України означає, що громадяни (виборці)
повинні мати змогу спостерігати за роботою
своїх парламентаріїв. У Конституції (частина
перша ст. 84) встановлено, що засідання
Верховної Ради проводяться відкрито.
Закрите засідання проводиться за рішенням
більшості від конституційного складу
парламенту. Згідно з Регламентом засідання
Верховної Ради, інших органів парламенту
є відкритими і гласними, за винятком,
встановленим Регламентом. Гласність
роботи Верховної Ради забезпечується
згідно зі ст. 1.04 Регламенту шляхом трансляції
її засідань по телебаченню і радіо, публікації
стенографічного звіту засідань Верховної
Ради, публікації її рішень у «Відомостях
Верховної Ради України», газеті «Голос
України» та інших виданнях парламенту.
Представники телебачення, радіо і преси
можуть бути акредитовані на певний термін
або на весь час сесії Верховної Ради.
На засіданнях парламенту можуть бути
присутні громадяни на визначених для
них місцях і за попереднім записом, який
веде Апарат Верховної Ради. Принцип гласності
— один із визначальних конституційних
принципів діяльності органів влади у
правовій державі.[4,c.55-56]
Принцип колегіальності роботи Верховної
Ради України означає, що ні одне її рішення
не може прийматися кимось одноособово.
Конституція (частина друга ст. 84) встановлює:
«Рішення Верховної Ради приймаються
виключно на її пленарних засіданнях шляхом
голосування», а в ст. 91 закріплено, що
Верховна Рада приймає закони, постанови
та інші акти більшістю від її конституційного
складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
Принцип ведення роботи парламенту державною
мовою встановлений у ст. 1.03 Регламенту:
«Робота Верховної Ради України ведеться
державною мовою». У разі, коли промовець
не володіє державною мовою, він має право
виступати Іншою мовою.[ 13,c.327-329]
2.2. У функціях і компетенції
Верховної Ради України відображається
її соціально-політична роль та місце
у механізмі державної влади, у реалізації
функцій держави.
Функції Верховної Ради України — це основні
напрями її діяльності в різних сферах
суспільних відносин.
Функції і компетенція Верховної Ради
пов'язані зі специфікою її конституційно-правового
статусу як парламенту змішаного типу.
Головними функціями Верховної Ради є:
представницька, законодавча, установча,
функція парламентського контролю. До
парламентських функцій належать також
бюджетно-фінансова, функція міжпарламентських
зв'язків та ін. Верховна Рада, як правило,
здійснює ці функції, але вони не вважаються
головними серед її основних функцій.
Класичну класифікацію функцій парламенту
запропонував англійський державознавець
У. Берджгот. До них він відносив: законотворчість,
формування інших органів, політичне волевиявлення
та контроль за урядом, представництво
нації.
Представницька функція Верховної Ради
України. Ця функція парламенту України
покликана виражати волю народу — основу
державної влади. Вона реалізується шляхом
проведення періодичних вільних виборів,
які спрямовані на виявлення інтересів
різних соціальних груп. Мирний перехід
державної влади від одних представників
суспільства до інших відбувається на
основі вільного волевиявлення виборців.
Це означає, що серед усіх державних інститутів
парламент виступає як орган загальнонародного
представництва. Представництво як спосіб
діяльності парламенту України виражається
насамперед в обов'язку народних депутатів
підтримувати тісні зв'язки з виборцями.
Представницька функція Верховної Ради
проявляється і в тому, що в законах, які
приймаються, знаходить вираження суспільний
інтерес. У роботі парламенту відображаються
найбільш актуальні питання життєдіяльності
держави, суспільства, людини. У цьому
аспекті представницька роль парламенту
має важливе значення для становлення
громадянського суспільства, втілення
принципів демократії та правової держави,
забезпечення прав людини. Законодавча
функція Верховної Ради є найважливішою
і найбільш об'ємною за значенням і змістом.
