Журналистика как творчество

Автор: Пользователь скрыл имя, 19 Марта 2013 в 22:44, курсовая работа

Описание работы

Мета курсової роботи - дослідити журналістику як творчість.
Мета роботи передбачає розв’язання таких основних завдань:
- проаналізувати літературу з досліджуваної теми;
- розглянути розуміння та тлумачення терміну «Творчість»
- визначити обов’язки журналіста в справі виготовлення інформації та умови спеціалізації журналіста;

Содержание

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТВОРЧІСТЬ – ОСНОВНА СКЛАДОВА ЖУРНАЛІСТИКИ 5
1.1. Аналітичний огляд літератури 5
1.2. Розуміння та тлумачення терміну «Творчість» 5
1.3. Обов’язки журналіста в справі виготовлення інформації. Умови спеціалізації журналіста 9
Висновки до першого розділу 13
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ МАСОВО – КОМУНІКАТИВНОЇ ТВОРЧОСТІ 14
2.1. Творчий процес у журналістиці та його стадії 14
2.2. Психологічний аспект людської творчості 18
Висновки до другого розділу 24
РОЗДІЛ 3. ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ЖУРНАЛІСТА 25
3.1. Якості творчої особистості 24
3.2. Творча особистість Леоніда Парфьонова 31
Висновки до третього розділу 37
ВИСНОВКИ 38
ДОДАТКИ 41
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 44

Работа содержит 1 файл

Курсова.doc

— 658.50 Кб (Скачать)

Вище вираження своєї індивідуалізації людина знаходить у творчій діяльності. Це стосується не тільки художньої творчості, де індивідуальність художнього бачення і зображення є основною вимогою. Навіть наукова творчість, яка має своєю метою відкривати об’єктивні закони дійсності, не може відбуватись інакше як шляхом використання «індивідуальної методики», індивідуального таланту і його своєрідних хитрощів, які примушують природу розкривати свої таємниці.

Творча думка людини – вища форма  індивідуалізації – прагне абсолютної співвіднесеності зі світом як основної мети пізнання. Вища, ідеальна форма співвіднесеності виражається у світогляді людини, а вища практична форма – в її вчинках. Людський геній – найбільш індивідуалізоване явище, і тільки геній співвідноситься з усім людством. Багатство творчого життя індивіда полягає в багатстві його дійсних відношень до світу.

Уся практична сфера людської діяльності є вираженням прагнення людини до неповторності. Найважливішими сторонами духовного життя особистості, в яких найповніше виявляється її неповторна індивідуальність, можна вважати, зокрема, кохання, світогляд і творчість. У науці та художній літературі мало звертають увагу на те, які високі вимоги до людської індивідуальності ставить кохання [12, с. 222].

Жоден не стане заперечувати, що кохання  – дуже сильна емоція, яка спроможна мати вплив на всю самосвідомість людини, є одним з найефективніших «стимуляторів» творчої думки людини. І, хай це не звучить занадто дивно, журналістика також є проявом творчої думки.  
В. Роменець говорить про різне кохання та на ступінь впливу цього почуття на творчу самосвідомість людини, зокрема юнацьке кохання виступає однією з центральних проблем віку і здатне шалено стимулювати творчу діяльність, воно, проте, значно поступається перед зрілим індивідуалізованим  почуттям – більш обмеженим, стриманішим, спокійнішим, але разом із тим незрівнянно багатшим своїм духовним змістом, воно визнає людину в її своєрідності, живиться цією своєрідністю. Лише в такому високо індивідуалізованому коханні може настати і високе духовне розуміння між людьми. Ось чому кохання є найпершою природною школою, де людина вчиться мужності сприймати явища в їхній індивідуалізованій неповторності. У формуванні індивідуалізованого світогляду відбувається теж саме, що і в процесі виникання індивідуалізованого кохання. Людина від пізнання найзагальніших принципів переходить до розкриття реального світу.

Світогляд – зазначає дослідник – визначається рівнем суспільної свідомості, рівнем знань, з яких складається наукова картина світу. Та людина крім цього визначає своє місце у природі, суспільстві, спрямованості своєї  діяльності. І в цьому виявляє свої особливі риси, що забарвлюють характер усього її світогляду. Індивідуальні риси у світогляді не заперечують його науковості, об’єктивності, а  лише виражають своєрідність світосприймання, його теплоту або холодність, більшу або меншу активність у діянні, в емоційній реакції на оточення.

