Галерея вічних образів Шекспіра

ЗМІСТ

 

Вступ                                                                                                                    3

Розділ І. Вічність образів у літературознавстві             

1.1. Поняття вічного образу у  літературознавстві                                             5

 

Розділ ІІ. Специфіка вічних образів та їх інтерпретації у творах

В. Шекспіра

2.1. Символізм образів Отелло  і Яго, Отелло і Дездемона  у 

трагедії «Отелло»                                                                                                8

2.2. Трансформація образу Отелло  у романі О. Пушкіна 

«Арап Петра Великого»                                                                                       9

 

Розділ ІІІ. Гамлет як герой і як вічний образ світової літератури

3.1. Ідейно-художнє значення образу  Гамлета                                                  11

3.2. Трагедія Гамлета в інтерпретації європейських письменників               13

3.2.1. Гамлетизм в російській літературі                                                           17

3.2.2. Трансформація образу Гамлета в українській літературі                      22

 

Розділ ІV. Образ вічного кохання та його втілення у трагедії

В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

4.1. Витоки трагедії «Ромео і  Джульєтта»                                                         25

4.2. Інтерпретація образів у трагедії  В. Шекспіра                                              28

 

Висновки                                                                                                               30

 

Список використаної літератури                                                                     33

 

 

 

ВСТУП

     Творчість великого англійського драматурга Вільяма Шекспіра (1564-1616) – найбільшого гуманіста епохи пізнього Відродження – давно і заслужено здобуло собі світову славу. Основну силу В. Шекспіра як безсмертного митця складає поєднання глибини і дохідливості, простоти і складності його творів. На різних етапах творчого шляху поета дійсність була представлена в різному освітленні. Не випадково геній В.Шекспір найповніше виразився в драматургії, але найбільше його мистецтво передає драматизм людського життя. Вперше в світовій літературі Шекспір створив багатовимірні і повнокровні людські характери. У його п'єсах виведені живі люди, розкриті всі прояви людської  натури.

У своїх трагедіях В. Шекспір наближається до найбільш хвилюючих питань людського життя, даючи на них невичерпні відповіді. Суть трагізму у Вільяма Шекспіра завжди полягає у зіткненні гуманістичних почуттів, тобто чистої і благородної людяності, вульгарності або підлості, які засновані на користолюбстві та егоїзмі. Саме у творах В. Шекспіра ми зустрічаємо невичерпне багатство вічних образів, які є вираженням морального та світоглядного змісту його творів. 

Актуальність теми дослідження обумовлена відтворенням цілісної картини, що дозволяє продемонструвати сутність та важливість вічних образів Шекспіра та використання цих образів у творах інших письменників. Вічні образи це міфологічні, біблійні, фольклорні та літературні персонажі, які мають багаторазове втілення у словесності різних країн та епох. Такі образи дуже часто вживаються в ролі епітетів, вказують на різні якості характеру людини, чи окремого персонажу. Добре відомими для нас є такі вічні образи як Гамлет, Дон Жуан, Дон Кіхот, Фауст, Прометей, Мефістофель, Тартюф,  які  практично втратили своє  прозоре літературне значення, але й набули нового більш людського та суспільного.     

Стан дослідження  обраної теми. Наукова література, присвячена розробці загальних і окремих теоретичних аспектів даної курсової роботи, нараховує велику кількість монографій, розвідок та статей. Проте комплексного дослідження вічних образів у творчості В. Шекспіра сучасні дослідники не проводили, надаючи перевагу аналізу окремих проблем творчого доробку письменника, або узагальнено характеризуючи його стильові особливості в межах літературного портрету.

Постать В. Шекспіра постійно цікавить літературознавців, проте  неординарність його творчого мислення залишає безліч запитань і для подальших досліджень. Отже, мета курсової роботи зумовлена необхідністю проаналізувати вічні образи у творчості В. Шекспіра.

Досягнення  поставленої мети передбачає розв’язання  низки взаємопов’язаних завдань:

• охарактеризувати поняття вічний образ у літературі;
• виділити основні ознаки вічних образів;
• встановити специфіку вічних образів та особливості їх інтерпретації у В. Шекспіра;
• відтворити прийоми трансформації образу Отелло у романі О. Пушкіна

«Арап Петра Великого»;

• охарактеризувати образ Гамлета як героя і як вічний образ світової літератури;
• інтерпретація образів Ромео і Джульєтта у В. Шекспіра та у світовій літературі.

Об’єктом дослідження є трагедії В. Шекспіра «Отелло», «Гамлет», «Ромео і Джульєтта».

Предметом дослідження є вічні образи у творчому доробку В. Шекспіра та їх інтерпретація у світовій літературі.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використані системно-естетичний та історико-культурний, описово-аналітичний методи, а також метод комплексного текстуального аналізу, що дає можливість з’ясувати особливості художньо-стильової системи письменника.