В її межах формується правова система
Української держави, забезпечується
правове регулювання відносин, що виникають
у суспільстві і потребують законодавчого
регулювання. Зміст законодавчої діяльності
Верховної Ради полягає в підготовці і
прийнятті законів. Законодавча функція
спрямована на встановлення надійного
правопорядку. Вона спрямована на ділове
співробітництво парламенту з іншими
гілками влади у нормотвор-чій діяльності,
що гарантує стабільність у країні, формування
правової основи, подальший розвиток держави
і суспільства.
Законодавча функція Верховної Ради —
найважливіший напрям її діяльності. Верховна
Рада України в межах своєї компетенції
приймає закони з питань, що потребують
законодавчого регулювання. При цьому
вона не має права втручатися до сфери
компетенції інших органів, які здійснюють
нормотворчу підзаконну діяльність (Президент
України, Кабінет Міністрів України, міністерства
тощо). Здійснюючи законодавчу функцію,
Верховна Рада за допомогою закону надає
своєму рішенню найвищої юридичної сили,
визначаючи тим самим і правову базу організації
і діяльності органів виконавчої та судової
влади. Право парламенту приймати закони
визначає особливе місце Верховної Ради
в системі державного механізму України.
Головним змістом законодавчої функції
Верховної Ради є прийняття законів. Із
змісту Конституції випливає, що Верховна
Рада може приймати закон з будь-якого
питання у межах своїх повноважень, за
винятком тих, які вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Водночас
Конституцією передбачається коло питань,
які регулюються виключно законами України.
Згідно зі ст. 92 Конституції виключно законами
України визначаються: права і свободи
людини і громадянина, гарантії цих прав
і свобод; основні обов'язки громадянина;
громадянство; правосуб'єктність громадян,
статус іноземців та осіб без громадянства;
права корінних народів і національних
меншин; порядок застосування мов. Основну
групу питань виключно законодавчого
регулювання становлять екологічні, соціальні,
культурні та економічні питання; засади
використання природних ресурсів виключної
(морської) економічної зони, континентального
шельфу, освоєння космічного простору,
організації та експлуатації енергосистем,
транспорту і зв'язку; основи соціального
захисту, форми і види пенсійного забезпечення;
засади регулювання праці і зайнятості,
шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства,
батьківства; виховання, освіти, культури
й охорони здоров'я; екологічної безпеки;
правовий режим власності; правові засади
і гарантії підприємництва; правила конкуренції
та норми антимонопольного регулювання;
засади регулювання демографічних і міграційних
процесів.
Виключно законами визначаються основи
політичної системи, організація і діяльність
органів державної влади та місцевого
самоврядування, зокрема засади утворення
і діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів інформації;
організація і порядок проведення виборів
і референдумів; організація і порядок
діяльності Верховної Ради, статус народних
депутатів; організація і діяльність органів
виконавчої влади, основи державної служби,
організації державної статистики та
інформатики; судоустрій, правосуддя;
статус суддів, засади судової експертизи,
організація і діяльність прокуратури,
органів дізнання і слідства, органів
і установ виконання покарань; основи
організації і діяльності адвокатури.
Також лише законами визначаються: територіальний
устрій України; засади місцевого самоврядування;
статус столиці України; спеціальний статус
інших міст; правовий режим державного
кордону; основи національної безпеки,
організації Збройних Сил і забезпечення
громадського порядку; правовий режим
воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної
екологічної ситуації. Традиційними є
також законодавче визначення засад цивільно-правової
відповідальності; діянь, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними
правопорушеннями та відповідальність
за них.
Крім того, виключно законами встановлюються:
Державний бюджет і бюджетна система України;
система оподаткування, податки і збори;
засади створення і функціонування фінансового,
грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статус національної валюти, а
також статус іноземних валют на території
України; порядок утворення і погашення
внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок
випуску та обігу державних цінних паперів,
їх види та ін. Законами також встановлюються:
порядок використання і захисту державних
символів; військові звання, дипломатичні
ранги та інші спеціальні звання; державні
нагороди; державні свята; одиниці ваги,
міри і часу, порядок встановлення державних
стандартів; порядок утворення і функціонування
вільних та інших спеціальних зон, що мають
економічний або міграційний режим, відмінний
від загального; оголошується амністія
(ст. 92 Конституції). Однією з головних
функцій Верховної Ради є установча функція.
