Медична термінологія та її використання в українській мові

    Отже,  стосовно  впорядкування  медичних термінів інтерпретаційного типу виникає проблема розрізнення синонімії й омонімії та багатозначності.  Єдиною  підставою  для  ідентифікації  є наукове  визначення  й  опис-пояснення,  відсутність яких не дозволяє встановити, чи медичний термін виражає поняття в цілому, чи лише якісь окремі його ознаки. У синонімічному гнізді необхідно  назвати  найбільш  адекватний  поняттю, точний,  напр.:  екзофтальмічна  офтальмоплегія, хвороба Грейвза → злоякісний екзофтальм.  Незважаючи на те, що вибір найбільш вдалого терміна – компетенція вчених (медиків, філологів,  термінологів),  саме  в  науці  спостерігаємо різнобій у використанні термінів-варіантів, пасивність щодо обмеження невдалих синонімів. А це зумовлює неоднозначність їх інтерпретації, є серйозною перешкодою в обміні науковою інформацією, створює неабиякі труднощі в точному науковому перекладі медичної літератури тощо.

    Ще  одним недоліком у медичному термінотворенні є невиправдане залучення термінологічних одиниць і терміноелементів з інших мов, перенасичення  наукових  текстів  малозрозумілими, а то й зайвими медичними термінами. Хоча запозичення є одним із шляхів збагачення лексичного складу національної мови, що єднає її з міжнародними стандартами, з різними культурами тощо, проте  у  співіснуванні „чужого”  і „свого”,  інтернаціонального і національного не завжди науковці дотримуються рівноваги, оптимальної пропорції цих двох складових [2, 4, 5, 6, 7]. Стосовно української медичної термінології це означає, що в ній мали б на рівноправних засадах побутувати терміни й запозичені із західноєвропейських мов чи утворені з греко-латинських елементів, і сфор-мовані  на  ґрунті  питомих (слов’янських)  слово-творчих засобів.

    Нехтування  тією чи іншою складовою може зашкодити усталенню наукової термінології, порушити її органічність, пригальмувати  розвиток  медичної  науки. „Калькування  чужих слів як засіб номінації доречне тоді, – за словами О.Пономарева, з яким не можна не погодитися, – коли  для  якогось  поняття  немає  назви  в рідній мові” [5]. Однак сучасні наукові праці часто  переобтяжені  термінологічними  запозиченнями, та й дослідники-термінологи нерідко зловживають  чужомовними  словами (термінами)  через недостатнє  знання  лексичного  багатства  своєї мови.  Інтернаціоналізми  в медичних  словниках переважають,  а то  й витісняють  національну складову, розхитують норму й посилюють термінологічний різнобій [7].

    Відмову від питомих ресурсів під час термінотворення часто пояснюють тим, що слов’янський  корінь  своїм  прозорим  походженням (внутрішньою формою,  семантичною мотивацією) викликає, як уже згадувалося, зайві асоціації. Проте такі перестороги здебільшого безпідставні, оскільки в науковому контексті власне українські слова  автоматично  сприймаються  у  своєму  другому – термінологічному значенні (речовина, рідина, тіло, тиск).

    Чітко виражена внутрішня форма слова не тільки не перешкоджає функціонуванню й розвитку такого значення, але й спроможна краще передати суть позначуваного поняття, полегшує сприйняття фахової мови. Відомі  спроби  відмежовувати  наукову  лексику від розмовної робилися (продовжують і дотепер)  за  допомогою  англіцизмів,  давньогрецьких,  латинських  запозичень  тощо.  Такі  надмірні запозичення докорінно змінюють склад і національну прикметність нашого словника. До того ж у медичному професійному мовленні часто вживані  терміни-запозичення  із  незрозумілою  внутрішньою формою інколи переосмислюються відповідно до звукових чи образних асоціацій зі словами рідної мови, зближуючись у звучанні, викликають  труднощі  у  розрізненні  значень.  Ідеться про  явище  паронімії,  у якому чималу  роль  відіграють „чужі”  лексеми,  порівн.:  дефективний і дефектний,  ефективний  і ефектний,  ксероз  і ксерокс, штамп і штам та ін. Названі мовні проблеми  є „яскравим доказом того,  наскільки неприродно, коли термінологія розвивається винятково за рахунок запозичень, і наскільки важливо, щоб належне місце в ній посідала питома лексика” [7]. Адже в результаті маємо тавтології, залежність від чужомовного, невміння мислити самостійно,  нестачу  творчого  інтелекту,  руйнування самобутності української мови. Термінів у науці має бути рівно стільки, скільки їх справді потрібно, запроваджувати доцільно тоді, коли їхня поява підготовлена попереднім розвитком  науки,  перевірена  досвідом, „коли вдалося довести помилковість  чи  неповноту  дотеперішніх  уявлень,  або  якщо  наявний  термін призводить до непорозумінь і плутанини” [6]. Щоб заповнити термінологічні  порожнини, можна вдаватися до  різних  ресурсів  позначення нових понять: зовнішніх і внутрішніх типів номінативних засобів (утворення неологізмів, часткове переосмислення наявної лексики, відродження забутого „свого”,  утворення словосполук тощо).

