Сучасний стан інвестиційно-інноваційної діяльності в Україні

У структурі джерел фінансування інноваційної діяльності  власні кошти підприємств у загальному обсягу фінансового забезпечення інноваційної діяльності становлять близько 70%.

У цьому зв’язку актуальним є активніше використання інших джерел фінансування інноваційної діяльності (у тому числі залучення до неї іноземних інвесторів і банківського кредитування, тенденція до зростання ролі якого в останні роки стає досить помітною і в майбутньому має бути істотною за умови зниження ставок рефінансування кредитів до зарубіжних стандартів), тобто формування необхідної схеми фінансового забезпечення розвитку інноваційної діяльності.

Аналіз динаміки структури джерел фінансування інноваційного розвитку у 2005-2009 pp. показує, що значно скоротилося фінансування інновацій з державного бюджету, а основним джерелом фінансування у 2005 – 2009 pp. були власні кошти підприємств (близько 65%). У 2009 р. порівняно з 2005 р. кількість освоєних видів нових машин, устаткування, апаратів, приладів зменшилась на 14,82%, впроваджених нових видів техніки – на 2,44%.

Важливе значення для інноваційного розвитку мають питання кредитування інноваційної діяльності. У 2009 р. обсяг кредитів, наданих банками суб'єктам господарської діяльності зменшився з 57,0 до 41,5 млрд грн, або на 27,2%. Однак це ще не задовольняє потреб реального сектора в кредитних ресурсах (у тому числі на інноваційний розвиток), про що свідчить їх низький рівень у формуванні загального обсягу інновацій та інвестицій. Частка інвестицій в основний капітал, сформованих за рахунок банківських кредитів, становить тільки 5,2%. В структурі джерел фінансування технологічних інновацій на промислових підприємствах кредити у 2009 р. становили лише 14%, тоді як власні кошти – 75%.

Істотне значення для фінансово-кредитного забезпечення інноваційного розвитку має рівень монетаризації економіки. Як правило, в країнах інноваційного розвитку він є достатньо високим, приміром, в Японії та Китаї - перевищує 100%. В Україні він становить близько 25%. Недостатня насиченість економіки грошима стримує розвиток кредитних відносин, особливо довгострокового кредитування, без якого не можна здійснювати великомасштабні інноваційні проекти.

У перспективі в Україні залучення іноземних інвесторів до фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності має стати важливим фактором позитивного впливу на її результативність, а отже – і одним із стратегічних напрямів фінансування науково-інноваційної діяльності. Так, у 2009 р. на кошти іноземних інвесторів у науковій сфері припадало 21,8% обсягів фінансування, а в інноваційній – 14,8%, з відносно незначною абсолютною сумою вкладень.

В умовах обмеженості внутрішніх фінансових ресурсів розв’язання проблеми забезпечення достатнього фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності вимагає пошуку перспективних джерел фінансування, серед яких – залучення банківського кредитування; активізація участі приватного сектора; використання заощаджень населення; підвищення ефективності програмно-цільової форми у системі фінансування та ін. При цьому найперспективнішим напрямом є ефективне залучення корпоративного сектора економіки з відповідними державними гарантіями фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності (на даний час в Україні він займає 0,16% загального обсягу фінансування, а разом з підприємствами колективної власності – близько 25%, тоді як у США останній показник становить 70-90%) і тісно пов’язаного з ним залучення венчурного капіталу (створення індустрії венчурного бізнесу).

Однією з проблем формування інноваційної економіки в Україні є розрив інноваційних процесів між стадіями наукових досліджень і впровадження інновацій у виробництво, зумовлений відсутністю ефективного механізму трансформування наукових знань в інноваційні ідеї, придатні до практичного використання. У подоланні цієї проблеми важливу роль покликане відігравати інноваційне підприємництво, для розвитку якого, у свою чергу, мають бути створені сприятливі інституціональні умови.

