Інвестиційний процеста його реалізація в Україні

     Доповнюють  реальні та фінансові інвестиції інноваційні та інтелектуальні інвестиції.

     Інноваційні інвестиції - це вкладання коштів у нематеріальні активи, що забезпечують розвиток науково-технічного прогресу та впровадження інновацій з метою створення нових або збереження чи розширення існуючих ринків збуту. В промислово розвинутих країнах з високим рівнем техніки і технології інновації за своїм змістом наближені до реальних інвестицій. Разом з тим в окремі періоди доводиться здійснювати інвестиції в підтримку технічно відсталих, малопродуктивних галузей виробництв.

     Інтелектуальні  інвестиції - це вкладання коштів у формування творчого потенціалу та професійних навичок громадян в усіх сферах суспільно-економічного життя, а також придбання об'єктів інтелектуальної власності, якими є авторські права, винаходи, патенти, промислові зразки, інша інтелектуальна продукція. В більшості випадків за своїм змістом і напрямками використані інтелектуальні інвестиції одночасно є інноваціями.

     Україна має потужний науковий потенціал, однак кризові явища призвели до втрати попиту на наукову продукцію на внутрішньому ринку, що пояснюється падінням загального рівня інвестицій на тлі інфляції, зростанням взаємо заборгованості і переорієнтацією економічної діяльності з реального сектора в сектор швидкоплинних фінансових операцій. Збереження наукового потенціалу та розробка інноваційної продукції в умовах структурної деформації економіки України є особливо актуальними, оскільки значна технологічна відсталість більшості вітчизняних підприємств після лібералізації економічних відносин спричинила розвиток негативних тенденцій, які монетарними заходами усунути неможливо. Вихід з кризового стану та переорієнтація економіки на сталий розвиток можливі лише за умови широкомасштабної реалізації інноваційних проектів.

     3. За періодом інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції.

     Короткострокові інвестиції - це вкладання капіталу на період не більше року (це можуть бути короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів).

     Довгострокові інвестиції - це вкладання капіталу на період, який триває більше року. Такий поділ прийнятий в практиці обліку, але, як показує досвід, він вимагає деталізації. В досвіді діяльності значних інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізують так: 1) до 2 років; 2) від 2 до 3 років, 3) від 3 до 5 років; 4) більше 5 років.

     4. За формами власності інвестиції ділять на приватні, державні, власність іноземних інвесторів, спільні інвестиції .

     За  розподілом інвестицій за формами власності  можна оцінити характер економічної  формації, рівень розвитку економічних  відносин в країні та ступінь державного втручання в суспільний розвиток. Форма власності впливає на ефективність інвестування, оскільки процедура розробки інвестиційних проектів та контроль за їх виконанням відрізняються для інвесторів з різною формою власності.

     Приватні  інвестиції - це вкладання коштів, яке здійснюється громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності.

     Під державними інвестиціями розуміють вкладання коштів, яке здійснюється центральними і місцевими органами влади і управління за рахунок коштів і бюджетів, позабюджетних фондів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичених коштів. Джерела державних інвестицій поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішнім джерелом державних інвестицій є кошти державного та місцевих бюджетів. Значним внутрішнім джерелом цього виду інвестицій є продаж облігацій державної позики, кредити Національного банку тощо. В Україні одним із засобів подолання інфляційних проявів є скорочення видатків бюджету через значну його дефіцитність. В зв'язку з тим, що соціальні видатки не можна скорочувати, то основною статтею скорочення видаткової частини бюджету стало скорочення видатків на народне господарство та державні капітальні вкладення. Кошти, одержані від продажу державних цінних паперів, не мали інвестиційної спрямованості, а використовувались для покриття дефіциту бюджету, а їх широкомасштабний продаж обмежив кредитні можливості комерційних банків, які і без того мали низьку кредитоспроможність. Надмірне застосування цього механізму мобілізації коштів стало одним із вагомих чинників фінансової кризи, яка спалахнула в Росії і не обійшла Україну в серпні-вересні 1998 р.