    Чужі  слова – важливий, але не єдиний засіб позначати нові поняття.  
 

    Висновок

    Розглянуті  проблемні  аспекти  у  творенні  та функціонуванні  українських  медичних  термінів перешкоджають  їм  виконувати  основне  призначення  – упорядковувати  наукові  поняття,  найбільш точно й зрозуміло передавати наукові істини,  полегшувати  спілкування  як  між  фахівцями, так і з пересічними людьми.

    Перспективи  подальших  досліджень. Матеріали  й  результати  дослідження  є  підґрунтям для подальшої розробки підходів до розв’язання проблем  впорядкування сучасної української медичної термінології. 

    Розбудова незалежної держави вимагає від  її народу знання державної мови. Передусім  це стосується наукових працівників  в тому числі медиків. Повсякденно  виникає потреба писати наукові  праці, для викладачів навчальних закладів – читати лекції українською мовою, а для лікарів-практиків –  спілкуватися з пацієнтами та колегами. Фахове мовлення – це частина загальнонаціональної мови. Характерними особливостями професійного мовлення медика є переплетіння і взаємодоповнення наукового та ділового стилів мови, вживання мовних засобів (фахових термінів) високого ступеня стандартизації, точність формулювань, зваженість, доречність і логічність викладу.

    Тому  при вивченні лексичного складу фахового мовлення основна увага приділяється термінологічній лексиці.

    Використана література

    1 Борисюк  І.  Явище  синонімії  в  термінології / І.Борисюк // Дивослово. – 2000. – № 4. – С. 27-28.

    2.  Кияк Т.Р. Прагматичні аспекти  стандартизації української   термінології / Т.Р.Кияк // Мовознавство. – 1993. – № 1. – С. 35-38.

    3.  Ковальчук Л.Ю. Синонімія термінів  у російському усному науковому  мовленні: 10.02.01 „Українська  мова” / Л.Ю.Ковальчук;  Одеський

    державний університет. – Одеса, 1993. – 16 с. 

    4.  Навчук  Г.В.  А.В.Ткач // Компоративні  дослідження слов’янських  мов і літератур. К.: Просвіта, 2008. – С. 78-83

    5.  Пономарів О. Мовностилістичні  поради: лексика  іншомовного   походження / О.Пономарів // Урок української.  – 2001. – № 11-12. – 

    С. 25-27. 

    6.  Селігей П.О. Сучасне термінотворення: симптоми та синдроми / П.О.Селігей // Мовознавство. – 2007. – № 3. – С. 48-61.

    7.  Селігей  П.О.  Що  нам робити  із  запозиченнями? / П.О.Селігей //Українська мова. – 2007. – № 3. – С. 3-16. 

    8.  Ткач  А.В.  Принципи  організації   української 

    медичної  термінології  на  лексико-семантич-

    ному  рівні / А.В.Ткач,  Г.В.Навчук // Чернівці: БДМУ, 2005. – С. 208-214.

    9. Литвиненко Н. П., Місник Н. В. Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря – Київ – 2000.

    10. Пиріг Л. А. Українська мова в лікарському середовищі. Сучасний стан і перспективи. –– Новини стоматології - 1995. - №1-2 /2-3/. С. 10-14.

    11. Пиріг Л. А. Украінська медична термінологія – багатоаспектність проблеми. - Медична газета України – 1996 - №29 (серпень). – с. 1-2.

    12. Чекман І. OPUS LAUDAT ARTIFICEM – По роботі пізнати майстра: Українська медична термінологія. Стан справ. – Ваше здоров’я. – 1998 – 4 лютого – с.7.