Творцем справжніх художніх цінностей  можна вважати того, хто, спираючись на об’єктивні  закономірності явищ дійсності, вміє відтворювати їх з неповторною індивідуалізацією. Багатство світу – передумова розкриття художньої своєрідності митця, а ця своєрідність – передумова розкриття об’єктивних рис дійсності.

Коли ж індивідуальність починає  розуміти іншу людську індивідуальність, виникає творче спілкування між людьми. Кожна людина вбирає в себе духовне багатство людства.

У спілкуванні оригінальностей є певна суперечність. Те, в чому думки людей розходяться, що їх відрізняє,  стає ґрунтом для змістовного зв’язку. Кожен професіональний журналіст, наприклад, потребує спілкування з іншими журналістами – професіоналами, або людей дотичних до журналістської професії, задля обміну творчим досвідом, це вже не кажучи про життєво необхідну комунікацію з представниками різних галузей для творчого процесу та правдивого висвітлення реальності [12, с. 226]. 

 «Гуманізм, людяність найповніше розкриваються тільки у формі неповторної індивідуальності та її творчих можливостей. Справжня неповторна індивідуальність є інструментом проникнення людства у природу речей. Ця індивідуалізована суб’єктивність розкриває загальні закони буття, об’єктивні закони світу. Їх можна бачити лише з оригінальної точки зору» – каже В. Роменець, хоча, якщо вищесказане спробувати на прикладі журналістики, ми стикнемося з протиріччями. Як відомо, існує декілька так би мовити журналістських шкіл в світі, які в багато чому мають розбіжності. Так західна школа журналістики, має на меті висвітлення реальності без виявлення індивідуальності журналіста, до цієї школи відносяться Сполучені Штати Америки, Західна Європа. Тут творчість журналіста вбачається в безособистісному викладі фактів, утримання від оцінки подій, від аналітики. Тут, на нашу думку, втрачається цілий жанр журналістських творів, а саме аналітика, та в дечому публіцистика. Ряд вчених журналістикознавців, говорять, що саме через це на Заході відкрилося так зване «полювання на сенсацію», справа в тому, що без елементів аналітики, індивідуального бачення журналістом події, матеріал втрачає свою неповторність, оригінальність і фактично стає «прісним», становище може врятувати оригінальність не самого матеріалу, а фактів, які є основою будь якого журналістського твору. Така тенденція не є позитивною, адже при відсутності сенсації, журналісти не рідко вдаються до вигадування сенсації, а це вже не є журналістикою.

Будь яка творчість не мала би розвитку без фантазії (уяви). Творча уява становить значний інтерес  як здібність, яка відіграє важливу  роль у всіх сферах людської діяльності і є її складовою частиною. Щодо участі фантазії у художній творчості існує багато цікавих міркувань.  Творча фантазія бере участь також і в духовному  формуванні  особистості. Активне життя людини починається в грі, і саме в ній фантазія створює особливий новий світ, в якому дитина почуває себе повним господарем і завдяки якому вона, граючись, дістає можливість збагнути найпростіші відношення в оточуючій її дійсності. Творча фантазія має знайти духовний вихід у людських вчинках.  У зрілому віці фантазія не деградує, як думають деякі психологи, а лише переключається на виконання нових завдань, які ставить перед людиною суспільство, та істотно перетворюється.

Існує таке загальноприйняте формулювання фантазії: це «створення нових образів  із старого досвіду» або «нова комбінація старих елементів» [14, с. 230]. Чи не можна на основі самого лише мислення прийти до нової ідеї? Як відомо, у звичайному логічному міркуванні людина встановлює досить довгу низку опосередкувань, щоб мати суцільний логічний ланцюг доказів. Але для виникнення самого процесу мислення людина повинна вже мати перед собою проблему, ідею, задум. І тут на допомогу приходить фантазія. Саме вона, ніби ігноруючи цей мислений  ланцюг, дає можливість зіставляти віддалені речі – ланки цього ланцюга, повертати їх у різних площинах так, що між ними раптом виникла певна спорідненість. І от, коли таке зіставлення відбулося і фантазія зіграла свою роль у наближенні фактів, з’являється, нарешті, можливість детально їх проаналізувати, з’ясувати тонкі структурні зв’язки тощо. Як свідчить досвід науки, мистецтва, творча знахідка часто приходить до людини зненацька, в найнесподіваніший для автора момент. До речі, ця особливість так зближує фантазію та інтуїцію, що їхні творчі механізми деякі дослідники небезпідставно ототожнюють.