     Зовнішніми  джерелами державних інвестицій є кредити міжнародних організацій, урядів зарубіжних країн та приватних  інвесторів, продаж державних цінних паперів на зовнішньому ринку тощо. Іноземними інвестиціями є вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами, державами.

     Вирішальне  значення для обсягів зовнішніх  інвестицій має економічний клімат в країні, в яку спрямовуються інвестиції. Від економічного клімату в країні залежить структура зовнішніх інвестицій, співвідношення між обсягами кредитів, наданих міжнародними організаціями, урядами закордонних країн, з одного боку, та обсягами іноземних інвестицій - з другого. Основними чинниками, які формують економічний клімат та інвестиційну привабливість, у відповідності до класифікації ризиків, що виникають при реалізації інвестиційного проекту , є:

     ■ стабільність економічного законодавства та поточні економічні ситуації;

     ■ зовнішньоекономічна політика країни-одержувача;

     ■ політична ситуація в країні;

     ■ коливання ринкової кон'юнктури, цін, валютних курсів тощо. В Україні ці умови досить нестабільні, а це визначає її низьку інвестиційну привабливість для закордонних інвесторів. Великий попит на інвестиційні ресурси в світі при їх обмеженості є досить проблематичними умовами для широкомасштабного іноземного інвестування в нашій країні.

     Під спільними інвестиціями розуміють вкладення, які здійснюються суб'єктами даної країни і іноземних держав.

     5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції всередині країни і за кордоном.

     Інвестиції  всередині країни (внутрішнє інвестування) - це вкладання коштів в об'єкти інвестування, які розташовані в територіальних межах даної країни.

     Під інвестиціями за кордоном (іноземні інвестиції) розуміють вкладання коштів в  об'єкти інвестування, розташовані  за межами територіальних кордонів даної  країни (до цих інвестицій належать також придбання різноманітних  фінансових інструментів інших країн - акцій іноземних компаній, облігацій інших держав тощо)

  ПРОЦЕС  УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ В ІНВЕСТУВАННІ

 

     Отримання прибутку завжди ставиться в залежність від ризику. Ризик і прибуток являють  собою дві взаємопов’язані і  взаємообумовлені фінансові категорії.

     Під ризиком розуміють можливу небезпеку  втрат, яка витікає з специфіки  тих або інших явищ природи  і видів діяльності людини.

      Ризик – це імовірність несприятливого результату. Різні інвестиційні проекти  мають різну міру ризику, високоприбутковий  варіант вкладення капіталу може виявитися настільки ризикованим, що, як говорять, ”гра не стоїть свічок”.

      Ризик – це економічна категорія. Як економічна категорія, він являє собою подію, яка може статися, або не статися. У разі здійснення такої події  можливі три економічні результати: негативний (програш, збиток); нульовий; позитивний (виграш, вигода, прибуток).

     Звичайно, ризику можна уникнути або просто відхилитися від заходу, пов’язаного з ризиком. Однак для підприємця уникнення ризику часто означає відмову від можливого прибутку.

     Ризиком можна управляти, або використати  різні заходи, що дозволяють певною мірою прогнозувати настання певної ризикової події і вживати  заходи до зниження міри ризику.

     Ризик — це фінансова категорія. Тому на міру і величину ризику можна впливати через фінансовий механізм. Такий вплив здійснюється за допомогою прийомів фінансового менеджменту і особливої стратегії. У сукупності стратегія і прийоми утворюють своєрідний механізм управління ризиком, або ризик-менеджмент.

     В основі ризик-менеджменту лежать цілеспрямований пошук і організація роботи по зниженню міри ризику, мистецтво отримання і збільшення доходу (виграшу, прибутку) в невизначеній господарській ситуації.

     Кінцева мета ризик-менеджменту відповідає цільовій функції підприємництва. Вона полягає в отриманні найбільшого прибутку при прийнятному для підприємця співвідношенні прибутку і ризику. Ризик-менеджмент являє собою систему управління ризиком і економічними відносинами, які виникають у процесі цього управління.