Пріоритетними напрямами діяльності парламенту
щодо здійснення цієї функції є формування
або участь у формуванні органів виконавчої
і судової влади, а також формування власних
парламентських структур; призначення
і звільнення з посад осіб інших органів
державної влади, сприяння формуванню
органів місцевого самоврядування.
Таким чином, основними напрямами діяльності
Верховної Ради у здійсненні установчої
функції є: участь у формуванні органів
виконавчої влади; формування органів
судової влади; створення парламентських
структур; участь у формуванні інших органів
державної влади; вирішення питань територіального
устрою України і забезпечення формування
органів місцевого самоврядування.
Пріоритетним напрямом установчої функції
парламенту є призначення виборів Президента
у терміни, передбачені Конституцією.
Обрання Президента відповідно до ст.
103 Конституції здійснюється громадянами
України на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування терміном на п'ять років.
Роль парламенту у формуванні органів
виконавчої влади за чинною Конституцією
істотно змінилася. Але він не відсторонений
від цього напряму державотворчого процесу.
Верховна Рада, зокрема, вирішує питання
про надання згоди на призначення Президентом
України Прем'єр-міністра, може прийняти
резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів,
яка має наслідком відставку Кабінету
Міністрів (статті 87, 115 Конституції), розглядає
і приймає рішення щодо схвалення програми
діяльності Кабінету Міністрів; вирішує
питання про надання згоди на призначення
на посаду та звільнення з посади Президентом
України голови Антимонопольного комітету,
голови Фонду державного майна, голови
Державного комітету телебачення і радіомовлення.
Здійснення контролю займає важливе місце
в діяльності будь-якого парламенту. Обсяг
повноважень парламенту конкретної держави,
у тому числі України, в галузі контролю
залежить насамперед від ряду чинників:
державний устрій; політичний режим; форма
правління; історичні умови; традиції,
які склалися в політико-правовій сфері.
Верховна Рада України, будучи органом,
в якому представлені різнобічні соціальні
і територіальні інтереси, працюючи, як
правило, гласно, відкрито, на виду у виборців,
перебуваючи у постійному і тісному (порівняно
з іншими центральними органами державної
влади) контакті з громадянами завдяки
роботі народних депутатів України у виборчих
округах, формуючи деякі інші державні
органи, приймаючи Державний бюджет України,
має суттєві контрольні права. Ця функція
реалізується парламентом коленої країни
там, де він є.
Сутність цієї функції проявляється в
тому, що в умовах демократично організованої
системи поділу влади народові належить
право контролювати діяльність усіх владних
структур, яким він передав владні повноваження.
За межами контролю не повинно бути ні
одне державне утворення, в тому числі
парламенти. Реалізуючи від імені народу
вищу форму контролю (парламентський контроль),
вони самі контролюються народом через
різні інститути прямої демократії (вибори,
референдуми).
Основними напрямами контрольної діяльності
Верховної Ради є: контроль за діяльністю
Кабінету Міністрів України; парламентський
контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та
їх захист; бюджетно-фінансовий контроль;
прийняття Верховною Радою рішення про
направлення запиту до Президента України;
запит народного депутата України на сесії
Верховної Ради; парламентський контроль
за діяльністю органів прокуратури; здійснення
парламентського контролю з окремих питань
безпосередньо або через тимчасові спеціальні
і тимчасові слідчі комісії.
Одним з пріоритетних напрямів парламентського
контролю є контроль за діяльністю Кабінету
Міністрів, який підконтрольний і підзвітний
Верховній Раді. Це зумовлено функціями
і повноваженнями Кабінету Міністрів
як найвищого органу у системі органів
виконавчої влади. Відповідно до ст. 116
Конституції Кабінет Міністрів забезпечує
державний суверенітет і економічну самостійність
України, здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики держави, виконання Конституції
і законів України, актів Президента України.