Як художня, так і  наукова фантазія відтворюють певну подію у формі відповідного образу чи думки. Але подія в художній інтерпретації побудована так, що вона показує одиничне явище і разом з тим відображає типові характери, обставини, вчинки. При цьому саме одиничне повинно підноситися до типового, але так, що при створенні образу і при його сприйманні виступає насамперед індивідуальне явище. Інакше зникає сила художньої правди. В науці навпаки, індивідуальна подія має місце тільки як момент, що зникає, указуючи на існування закону. Художня фантазія може бути пояснена насамперед тією її особливістю, що вона створює ефект присутності людини, яка сприймає твір, стає свідком і навіть незримим актором, героєм, співучасником події. Ефект присутності можна також назвати ефектом перенесення в зображувальний світ. Тут не можемо не згадати такий жанр журналістського твору як репортаж. Адже ключовим у репортажі  є саме ефект присутності. Читач (глядач, слухач) ніби переноситься у самий центр події і якість репортажу залежить не тільки від інформативності, а й від фантазії журналіста, його вміння яскраво зобразити подію, створивши таким чином «прилад телепортації». Прикладом вдалих репортажів може послугувати авторська передача Леоніда Парфьонова «Намедни», що виходила на російському телеканалі НТВ до 2003 року. Яскраві, насичені образністю, але разом з тим не уступають в інформативній насиченості.

 

Висновки до другого розділу

В психології творчість вивчається головним чином у двох аспектах: як психологічний процес творення нового і як сукупність властивостей особистості, які забезпечують її входження у цей процес.

Творчість як процес розглядалася спочатку, виходячи із самозвітів діячів мистецтва й науки (опис «натхнення», «мук творчості» тощо). Деякі великі натуралісти (Г. Гельмгольц, А. Пуанкаре, У. Кеннон й ін.) виділили кілька стадій у процесі від зародження задуму до моменту (який не можна передбачати), коли у свідомості виникає нова ідея.

Англійський учений Г. Воллес (1924) розчленував творчий процес на 4 фази: підготовку, дозрівання (ідеї), осяяння (інсайт) й перевірку. Подібні стадії виділяв і Анрі Пуанкаре, описуючи процес здійснення їм декількох математичних відкриттів. На думку вченого творчий процес починався з постановка задачі, далі проходив процес несвідомої роботи, раптового знаходження ключа для розв'язання і, нарешті, заключна обробка результатів.

Оскільки головні ланки процесу (дозрівання й осяяння) не піддаються свідомому вольовому контролю, це послужило доводом на користь концепцій, що відводили вирішальну роль у творчість підсвідомим й ірраціональним факторам. Однак експериментальна психологія показала, що несвідоме й свідоме, інтуїтивне й розумове в процесі.

Сукупність психічних  властивостей, характерних для творчої  особистості, стала об'єктом конкретно-наукового  вивчення з винаходом тестів і  методик їхньої обробки й аналізу. Цей напрямок сходить до Ф. Гальтона. Положення Гальтона про спадкоємний характер творчих здібностей було піддано критиці в психологічній науці (роботи швейцарського вченого А. Декандоля й ін.), як і зближення геніальності із психічним розладом у Ч. Ломброзо й ін.

 

РОЗДІЛ 3.

ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ ЖУРНАЛІСТА

 

3.1. Якості творчої  особистості

В. Олешко називає творчу особистість суб'єктом творчості, основним елементом творчого процесу, додаючи, що сучасне розуміння творчості  як сутнісна характеристика людини достатньо  повно виявляє характер змін, що здійснюються, в соціальному світі [13, с. 173]. У журналістиці на тему змін дуже влучно висловився В. Симонов: «Змінилася сама професія... Журналістика була ближча до літератури, до художньої творчості. Сьогоднішні професіонали не зобов'язані писати краще, красивіше, яскравіше за інших. І навіть, висловлю крамольну думку, не зобов'язані думати глибше за інших. Їх головний обов'язок — встигнути раніше, встигнути в номер. Бути першими. Вони не гірші за своїх попередників, вони — інші».  На нашу думку, слова В. Симонова якоюсь мірою мають рацію, адже журналістика – дзеркало буденності,  і зі зміною устрою життя суспільства, зі збільшенням швидкості самого життя, міняється і журналістика. Ми вважаємо, що це не показник непрофесіоналізму, а просто зміна самого значення ЗМІ в суспільстві.  
М. Ким на основі сказаного Симоновим каже, що  професійні якості сучасного журналіста можна звести до уміння швидко орієнтуватися в ситуації і оперативно інформувати читачів про тих або інших  суспільно значущих фактах. Безумовно, ці якості важливі. Але чи достатньо їх, щоб розібратися в серйозній проблемі, щоб грамотно провести журналістське розслідування, щоб кваліфіковано написати аналітичну статтю, щоб уміло використовувати всю жанрову палітру журналістики [4, с. 38]. Перед тим як розглянути всі сторони творчої особи журналіста слід дати визначення самого поняття «творча особистість».

