Комічне як естетична категорія

КиМУ

Інститут лінгвістики

М– Л – 12

Остапчук Анна

 

Кінець  ХІ та початок  ХХ століття варто охарактеризувати як період розквіту комедійних жанрів, що у свою чергу відбивають конфлікт реального з ідеальним та які являються особливим видом естетичної оцінки дійсності, адже живильним середовищем комічного є буденне життя людини, де незліченні дрібниці постійно сприяють виникненню комічних ситуацій.

Комічне – від грецького  слова «комікос» – смішне. У сучасному вжитку цей термін є родовим поняттям для означення різноманітних відтінків смішного, все, що може викликати сміх, – об'єкт комічного. Комічне – це немовби формула смішного, а смішне – конкретний випадок комічного [14].

Комічне – це категорія  естетики, якою виражено у вигляді  висміювання історично обумовлену (повну або часткову) невідповідність даного соціального явища, роботу і поведінку людей, їх традиції і звичаї об'єктивного ходу речей і естетичний ідеал прогресивних суспільних груп [15; с. 237].

Комічне – це сфера  естетичного досвіду, що має інтелектуально-ігрову основу на якій здійснюються як доброзичливе заперечення, засудження якогось фрагменту буденної дійсності, викриття, ствердження певних моральних законів, суспільних та естетичних ідеалів,  що у свою чергу претендує на щось значне, особливе, ідеальне, чим і дозволяє його природа з позиції цього ідеального, а саме етичного, релігійного,естетичного та соціального. І саме у такому розумінні комічне є засобом розкриття прекрасного, так званим способом досягнення «позитивної краси» через знищення суперечливої протилежності у явищі.

Як зазначав Карл Маркс, комічне потрібне людству для  того, щоб весело прощатися зі своїм  минулим [12].

Об'єктом комічного  можуть бути явища, які не пов'язані зі стражданням і горем, крахом високих ідеалів і загибеллю людини. Об'єктами комічного також не повинні бути масштабні історичні події і процеси, якщо вони по суті прогресивні і революційні, як і винятковий героїзм і великі відкриття, що супроводжувалися винятковими труднощами і драматизмом.

Варто зазначити, що комічне є характеристикою соціокультурної реальності. Відомо, що не все смішне є комічним, хоча комічне завжди смішне.

Комічне породжує соціально  значущий, одухотворений естетичними  ідеалами сміх, що заперечує одні людські  якості та суспільні явища та стверджує  інші.

Комічне часто називають  «прекрасною сестрою смішного», тобто сміхом особливим, одухотвореним  естетичними ідеалами; сміхом предметним та націленим, що набуває певного соціального звучання та спирається на психологічний механізм «несподіваності».

Неодноразово відомі теоретики-естетики а саме Шіллер, Шеллінг, Гоголь, Бєлінський зазначали, що уміння бачити недоліки у собі самому і сміятися над ними – це вища форма естетичної освіченості [17; 18].

Протягом століть мислителі  з усього світу намагались визначити філософський зміст та межі комічного. Адже комічне і досі вважається однієї з найскладніших проблем естетики, невловимої та суперечливої естетичної категорії. На думку А. Бергсона, величніші мислителі, починаючи з Аристотеля, брались за цю маленьку задачку, а вона все не дає собою оволодіти, ковзає в руках, виривається і знову постає як сміливий виклик, кинутий філософській думці [3; с. 10]. .

В історії естетичної думки комічне характеризується як наслідок суперечності потворного – прекрасному (Арістотель), низького – піднесеному (І. Кант), хибного – значущому (Г. Гегель), нікчемного – великому (Ліппс).

Аристотель був першим класиком античної філософії, який теоретично осмислив естетичний феномен комічного. У трактаті «Поетика» мислитель  відвів дослідженню комічного цілий розділ, однак він не зберігся (існують лише посилання на нього). Певні міркування Аристотеля про аналіз цього феномена є і в розділі, присвяченому трагедії. Однак, з часів античності комічне ввійшло в сферу естетичного завдяки творчості видатного давньогрецького комедіографа – Аристофана, який першим у світовій культурі ризикнув виставити у комічному світлі богів Олімпу.

Аристотель вважав, що комічне є частиною потворного, а  смішне – це  лише деяка помилка  й потворне, що нікому не приносить страждання та ні для кого не є згубним [1, с. 53].

Поняття «комічне» досліджували як вітчизняні так і зарубіжні літературознавці,філософи, письменники, які перебували у пошуку сутності цього поняття.  

Російський літературознавець  М. Чернишевський у своїй дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» писав про комічне як про внутрішню пустоту і нікчемність, що прикривається зовнішністю, яка претендує на зміст і реальне значення [16, с. 97].

Функції комічного розглянув  Ю. Борєв, російський літературознавець, у «Естетиці та виділив наступні характеристики комічного: 1). комічне завжди знаходиться не в об'єкті сміху, а суб'єкті (того, хто сприймає комічне), а людське суспільство – це справжнє царство комедії, так само як і трагедії; 2). комічне завжди об'єктивна суспільна цінність явища. Комічне смішне, але не все смішне комічне; 3). комізм соціальний своєю об'єктивною стороною (особливості предмета) і своєю суб'єктивною рисою (характер сприйняття);    4). сутність комічного - в протиріччі.

