Італійська література

Італійська література. 
Історія літератури Відродження, як і всієї культури Ренесансу, починається в Італії. На початку 16 ст. провісником її став великий поет Данте Аліг'єрі (1265-1321). У своїх філософських творах ( Пірі Монархія) і найбільшої поемі Божественна комедія він відбив всі складнощі світогляду людини перехідного періоду, який вже ясно бачить майбутнє нової культури. 
Справжнім зачинателем Ренесансу є Франческо Петрарка (1304-1374), у творчості якого визначився поворот до нової культури і іншим духовним цінностям. Саме з його діяльності почалося відтворення античної культури, вивчення літературних пам'яток, пошук античних рукописів. Петрарка був не тільки вченим, а й видатним філософом, політичним діячем, фактично першим в історії Європи інтелектуалом.Він поставив знання на таку висоту, що в 1349 був урочисто увінчаний лавровим вінком на Капітолії в Римі, подібно античним героям. 
Для сучасників Петрарка став одночасно символом і ідеальної особистістю нової культури. Він проголосив принцип необхідності оволодіння культурною спадщиною античності, але це завдання передбачала формування морально досконалого, духовно збагаченого та інтелектуально розвиненої людини. Людина повинна була в своєму виборі спиратися на досвід минулого. 
Петрарка створив нову систему мислення, визначив всі уявлення про людину Ренесансу, був видатним філологом, удосконалював латинську мову. У своїх латинських творах він спирався на античну традицію, в дусі Вергілія писав еклоги, в дусі Горація-Віршовані послання. Кращим своїм творінням він вважав Африку (1339-1341), поему латинською мовою за зразком Енеїди, де він від імені античних героїв пророкує про велику прийдешньої слави Італії та відродженні ще більш великої італійської культури. В історії літератури він залишився, перш за все як творець збірки віршів Книга пісень, написаного ним на італійській мові і присвяченого оспівування краси людських почуттів, любові, облагораживающей і вдосконалює людини. Ім'я його коханої Лаури з часів Петрарки стало прозивним, а сама книга - взірцем для більшості поетів Ренесансу, так що у Франції навіть з'явилося дієслово «петраркізіровать». 
Петрарка вперше в літературі не тільки виправдовував любовні переживання, а й розкривав їх надзвичайну багатогранність, складність почуттів закоханої людини.Ще більш незвичним для сучасників було те, з якою пильністю він описав душевний світ коханої. 
Молодший сучасник і друг Петрарки, Джованні Боккаччо (1313-1375), був його продовжувачем. Його літературна спадщина досить різноманітно: письменник звертався і до традиційного жанру куртуазного роману (Филоколо і Филострато) і класичного епосу (Тезеида). Боккаччо створив ряд творів у нових жанрах: йому належить роман у прозі і віршах Комедія флорентійських німф, що поклала початок жанру пасторалі. Перу Боккаччо належить і надзвичайно лірична поема-пастораль Фьезоланские німфи. Він створив перший психологічний роман в Європі Елегія мадонни Фьяметти. В історії літератури він залишився, перш за все, творцем жанру ренесансної новели, знаменитого збірника Декамерон. В Декамероні виведено нове суспільство (оповідачів новел) - освічене, тонко відчуває, поетизує світ, прекрасне. Цей світ заснований на спільності культури і протиставлено страшним картинам загибелі і розкладання суспільства під час епідемії чуми. 
У новелах автор дає найширшу панораму життєвих ситуацій і явищ. Герої представляють всі верстви європейського суспільства, і всі вони високо цінують земне життя. Новий герой - людина, активно діючий, здатний вступити в боротьбу з долею і насолоджуватися життям у всіх її проявах. Людина Боккаччо безстрашний, він прагне підкорити і змінити світ, наполягає на своїй свободі почуттів і дій і право вибору. 
Боккаччо при цьому проголошує рівність усіх людей за народженням, заперечуючи станові перегородки середньовічного суспільства. Цінність людини визначається тільки його особистими якостями, а не походженням, воля і розум людини торжествують над випадковими обставинами його долі. Його твори сприяли розвитку італійської літературної мови. 
Література 15 ст. пов'язана була з розвитком лірики у творчості Анджело Поліціано (1454-1494) і Лоренцо Медічі (1449-1492), для творчості якого характерні карнавальні пісні, що оспівують радість життя (див. також МЕДІЧІ). Поліціано належить перша гуманістична поема, написана для театру, Сказання про Орфея. У 15 в. був створений і перший пасторальний роман Аркадія Якопо Санадзаро, що зробив вплив на подальший розвиток жанру. 