Автор підручника «Журналістика  як творчість» каже, що поняття «творча  особа» не має достатнього філософського  або навіть цілком «прикладного»  обґрунтування. Як «робоче» можна прийняти наступне трактування: «Це особа, для якої творчість стає найважливішим регулятивом, осмисленою життєвою  цінністю, способом світогляду і світосприйняття. Керуючись в своїй діяльності свідомо-вольовими орієнтирами і – гарантованим ступенем корисності, творча особа в процесі творчості транслює своє «Я» в світ, сприяючи вдосконаленню буття, дає його нові вимірювання».

Всі ми колись стикалися  з ситуацією, коли чуємо, що в адресу тієї чи іншої людини лунає фраза:  «Ви творча особа».  Творчі люди, на думку В. Олешка  прагнуть перетворити інших. Внутрішня необхідність цього процесу полягає в тотожності життя і дії (не можна ж насправді вважатися самим собою, не виразив свою суть у дії). Зовнішньою необхідністю є те, що поле дії людини накладається на поля інших, взаємодіючи з ними. Під впливом же зовнішнього тиску людина піднімається до вершини творчості. Проте творчій, неординарній особі потрібні і відповідні зовнішні умови, в першу чергу, соціальні, для повної самореалізації. Інакше, зусилля перетвореної особи – вплинути на побратимів – неминуче зіткнуться з опором... їх інерції, яка прагне... залишити все без змін [9, с. 221]. Творча людина неодмінно виділяється серед інших, обирає собі шлях творчості, але і вибір цей зумовлює соціальне середовище в якому вона знаходиться. Так і майбутній журналіст, обирає журналістику не тільки тому, що він бачить свою самореалізацію у цій професії, але і тому, що саме суспільство підштовхує його до цього вибору. Бо задатки творчої людини ще з дитинства можуть бути розвинені у різних напрямках.

До своєї роботи треба  відноситися строго і вимогливо (творчо – якщо завгодно), але говорити про неї вголос, – підкреслює автор книги «Журналістика і Журналісти» В. Моїсеєв, – слід стримано і навіть з гумором, скажімо, як це робив Антон Павлович Чехов.  Автор приводить відомий багатьом приклад, як великий російський письменник критично відносився до своєї діяльності, не вважаючи, що має право називати своє натхнення письменницькою творчістю, він в листах, говорив про нього в нарочито зневажливому тоні: «Я надряпав... паршивий водевіль...», «Постараюся надряпати яку-небудь кислятинку...». Але при цьому Антон Павлович до роботи відносився надзвичайно відповідально [11, с. 321]. Зрозуміло, що творча людина не стане прямо називати себе творчою, а лише буде доводити це своєю діяльністю. Серед журналістів побутує фраза, яка вже стала афоризмом, що журналістика не професія, а група крові.  Тобто вже у слові «журналіст» закладена думка, що це не звичайна людина із звичайними здібностями. Безумовно, журналіст повинен володіти комплексом певних психофізіологічних і психологічних якостей, наприклад: комунікабельністю, допитливістю, динамізмом, спостережливістю і іншими.  При цьому слід пам'ятати, що в журналістиці існують різні спеціальності і спеціалізації і, скажімо, відповідальний секретар це зовсім не одне і теж, що власний кореспондент, редактор же – не обов'язкове краще перо в редакції, а організатор творчого і виробничого процесу. В. Моїсеєв, кажучи про те, що іноді в людині можуть поєднуватися різні якості, як  уміння писати, так і уміння організувати роботу цілого колективу, приводить в приклад радянського редактора і публіциста Олексія Аджубея, який в кінці 50 – початку 60-х років, очолював «Комсомольську правду» , а  потім «Вісті» [11, с. 322].

Информация о работе Журналистика как творчество