Основною формою парламентського контролю
за діяльністю Кабінету Міністрів України
є розгляд і заслуховування звітів про
його діяльність. Одними з найважливіших
напрямів діяльності Верховної Ради щодо
здійснення парламентського контролю
є бюджетно-фінансовий контроль, контроль
за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина. Відповідно
до ст. 98 Конституції контроль за використанням
коштів Державного бюджету України від
імені Верховної Ради здійснює Рахункова
палата. Парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і
громадянина здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини (ст. 101).
Важливою формою парламентського контролю
за станом справ у державі, в окремих сферах
суспільного життя є запити - парламентські
і депутатські. Зокрема, відповідно до
Конституції України (ст. 85) Верховна Рада
може прийняти рішення про направлення
запиту до Президента України на вимогу
народного депутата, групи народних депутатів
чи комітету Верховної Ради України, попередньо
підтриману не менш як однією третиною
від конституційного складу парламенту.
Народний депутат має право на сесії Верховної
Ради звернутися із запитом до органів
Верховної Ради, до Кабінету Міністрів,
до керівників інших органів державної
влади та місцевого самоврядування, а
також до керівників підприємств, установ
і організацій на території України, незалежно
від підпорядкування і форм власності.
При цьому керівники органів державної
влади та місцевого самоврядування, підприємств,
установ і організацій зобов'язані повідомити
народного депутата України про результати
розгляду його заяви (ст. 86 Конституції).[1]
[2][5,c.141-143]
2.3. Компетенція парламенту
України — це сукупність предметів його
відання та повноважень.
За обсягом компетенції парламенти поділяються
на три групи: з абсолютно визначеною компетенцією,
тобто обмеженою; з абсолютно невизначеною
компетенцією, тобто необмеженою; з відносно
визначеною компетенцією. Парламенти
з необмеженою компетенцією (суверенні
парламенти або парламенти з абсолютно
невизначеною компетенцією), які функціонують
у країнах з парламентарними формами правління,
де в «чистому» вигляді реалізовано принцип
парламентаризму, що передбачає верховенство
парламенту. Конституції цих держав (наприклад,
Конституція Японії) не містять переліку
повноважень парламенту, з чого і випливає
юридична необмеженість його компетенції
за предметом, тобто вважається, що він
може видавати закони з будь-якого питання.
Класичним у цьому аспекті є парламент
Великої Британії. У XIX ст. у Англії утвердився
принцип верховенства парламенту. Це означає,
що він не зв'язаний ніяким конституційним
актом і немає якого-небудь правового
обмеження його верховенства в законодавчій
сфері. Парламент має право приймати, скасовувати
і змінювати будь-який закон у порядку
звичайної законодавчої процедури, і ніхто
(в тому числі суд) не може поставити під
сумнів конституційність акта парламенту.
Парламенти з відносно визначеною компетенцією
— це парламенти, межі компетенції яких
е відносно рухомими. Так, Конституція
Швейцарії не містить чіткого критерію
розмежування компетенції парламенту
і уряду.
Парламенти з абсолютно визначеною компетенцією
--це такі парламенти, повноваження яких
чітко визначені, тобто дається перелік
питань, з яких парламент має право приймати
закони.
Аналіз ст. 92 Конституції України, яка
містить перелік питань, що належать до
повноважень Верховної Ради України та
визначаються чи встановлюються виключно
законами України, дає підстави стверджувати,
що парламент України за зазначеною класифікацією
належить до парламентів з абсолютно визначеною,
тобто обмеженою компетенцією.
Компетенція Верховної Ради України встановлюється
Конституцією та законами України. Конституція
визначає компетенцію Верховної Ради
України шляхом закріплення повноважень
парламенту (ст. 85), а також кола відносин,
які регулюються виключно законами України
(ст. 92). Особливість компетенції Верховної
Ради виявляється у тому, що Верховна Рада
встановлює як свою власну компетенцію,
так і компетенцію інших державних органів,
закріплюючи її в Конституції України
і законах. Значний обсяг повноважень
Верховної Ради України, різноманітність
сфер життя держави, на які поширюється
компетенція парламенту України, викликає
потребу в її класифікації.