Обсяг і структура курсової роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою метою та основними завданнями роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

 

РОЗДІЛ І. Вічні образи у літературознавстві

 

1.1. Поняття  вічного образу у літературознавстві

 

Вічні образи – термін, який використовується в літературознавстві, мистецтвознавстві, історії культури [37],  та охоплює перехідні з твору в твір художні образи – інваріантний арсенал літературного дискурсу. Можна виділити ряд властивостей вічних образів (що зазвичай зустрічаються разом):

• змістовна місткість, невичерпність сенсів;

• висока художня, духовна цінність;

• здатність долати межі епох і національних культур, загальнозрозумілість, актуальність;

• полівалентність – підвищена здатність з'єднуватися з іншими системами образів, брати участь в різних сюжетах, вписуватися в обстановку, що змінюється, не втрачаючи свою ідентичність;

• перекладається мовами інших мистецтв, а також мовами філософії, науки і т.п.;

• широка поширеність.

Вічні образи включені в  численні соціальні практики, зокрема далекі від художньої творчості. Зазвичай вічні образи виступають як знак, символ, міфологема (тобто згорнутий сюжет, міф). У їх якості можуть виступати образи-речі, образи-символи (хрест як символ страждання і віри, якір як символ надії, серце як символ любові, символи з оповідей про короля Артура: круглий стіл, чаша святого Грааля), образи простору і часу (усесвітній потоп, Страшний суд, Содом і Гоморра, Єрусалим, Олімп, Парнас, Рим, Атлантида, Платонівська печера). Але основними залишаються образи-персонажі.

Джерелами вічних образів стали такі історичні особи (Олександр Македонський, Юлій Цезар, Клеопатра, Карл Великий, Жанна Д’арк, Шекспір, Наполеон); біблійні персонажі: (Адам, Єва, Змій, Ісус Христос, Понтій Пілат); персонажі античних міфів: (Зевс, Юпітер, Аполлон, музи, Прометей, Олена Прекрасна, Одіссей, Едіп, Нарцис); оповідей інших народів: (Осиріс, Будда, Синдбад-мореплавець, Ходжа Насреддін, Зігфрід, Роланд, баба Яга); літературних казок (Перро: Попелюшка; Андерсен: Сніжна королева; Киплінг: Манглі), романів (Сервантес: Дон Кіхот, Санчо Панса, Дульсинея Тобосська; Дефо: Робінзон Крузо; Свіфт: Гуллівер; Гюго: Квазімодо; Уайльд: Доріан Грей), новел (Меріме: Кармен), поем і віршів (Данте: Беатріче; Петрарка: Лаура; Гете: Фауст, Мефістофель), драматичних творів (Шекспір: Ромео і Джульєта, Гамлет, Отелло, король Лір, Макбет; Тірсо де Моліна: Дон Жуан; Мольєр: Тартюф; Бомарше: Фігаро).

Приклади використання вічних образів різними авторами пронизують всю світову літературу і інші мистецтва: Прометей (Есхіл, Боккаччо, Кальдерон, Вольтер, Гете, Байрон, Шеллі, Жид, Кафка. Іванов, Дон Жуан (Тірсо де Моліна, Мольєр, Гольдоні, Гофман, Байрон, Бальзак, Дюма, Меріме, Пушкін, Бодлер, Ростан, А. Блок, Леся Українка), Дон Кіхот (Сервантес, Авельянеда, Філдінг, нарис Тургенєва, балет Мінкуса, фільм Козінцева та ін.).

Нерідко вічні образи виступають як парні (Адам і Єва, Беатріче і Данте, Ромео і Джульєта, Отелло і Дездемона або Отелло і Яго, Лейла і Меджнун, Дон Кіхот і Санчо Панса, Фауст і Мефістофель), або пов’язані з фрагментами сюжету (розп'яття Ісуса, боротьба Дон Кіхота з вітряними млинами, перетворення Попелюшки).

Вічні образи – це образи мистецтва, які у сприйнятті інших читачів втратили первинне, притаманне для них побутове або історичне значення, з соціальних категорій перетворились на психологічні категорії. І. Тургенєв стверджував, що Дон Кіхот і Гамлет перестали бути лицарем і принцем датським, а стали вічним виразом спочатку властивих людині прагнень подолати свою земну сутність, знехтувати усім земним, дістатися вершин (Донкіхот), або здібності сумніватися і шукати (Гамлет). Вічні образи протиставлялися так званим «епохальним» образам, які були виразом настроїв людей певного історичного періоду, або ідеалів суспільного руху; наприклад Онєгін і Печорін як образи зайвих людей, або Базаров як образ нігіліста.