За статистикою, у 2009 р. в Україні інноваційною діяльністю займалися лише 1794 малих підприємств (або 0,47% їх загальної кількості). Для порівняння: для середнього підприємництва аналогічний показник становив понад 15%, а для великого -майже 40% (тоді як для малого підприємництва розвинутих країн – понад 60%). Це вказує на помітне відставання за темпами розвитку інноваційних процесів вітчизняного малого підприємництва від економіки України в цілому та майже десятикратне – від інноваційної активності малого підприємництва у Європі.

Аналіз динаміки кількості малих підприємств, які проводили інноваційну діяльність, свідчить про стабільну тенденцію до її зростання: у 2001 р. їх приріст становив 6,7%, а у 2002-2009 pp. – 27,5%. Переважна більшість малих підприємств зосереджують свою новаторську діяльність на придбанні засобів виробництва, технологічній підготовці виробництва, маркетингу та рекламі. Протягом 2000-2009 pp. частка інноваційної продукції малого підприємництва у загальному обсягу інноваційної продукції країни коливалася у межах 0,61-0,65%. При цьому кількість малих підприємств, які працюють у сфері досліджень і розробок, сягає в середньому 16. В останні роки фінансування їх інноваційної діяльності за рахунок бюджету і коштів вітчизняних інвесторів взагалі не здійснювалося.

Низький рівень інноваційної активності малого підприємництва в Україні зумовлений загостренням інституціональних і ресурсних проблем інноваційної діяльності, а саме – фінансових (нестача власних коштів; недостатня фінансова підтримка з боку держави; складність залучення фінансових ресурсів з ринкових джерел, зокрема – невигідні умови кредитування), організаційно-правових (нерозвинутість ринку технологій; практично відсутність суб’єктів інноваційної інфраструктури, які б надавали посередницькі, юридичні, експертні, фінансово-кредитні та інші послуги; відсутність умов для налагоджування інтеграційних зв’язків з іншими суб’єктами інноваційного процесу), інформаційних (недоступність або відсутність широкого доступу до систематизованої інформації про нові технології, що мають потенціал комерціалізації) та ринкового характеру (висока вартість технологічних інновацій; невизначеність строків інноваційного процесу; високий економічний ризик інноваційної діяльності; тривалий строк окупності технологічних інновацій; низький платоспроможний попит на вітчизняну інноваційну продукцію).

Важливим заходом щодо вирішення проблеми ресурсного забезпечення малого інноваційного підприємництва є збільшення кількості об’єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності, здатної спрямувати ринкові ресурсні потоки на реалізацію інноваційних проектів і сприяти ринковій адаптації інноваційної продукції малих фірм.

В останні роки у контексті завдання розвитку малого підприємництва на державному та регіональному рівнях здійснюються заходи щодо його стимулювання, що вже дає безперечні позитивні результати: так, за 2001-2009 pp. у 2,2 рази зросла кількість об’єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності, майже у 2 рази – бізнес-центрів, інформаційно-консультативних і небанківських фінансово-кредитних установ, інвестиційних фондів і компаній і у 1,5 рази – регіональних об’єднань підприємців.

Проте у сфері формування інфраструктури ресурсного забезпечення інноваційної підприємницької діяльності існує ряд проблем, і – всупереч поширеному положенню про пріоритетну підтримку інноваційних проектів – практична діяльність переважної більшості об’єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності, спрямована на обслуговування потреб виключно традиційного підприємництва, не відіграє помітної ролі у ресурсному забезпеченні інноваційної діяльності.

Сфера об’єктів специфічної інфраструктури інноваційної діяльності не демонструє високих темпів розвитку. Так, протягом 2001-2005 pp. не зазнали помітних змін кількість і капіталізація венчурних фондів, які діють на території України, а приріст кількості технопарків та інноваційних центрів відбувається повільно. Спостерігається і з часом поглиблюється нерівномірність розподілу наявних об’єктів інфраструктури підприємницької інноваційної діяльності за регіонами України.