У сфері державного будівництва до повноважень
Верховної Ради належить: прийняття Конституції
України, внесення змін до неї; призначення
всеукраїнського референдуму з питання
про зміну території України; визначення
правового режиму державного кордону;
визначення засад внутрішньої і зовнішньої
політики; визначення засад регулювання
демографічних та міграційних процесів,
територіального устрою України, місцевого
самоврядування, статусу столиці України,
спеціального статусу інших міст; встановлення
порядку використання і захисту державних
символів, державних нагород, встановлення
державних свят та ін. (пункти 1, 2, 5 ст. 85;
пункти 10, 13, 15, 16 частини першої ст. 92; пункти
4, 5, 7 частини другої ст. 92 Конституції).
У сфері формування державних органів
і контролю за їх діяльністю до компетенції
Верховної Ради належить: призначення
чи обрання на посади, звільнення з посад,
надання згоди на призначення і звільнення
з посад у випадках, передбачених Конституцією;
призначення на посади та звільнення з
посад голови та інших членів Рахункової
палати; призначення на посаду та звільнення
з посади Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини; заслуховування
його щорічних доповідей про стан дотримання
та захисту прав і свобод людини в Україні;
дострокове припинення повноважень Верховної
Ради Автономної Республіки Крим за наявності
висновку Конституційного Суду України
про порушення нею Конституції України
або законів України; призначення позачергових
виборів до Верховної Ради Автономної
Республіки Крим (пункти 15, 16, 17, 28 ст. 85
Конституції України). У цій сфері Верховна
Рада також визначає: організацію і діяльність
органів виконавчої влади, основи державної
служби; судоустрій, судочинство, статус
суддів, засади судової експертизи, організацію
і діяльність прокуратури, органів дізнання
і установ виконання покарань; основи
організації і діяльності адвокатури
(пункти 12 і 14 частини другої ст. 92 Конституції).
У сфері зовнішньої політики, оборони
і державної безпеки Верховна Рада: визначає
засади зовнішніх відносин, зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи; основи національної
безпеки, організації Збройних Сил України
і забезпечення громадського порядку;
надає у встановлений термін згоду на
обов'язковість міжнародних договорів
України; затверджує рішення про надання
Україною позик і економічної допомоги
державам та міжнародним організаціям,
а також про одержання Україною від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових
організацій позик, не передбачених Державним
бюджетом України, здійснює контроль за
їх використанням (пункти 9, 17 частини першої
ст. 92; пункти 14, 32 ст. 85 Конституції).
У сфері охорони прав і свобод людини і
громадянина та встановлення їх правового
статусу Верховна Рада визначає: права
і свободи людини і громадянина, гарантії
цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;
громадянство; право-суб'єктність громадян;
статус іноземців та осіб без громадянства;
права корінних народів і національних
меншин; основи соціального захисту, форми
і види пенсійного забезпечення; засади
регулювання праці і зайнятості, шлюбу,
сім'ї, охорони дитинства, материнства,
батьківства; виховання, освіти, культури
і охорони здоров'я, екологічної безпеки
та ін.
Верховна Рада визначає засади створення
і діяльності політичних партій, інших
об'єднань громадян, засобів масової інформації
(ст. 92 Конституції).
В економічній сфері до повноважень Верховної
Ради належить: затвердження Державного
бюджету України та внесення змін до нього,
затвердження загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони
довкілля; визначення правового режиму
власності; встановлення Державного бюджету
і бюджетної системи України; системи
оподаткування, податків і зборів; засад
створення і функціонування фінансового,
грошового, кредитного та інвестиційного
ринків; статусу національної валюти,
а також статусу іноземних валют на території
України; порядку випуску та обігу державних
цінних паперів, їх видів і типів та ін.
Через повноваження Верховна Рада реалізує
свої основні функції як парламент України.[1]
[11,c.36-37]