Можливість абстрагування  психологічної значущості образів  від їх первинної соціальної суті, подібність цих образів до явищ, що існують і зараз, здатність їх впливати на людей різних класів — призвели до того, що ці образи були оголошені вічними, загальнолюдськими, такими, що виражають позачасову, позакласову суть людини, ставлячи перед людиною нерозв'язні проблеми. «Вічні образи» створюються в певному історичному середовищі, тому повністю зрозуміти їх можна лише зіставивши з певною епохою . Вони є «вічними», тобто такими, що застосовувалися в інших епохах, узагальнюючи  риси людської вдачі.

Вічні образи стають особливо актуальними в умовах бурхливого розвитку постмодерністської інтертекстуальності, що розширила використання текстів і персонажів письменників минулих епох в сучасній літературі, але теорія вічних образів в науці систематично не розроблена. Нові досягнення в гуманітарному знанні (тезаурусний підхід, соціологія літератури) створюють перспективи вирішення проблем теорії вічних образів, з якою змикаються області вічних тем, ідей, сюжетів, жанрів в літературі. Вічні образи в цьому відношенні набувають характеристики тезаурусних констант світової культури.

 

 

 

 

Розділ ІІ. Специфіка вічних образів та їх інтерпретації у творах В.Шекспіра

 

2.1. Символізм  образів Отелло і Яго, Отелло  і Дездемона у трагедії «Отелло»  В. Шекспіра

 

«Отелло» – трагедія У. Шекспіра вперше поставлена на сцені  лондонського театру «Глобус» 6 жовтня 1604 року. Вперше була опублікована у 1622 р. лондонським видавцем Т. Уоклі. Джерелом сюжету послужила новела Д. Чинтіо «Венеціанський мавр» зі збірки 1566 р. «Сто розповідей», в якому історія подана як «розповідь дружини прапорщика».

Ця новела була перекладена  англійською мовою лише в XVIII ст., тому залишається припустити, що або В. Шекспір був знайомий з її італійським або французьким текстом, або чув докладний її переказ. При збереженні загальної лінії сюжету, в ключових моментах, в створенні психологічно складних характерів героїв В. Шекспір істотно переробив початковий матеріал: видозмінив мотив помсти негідника Прапорщика, за новелою, закоханого у Дездемону і знехтуваного нею, додає піднесений характер любові Дездемони і Отелло, якого вона «полюбила доблесть», він же її «за співчуття до нього». Мотив ревнощів Отелло також був значно змінений: у В. Шекспіра вона продиктована не ураженим відчуттям честі, або ображеною гордістю чоловіка-власника, а є поверненням реального боргу героя, прагнучого знищити зло в світі. Отелло – не мелодраматичний лиходій, що вбиває з ревнощів; за таких умов поет не міг би зацікавити нас його долею і ще менш – викликати в нас зворушливе і піднесено-трагічне враження. Драма тут втрачає вузько особистий, любовний сенс і підіймається до вищого трагічного мотиву – до зіткнення особи з середовищем.

До того ж у трагедії В. Шекспіра кардинально змінено  характер головного персонажа. У  Чентіо Мавр підступно вбиває дружину, проте робить це не сам, а за  допомогою  Прапорщика, щоб відвести від себе підозри. У В. Шекспіра авантюрно-кримінальна історія перетворюється у драматурга на трагедію. Історія злочину замінена В. Шекспіром на історію людини, що відмінна від інших, як кольором шкіри, так і душевними якостями (чесністю, прямотою, довірливістю). В цьому образі поєднались дві протилежності: він - відважний воїн, непереможний генерал (Сенат Венеції відправляє його продовжувати службу на Кіпр) і водночас - простодушна людина, яка довіряє наклепам Яго. У В. Шекспіра Отелло не холоднокровний убивця, а людина для якого честь – найголовніше в житті, він не може жити у брехні.

 

2.2. Трансформація образу Отелло у романі О. Пушкіна «Арап Петра Великого»

 

   Отелло привертав творчу фантазію О. Пушкіна впродовж всього його життя. Він згадує ім'я мавра в «Єгипетських ночах», в критичних примітках. Поетові належить оригінальне і несподіване трактування шекспірівського образу: «Отелло від природи не ревнивий – навпроти: він довірливий» [36, XII, 157]. Ця оцінка, що йде врозріз із загальноприйнятою думкою, свідчила про глибоке осмислення О. Пушкіним В. Шекспіра і визначала деякі грані побудови образу Ібрагіма. «Отелло значущий для всіх планів Арапа Петра Великого – автобіографічного, історичного, психологічного. Значущим є те, що думка про літературну обробку життєпису Ганнібала приходить у момент кульмінації захоплення О. Пушкіна В. Шекспіром. Можна вважати що, вже тоді в свідомості поета за фігурою прадіда виникав образ „шекспірівського мавра” [19, 32].