Так, у Києві та Київській області діють 12 бізнес-інкубаторів, а в Одеській області – 9; 18 з 27 регіонів країни мають по 1-2 бізнес-інкубатори. З 255 існуючих інноваційних фондів 175 працюють у Києві. Усі 7 венчурних фондів, які діють на сьогодні, розміщено у Києві. 6 з 8 технопарків належать одному регіону – Києву. Не створено умов для налагоджування дії венчурного капіталу як ринкової інституції фінансування інноваційних проектів малого бізнесу.

Факторами, що стримують розвиток венчурного капіталу в Україні, є відсутність цілеспрямованої державної політики щодо залучення вітчизняного капіталу до венчурних інвестицій; невизначеність правового поля функціонування венчурного капіталу; відсутність законодавчих гарантій захисту прав інвесторів, які не володіють контрольним пакетом акцій; нестабільність і недосконалість податкового законодавства та законодавства про банкрутство; несформованість умов для здійснення венчурних інвестицій (зокрема, бракує інститутів професіональної комплексної науково-технічної та комерційної експертизи інноваційних проектів, страхування інвестицій в інноваційну діяльність, прямих інформаційних зв’язків між ринковим інноваційним попитом, а також пропозицією інноваційних ідей та посередницьких послуг); нестача кваліфікованих фахівців у сфері управління інноваційними проектами; тощо.

Венчурний капітал в Україні не демонструє вираженої орієнтації на фінансове забезпечення високотехнологічних проектів: ресурси 4 з 7 венчурних фондів направлено на фінансове забезпечення традиційних інвестиційних проектів; три інших вкладають кошти у розвиток технологій сучасного технологічного укладу; жодний з венчурних фондів не інвестує у розвиток технологій шостого технологічного укладу (біотехнологій, оптичної електроніки, комп’ютерів, телекомунікацій та ін.).

Системний підхід до вивчення впливу інноваційного розвитку зумовлює необхідність дослідити особливості трансформації способу виробництва. На початку ХХІ ст. у цивілізаційні процеси включаються інші фактори та пріоритети розвитку, які трансформують його за якісними та кількісними параметрами. Якісні параметри зростання набувають нового виміру, які не можуть бути властивими тільки засобам виробництва, технологічним процесам та механізмам.

Трансформації зазнали інвестиційні ресурси, які в умовах індустріальної економіки, що базується на ринкових засадах, застосовуються за принципом: "безмежні потреби – обмежені ресурси їх задоволення". Розвиток високих технологій усуває обмеження з інвестиційних ресурсів, породжуючи нові види, які перетворюються у невичерпні. Поява інформаційних технологій, з одного боку, вдосконалює процес використання обмежених природних ресурсів і значно зменшує їх витрати на виробництво однієї одиниці ВВП; з другого, утворює нові ресурси – програми, алгоритми тощо, передача яких новим власникам не зменшує їх у виробників. З’являються високоефективні технологічні процеси з безвідходними технологіями.

Поява нових інвестиційний ресурсів, які усувають обмеження джерел їх утворення та застосування, ще не забезпечує достатню ефективність руху капіталу. За допомогою тільки інновацій, спрямованих на вдосконалення засобів та предметів праці, соціально-економічні проблеми автоматично не розв’язуються, а створюються тільки умови їх розв’язання. Сучасний суспільний розвиток набуває оптимальних значень тоді, коли виробнича діяльність розглядається як цілісна взаємозумовлена система – засоби та предмети праці, праця, відносини між людьми в процесі праці, відносини виробництва, обміну, розподілу та споживання.

Цикл інновацій має розпочинатися у відносинах між людьми на основі досконалого інноваційного механізму господарювання, розгортатися у виробництві й завершуватися в соціально-економічних, екологічних та інших результатах господарської діяльності, забезпечуючи потреби суспільства.

Ефективність інноваційного процесу в цьому разі характеризується синергетичним результатом, який виходить за межі підвищення результативності застосування тільки засобів виробництва, оскільки у взаємовідносинах суб’єктів інвестиційної діяльності виявляється їх трансцендентна властивість. Пошук і дотримання її має стати основним завданням особистості, колективу і держави в управлінні виробництвом, без якої удосконалення будуть мати обмежений, нестійкий, тимчасовий характер.