У свою чергу, Юрій Борєв, називаючи комізм «прекрасної сестрою  смішного», визначає сміх та смішне як поняття ширші за поняття комічне. Він вважає, що смішне є завжди комічним, а комічне – це сестра смішного, і тому комічне породжує високе [4, с. 28].

Такої ж думки дотримується російський літературознавець А. Н. Лук, який вважає, що  усе  смішне є комічним, але не все комічне  є смішним. Інакше кажучи, володіючи  всіма ознаками смішного, комічне  має ще додаткову   ознаку – це  ознака громадської значимості. Тобто комічне – це суспільно значиме смішне [11, с. 65].

Російський літературознавець  М. Бахтін запровадив у літературі поняття  «Народна сміхова культура» для  означення місця комічного у  житті народу, яке постає виявом внутрішнього опору владній силі та примусу       [2, с. 21].

Наприклад, англійський  філософ Т. Гоббс характеризував комічне як радість, під якою він розумів афект, який виникає у людини в результаті насолодження чимось благим [ 8, с. 247].

У свою чергу, німецький  філософ І. Кант визначав сміх (комічне) як афект, який виникає в людини від раптового перетворення напруженого очікування у ніщо [10, с. 353-353].

Наприклад, німецький  філософ Ф. Шеллінг  називав комічним чисте задоволення, яке виникає в результаті споглядання вказаної невідповідності [17, с. 418].

Німецький філософ Г. Гегеля визначав комічне як перевагу образу над ідеєю [7].

У свою чергу, німецький філософ Ф. Ніцше визначив комічне як художнє звільнення від огиди, що спричинена безглуздим [13, с. 83].

У загальному розумінні основними формами комічного, що склалися в історичному досвіді людства є: сарказм, сатира, іронія, гумор, жарт.

Отже, комічне (смішне) вважається не лише соціальним явищем, але  воно несе в собі естетичні та національні  особливості і глибокий етнокультурний зміст. Поняття «комічне» відображає суперечності життя у вигляді естетичного піднесення над негативними його проявами та долання недоліків його носіїв сміхом. Гумор, як прояв комічного, є явищем неповторним як менталітет тих країн та народів, що його породжують.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

1. Аристотель. Про мистецтво поезії. М., 1957, с. 531.
2. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Возрождения. – М.: Худ. лит., 1990, 543 с.
3. Бергсон А. Смех / Анри Бергсон. – М.: Искусство, 1992. – 127 с.
4. Борев Ю.Б. Про смішне. – М.: Мистецтво, 1957. – 232 с.
5. Борев Ю. Б. Эстетика. – 3-е узд. –М.: Политиздат, 1981. –399 с.
6. Гегель Г. В.Ф. Эстетика : в 4 т. / Г. В.Ф. Гегель; под ред.                        Μ. Лифшица. – М.: Искусство, 1968. – Т.2. – 1969. – 328 с.
7. Гегель Г. В.Ф. Эстетика : в 4 т. / Г. В .Ф. Гегель; под ред.                       Μ. Лифшица. – М.: Искусство, 1968. – Т.3. – 1971. – 622 c.
8. Гоббс Т. Сочинения : в 2 т. / Т. Гоббс; сост., ред. изд., авт. вступ. ст. и примеч. В. В. Соколов. – М. : Мысль, 1989. – Т.1. – 1989. – 624 с.
9. Гоголь Н. В. Поли.собр. соч.: В 14 т. – М.: Искусство, 1961. – Т. 4.
10. Кант И. Сочинения : в 6 т. / И. Кант; под общ. ред. В. Ф. Асмуса,                   А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана. – М. : Мысль, 1961. – Т. 5. – 1966. –    564 с.
11. Лук О. Н. Про почутті гумору і дотепності. – М., Мистецтво, 1968. – 192 с.
12. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. –К.: Політвидав України, 1980. – Т. 42.
13. Ницше Ф. Рождение трагедии, или эллинство и пессимизм // Соч.: В 2 т. – М.: Мысль, 1990 г. – 1 с.
14. Сморж Леонід Опанасович. Естетика : навч. посібник / Л. О. Сморж ; Київський міжнар. ун-т. – К. : Кондор, 2009. – 334 с.
15. Філософський словник / Під ред. І.Т. Фролова. – 4 – теизд. М.: Политиздат, 1981. – 445 с.
16. Чернышевский Н. Эстетические отношения искусства к действительности // Избр. эстетич. Произведения. – М.: Искусство, 1974.
17. Шеллинг Ф. Философии искусства / Ф. Шеллинг; под общей редакцией М. Ф. Овсянникова; перевод П. С. Попова. – М.: Мысль, 1966. – 503 с.
18. Шіллер Ф. Естетика. – К.: Мистецтво, 1974. – 360 с .