Анна Ахматова

Специфіка роботи з деталлю зближувала А. Ахматову з талановитим російським поетом кінця XIX - початку XX ст. І. Анненським, творчість якого високо цінували акмеїсти. З Анненським поетесу поєднувала й настанова на «пізнання світу через біль», яка належала до засадничих принципів її поезії і яка була влучно персоніфікована М. Цвєтасвою у присвяченому А. Ахматовій вірші в образі «Музи плачу».

Центром, навколо якого оберталася «поезія втрат» молодої У^хматової, була тема кохання. Вбачаючи, як і символісти, у коханні одну з найвищих духовних цінностей буття, поетеса Юонертала цьому почуттю цілком земний і конкретний зміст, вільний від будь-якого містичного відлуння.

Любов для А. Ахматової - це «п'ята  пора року», незвичайний стан душі, що розкриває звичайний «біг часу», лінза, (крізь яку її ліричний двійник  сприймає світ. Однак це почуття  і позбавлене будь-якої ідеалізації: поетеса наголошує на драматичних  надломах і розривах любовних взаємин. Любов у неї просякнута настроями  розчарування, гіркої образи, туги покинутої  жінки. Нерідко в ахматовських поезіях взаємини ліричної героїні та її коханого набувають форми любові-тортур. Утім, за всієї конкретики (підкресленої, як уже зазначалося,  „предметними” деталями, наприклад хлистом і рукавичкою, залишеними коханим на столі після його сутички з героїнею) численні любовні драми містять у собі потенції для надособистісних узагальнень. Завдяки таким потенціям читачки впізнавали й досі впізнають себе в ліричній героїні Ахматової, сприймаючи її переживання як свої власні почуття, як точно відтворені вияви універсальної жіночої природи.

Це відкривало перспективу виходу поетеси за межі камерної, «щоденникової» лірики, досі обмеженої завданням  реєстрації та аналізу найдрібніших порухів ураженої коханням душі. Тенденцією до узагальнення було зумовлене й  тяжіння любовної лірики молодої  Ахматової до жанру притчі. Прикладом  цього є цикл «Біблійні вірші», написаний на початку 20-х років. Три  поезії, що увійшли до нього, присвячені відповідно трьом біблійним жіночим  образам - Рахілі, дружині Лота та Мелхолі. Ахматова «по-жіночому» переосмислює біблійні сюжети, в яких фігурують ці постаті, і об'єднує їх у своєрідний притчовий триптих, який представляє три іпостасі драматичного жіночого кохання.

В образі Рахілі поетеса змальовує  поранену ревнощами до іншої жінки  душу: жертва хитрощів свого батька, бідолашна дівчина заламує руки через те, що не вона, а старша сестра Лія стала дружиною її коханого Іакова. У біблійній розповіді про дружину Лота, що, порушивши заборону, озирнулася, Ахматова бачить історію жінки, яку занапастила щемлива любов до минулого - до рідної оселі, в котрій вона народила дітей любому чоловікові, до веж і площ рідного міста. Ця героїня постає у вірші втіленням природної жіночої жертовності, здатності віддати життя «за єдиний погляд». У сюжеті ж про закохану у співця Давіда Мелхолу розвивається тема ревнощів жінки до мистецтва, якому служить її обранець. Мелхола ненавидить коханого за те, що не одна вона панує у його серці, за те, що приречена на суперництво з його музою.

Так, «по-жіночому», ці біблійні сюжети були витлумачені вперше.

Однією із з'єднувальних ланок  між інтимною лірикоя А. Ахматової та оточуючим світом був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, і давнину в російській мові слово «жаліти» було синонімом слова «любити»). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматовській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шляї до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народі нопісенної культури.

Поезія зрілої Ахматової, як уже  зазначалося, еволюціонуваі ла від «любовного щоденника» до «документа епохи», в якому літопис загальнонародного буття зливався з хронікою внутч рішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну причетність до долі мільйонів співгромадян, фізично й моральна закатованих у «соціалістичному раю». У цьому «документі» могутній епічний розмах художнього зображення «криваво-чорних» трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєднуй вався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало) вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-' проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність промов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу.

У контексті роботи над «документом  епохи», котрий писався осторонь брехливого офіційного «літопису» буднів радянського  народу, особливої ваги набувала категорія  пам'яті. «Людська пам'ять, - твердила А. Ахматова, - це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке  б'є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відповідальності за продовження справи тих, хто відійшов...»

Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле значень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про  злочини тоталітарного режиму проти  свого народу. І моральний обов'язок справити скорботну панахиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у  безсмертному слові світлу пам'ять  друзів і колег по перу, що пішли  з життя, до останнього ковтка випивши  чашу страждань, піднесену немилосердною  історією (їм Ахматова присвятила окремий  цикл - «Вінок мертвим»). І почуття  важкої, непозбутної пам'яті про особисті втрати й поневіряння. І усвідомлення пам'яті як єдиного надійного, недосяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ахматова, через постійну загрозу арешту й конфіскації рукописів, заучувала свої поезії напам'ять, а також довіряла їх пам'яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам'яті у зв'язку з проблемами часу та сенсу руття. І мотив «нерукотворного пам'ятника», що його поет зво-;ить у власній творчості. І ідея «прапам'яті», тобто пам'яті про оиередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття реапосереднього живого зв'язку з минулим (і зокрема, з минулим російської історії та культури), а також тверде переконання поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, ззастережна віра в те, що «Бог зберігає все...» (як згодом {скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський).

Пафос плекання пам'яті, з одного боку, і ствердження глибинного зв'язку своєї свідомості, творчого дару й  життя з колективним «я» народу, з другого, визначав сутність ахматов-ської концепції мистецької місії. Важливою складовою цієї концепції була також моральна позиція, що полягала у мужньому виборі поетесою (а у її віршах - відповідно ліричною героїнею) власної долі, у великому її самозреченні й самовідданості країні, яку спіткала страшна історична кара, у готовності йти разом зі своїм народом хресним шляхом, стоїчно витримуючи всі випробування та зберігаючи гідність, людяність і вірність «святому ремеслу».

УЗАГАЛЬНЮЄМО  ПРОЧИТАНЕ

Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. - О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.

Засадничим принципом ахматовської лірики є настанова на «пізнання світу через біль», що перегукувалася з художнім світом І. Анненського.

На ранньому етапі творчість  Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних  надламів і розривів взаємин. У процесі  творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного  «літопису» трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої  філософії Ахматової стала категорія  пам'яті.

У художньому світі А. Ахматової  відбувається «матеріалізація» складних і тонких душевних порухів. Поетеса  широко використовує психологічну деталь. Ахматовській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, буденність мови.