     Ризик-менеджмент включає в себе стратегію і тактику управління. Під стратегією управління розуміються напрям і спосіб використання коштів для досягнення поставленої мети. Цьому способу відповідає певний набір правил і обмежень для прийняття рішення. Стратегія дозволяє сконцентрувати зусилля на варіантах рішення, які не суперечать прийнятій стратегії. Після досягнення поставленої мети стратегія як напрям і засіб її досягнення припиняє своє існування, Нові цілі ставлять задачу розробки нової стратегії.

     Тактика — це конкретні методи і прийоми для досягнення поставленої мети в конкретних умовах. Задачею тактики управління є вибір оптимального рішення І найбільш прийнятних в даній господарській ситуації методів і прийомів управління.

     Ризик-менеджмент як система управління складається з двох підсистем: керованої підсистеми (об'єкта управління) і керуючої підсистеми (суб'єкта управління).

     Об'єктом  управління в ризику-менеджменті  є ризик, ризикові вкладення капіталу і економічні відносини між господарюючими суб'єктами в процесі реалізації ризику, До цих економічних відносин відносяться відносини між страхувальником і страховщиком, позичальником і кредитором, між підприємцями (партнерами, конкурентами) і т.ін.

     Суб'єкт  управління в ризик-менеджменті  — це спеціальна група людей (фінансовий менеджер, фахівець з страхування і інші), яка за допомогою різних прийомів і способів управлінського впливу здійснює цілеспрямоване функціонування об'єкта управління. Інформаційне забезпечення функціонування ризик-менеджменту складається з різного роду і виду інформації: статистичної, економічної, комерційної, фінансової і т.ін.

     Ризик-менеджмент виконує певні функції. Розрізняють  два типи функцій ризик-менеджменту:

1) функції  об'єкта управління;

2) функції  суб'єкта управління.

     До  функцій об'єкта управління в ризик-менеджменті відноситься організація розв'язання ризику, ризикових вкладень капіталу, роботи по зниженню величини ризику, процесу страхування ризиків, економічних відносин і зв'язків між суб'єктами господарського процесу.

     До  функцій суб'єкта управління в ризик-менеджменті відносяться прогнозування, організація, регулювання, координація, стимулювання, контроль.

     Прогнозування в ризик-менеджменті являє собою  розробку на перспективу змін фінансового  становища об'єкта загалом і його різних частин.

     Організація в ризик-менеджменті являє собою  об'єднання людей, які спільно  реалізовують програму ризикового вкладення  капіталу на основі певних правил і  процедур.

     Регулювання в ризик-менеджменті являє собою  вплив на об'єкт управління, за допомогою  якого досягається стан стійкості цього об'єкта в разі виникнення відхилення від заданих параметрів.

     Координація в ризику-менеджменті являє собою  узгодженість роботи всіх ланок системи  управління ризиком, апарату управління і фахівців.

     Стимулювання  в ризик-менеджменті являє собою спонукання фінансових менеджерів і інших фахівців до зацікавленості в результатах своєї праці.

     Контроль  в ризик-менеджменті являє собою  перевірку організації роботи по зниженню міри ризику. Контроль передбачає аналіз результатів заходів щодо зниження міри ризику Прийоми ризик-менеджменту являють собою прийоми управління ризиком. Вони складаються із засобів розв'язання ризиків і прийомів зниження міри ризику. Засобами розв'язання ризиків є: уникнення їх, утримання, передача.

     Уникнення ризику означає просте ухилення від заходу, пов'язаного з ризиком. Однак уникнення ризику для інвестора часто означає відмову від прибутку.

     Утримання ризику — це залишення ризику за інвестором або на його відповідальності. Так, інвестор, вкладаючи венчурний  капітал, зазделегідь упевнений, що він може за рахунок власних коштів покрити можливу втрату венчурного капіталу.

     Передача  ризику означає, що інвестор передає  відповідальність за ризик комусь іншому, наприклад, страховій компанії.