Мовна політика в Україні

                                    Мовна політика в Україні

  Мовна політика  – важливий фактор мовного  розвитку. Ця невід’ємна сфера  суспільного життя існувала у  всі часи, однак теоретичне осмислення  мовної політики постало, за  словами українського мовознавця Ю.О. Жлуктенка, кілька десятиліть тому. Найперші розробки з мовних політик належать західним дослідникам, котрі створили “спеціальну теорію мовного планування”. Серед найвпливовіших на Заході авторів з питань теорії мовної політики відомі К. Істмен, Р. Белл, Дж. Фішман, Шарль Фергюсон,  Луї-Жан Калве та багато інших.

  Питання  мовної політики – багатоаспектне. Мовна політика - це не просто  сукупність заходів, спрямованих  на певний мовний розвиток, це  ще й  частина національної політики певної держави, і  ключовим  все ж таки у цьому понятті є слово «політика», тому для об'єктивного вивчення мовної політики будь-якої держави вихідним повинно бути вивчення «політичної ситуації» в країні, регіоні чи іншому адміністративно-політичному утворенні.  Мовна політика значною мірою залежить від базових принципів функціонування держави: політичних,  економічних, національних, культурних, інтелектуальних цінностей, ідеології.

  Мовну політику країни завжди розробляє і впроваджує в життя еліта. Особлива відповідальність лягає на неї в період виходу з колоніальної залежності і побудови самостійної країни. Справа відновлення зруйнованого експансією чужої мови середовища потребує великих цілеспрямованих зусиль. Процес національного самоствердження, повернення своїй мові і культурі її законних прав має здійснюватися поступово, але твердо й неухильно. Паралельно, безперечно, має відбуватися економічне піднесення, зростання добробуту людей, але економічний поступ нездійсненний без національно-культурного відродження. Таким шляхом пройшла абсолютна більшість народів Європи, що утверджували свої держави після розпаду імперій.

  Одне з  найвдаліших визначень мовної  політики належить відомому французькому  соціолінгвістові Луї-Жану Калве  – “ комплекс засобів свідомого  впливу на стосунки між мовою та суспільним життям”, який проводить чітку межу між мовною політикою і мовним плануванням, вважаючи, що “мовне планування – це конкретне впровадження мовної політики”.

   Мовне  планування – це складова більш  широкого поняття “мовна політика”, тобто це реалізація мовної політики, сукупність певних заходів, що впливають на функціональні можливості мови. Уперше поняття “мовне планування” використав Е. Хауген у статті “Мовне планування в сучасній Норвегії”, розуміючи під ним, діяльність, спрямовану на нормування вимови, орфографії, граматики та словника усного й писемного мовлення в неоднорідному мовному середовищі. У 60-70-ті рр. ХХ ст. уявлення про мовне планування стосувалися лише країн третього світу, перед якими стояли проблеми стандартизації та модернізації національної мови як об’єднуючого націю фактора.

  Пізніше  Р. Купер дав більш повне  розуміння цього явища, заснованого  на тому, хто і що планує, для  кого і з якою метою, визначивши  мовне планування як цілеспрямовані  зусилля одних людей вплинути на поведінку інших щодо засвоєння, структури та функціонального використання мовних кодів. Р. Купер піддає сумніву монополію державних органів щодо мовного планування та необхідність розв’язання проблем розвитку лише однієї національної мови. Його визначення спрямоване на встановлення функцій, які надаються тій чи іншій мові в багатомовній ситуації. Дослідник розділяє мовне планування на три взаємопов’язаних напрями:

• планування фонетичних, орфографічних, граматичних, лексичних норм мови (передбачає розробку ряду заходів, що забезпечуватимуть функціонування офіційної мови управління, освіти, економіки та інших галузей);
• планування статусу мови щодо інших мов, що використовуються у певному суспільстві (ставить за мету підвищити та закріпити престиж мови);
• планування засвоєння національної мови та іноземної в процесі навчання.

  Класична  ж західна наукова модель пропонує  такі складові мовного планування:

• планування законодавчого статусу мови, що передбачає зміну мовного статусу через скорочення або звуження її функцій;
• планування стандартизації мови, що передбачає нормалізацію мови;
• планування функціонування мови – створення умов для збільшення кількості носіїв мови або розширення сфер її вживання.

  З огляду  це держава здійснює ряд заходів  щодо управління процесами функціонування мови, що і є складовими мовної політики, а саме:

• ліквідація неграмотності;
• вибір і встановлення державної (офіційної) мови;
• визначення місця інших мов стосовно державної мови;
• визначення сфер і типів мовних станів і ситуацій кожної з мов;
• кодифікація, нормалізація і вдосконалення мови (графізація, завдання якої полягає в розробці та вдосконаленні писемності);
• стандартизація, метою якої є розробка уніфікованих норм мови як у її писемній, так і усній формі існування;
• модернізація мови, тобто її лексичне, термінологічне, стилістичне та синтаксичне збагачення.

  Існує ряд  факторів,що впливають на процес  мовного планування, серед них  можна виділити такі:

• соціально-демографічні фактори, що включають кількість мов, мовців та їх географічне розповсюдження;
• географічне “розташування мови”;
• мовні фактори, а саме генетична спорідненість мов та стан їх модернізації. Адже недостатньо модернізовані мови не можуть претендувати на статус офіційних, так само як генетично віддалені мови не мають шансів стати офіційними або державними;
• соціально-психологічні фактори, до яких можна віднести ставлення людей до різних мов, що функціонують у межах однієї країни;
• політичні фактори, що залежать від урядової політики;
• релігійні фактори, що залежать від впливу релігійних організацій на державні установи, які формують ту чи іншу політику, зокрема, й мовну.

  Кожну мовну  політику проводять відповідно  до її типу. Дослідники відзначають,  насамперед, існування територіальних типів мовної політики, одні з яких – місцеві, регіональні, інші – “ вписуються в рамки загальнодержавних або міжнародних мовних стосунків”.

  Найосновнішими  з мовних політик є, звичайно, ті, що їх провадять окремі  держави. Державна мовна політика  може виходити за межі держави  (зовнішня мовна політика), стосуватися її внутрішнього мовного життя (внутрішня, національна мовна політика), або поєднувати їх, як зазвичай і буває. Серед зовнішніх мовних політик найчастіше вирізняють політику інтернаціоналізації,коли певна країна – нерідко в минулому колоніальна держава – поширює власний мовний код за межами своїх кордонів. Активно здійснюють таку політику США, Німеччина, Франція, але й такі країни, як,наприклад, Румунія.

  Кожна мовна  політика має два аспекти:

1. соціолінгвістичний;
2. лінгвістичний