Жанр новели отримав в 15 в. подальший розвиток. Поджо Браччоліні (1380-1459) залишив збірка фацет (анекдотів, за жанром близьких до новел). В кінці століття жанр новели (уже на неаполітанському діалекті) виявився пов'язаний з творчістю Томмазо (Мазуччо) Гвардато (бл. 1420-1476), який залишив книгу Новелліно. 
Значне місце в літературі італійського Ренесансу займає епічна поезія, що харчувалися сюжетами, взятими з лицарських романів, і, перш за все каролінзького циклу. Кращими зразками цієї поезії були Великий Морганті Луїджі Пульчі (1432-1484) іВлюбленний Орландо (1483-1494) Маттео Боярдо (1441-1494). 
Високе Відродження в літературі Італії характеризувалося переважанням класичного ренесансного стилю, монументально-піднесеного, що втілює гуманістичні ідеали краси і гармонії, звідки витікала ідеалізація дійсності. Воно пов'язане, насамперед, з ім'ям Лудовіко Аріосто (1474-1533), який залишив грандіозну поему Несамовитий Роланд, що стала однією з найбільших вершин італійського Ренесансу. Подібно до свого предшественнікуМаттео Боярдо (Закоханий Роланд). Аріосто звернувся до сюжетів рицарських романів, присвячених паладинам Карла Великого і лицарям Круглого Столу. Середньовічні образи і ситуації знаходять новий вигляд і отримують нове трактування: герої наділені рисами ренесансної особистості, сильними почуттями, твердою волею і здатністю насолоджуватися життям. Вражає винахідливість і свобода автора в композиційній побудові роману при загальному гармонійному рівновазі всього тексту. Героїчні епізоди могли поєднуватися з чисто комічними епізодами. Поема була написана особливої ​​строфою, часто називалася «золотий октавою». Лірична струмінь в епоху Високого Відродження пов'язана з поезією П'єтро Бембо, що став родоначальником поезії петраркізму, культивували поетична спадщина Петрарки.Бембо, крім того, доводив переваги тосканського діалекту, в якому вбачав основу літературної італійської мови (Роздуми в прозі про народною мовою). 
Для літератури Пізнього Відродження характерно збереження сформованої системи жанрів, але в ній змінюється багато чого (сюжети, образи і т.д.), у тому числі й ідейна спрямованість. Найбільшими майстрами новели цього періоду стали М.Банделло (1485-1565) і Дж. Чинта (1504-1573). І Новела Банделло і Ста розповідями Чинта притаманні граничний драматизм ситуацій, підвищений динамізм, непріукрашенное зображення вивороту життя і фатальних пристрастей.Новела набуває песимістичний і трагічний характер. Третьому з новелістів Пізнього Ренесансу, Джованні Франческо Страпароле (1500-1557), також притаманний відхід від гармонії і ясності Ренесансу, його мова переплітається з простонародним, і автор спирається на фольклор. Особливе місце в цей період займає автобіографічний твір знаменитого скульптора і карбувальника Бенвенуто Челліні. 
Лірична поезія пізнього Відродження в Італії багато в чому пов'язана з творчістю жінок. У віршах В.Колонни (1490-1547) і Г.Стампи (бл. 1520-1554) відбилися драматичні переживання і пристрасть. Зовсім особливе місце в літературі Італії Пізнього Відродження займають віршовані твори великого художнікаМікеланджело, поезія якого пронизана гранично трагічними мотивами. Літературу Пізнього Відродження вінчає мистецьку спадщину Торквато Тассо (1544-1595). Його раннє твір, Амінта (1573), було створено в жанрі драматичної високопоетічной пасторалі.Найбільшу славу здобула його епічна поема Звільнений Єрусалим (1580). Сюжет був почерпнуть з епохи хрестових походів, але прославляння подвигів його героїв органічно поєднується з новими віяннями, впливом ідей Контрреформації. У поемі з'єднувалися ідеї Відродження, віяння пізнього Ренесансу і казкові елементи лицарських романів (зачарований ліс, чарівні сади і замки). Героїчна поема була пронизана релігійними мотивами, їй притаманне надзвичайне багатство мови та звукопису. 
У меншій мірі отримала в Італії розвиток драматургія. У 16 в. в основному писалися комедії і пасторалі. Комедії писалися таким великими авторами, як Макіавеллі (1469-1527) (Мандрагора) іАріосто (1474-1533), а завершує розвиток комедії італійського Відродження п'єса великого вченого і мислителя Джордано Бруно (1548-1600). Поряд з «наукового комедією», створеної за античним зразкам розвивається і народна комедія масок, зароджується трагедія. До кінця століття все більшого поширення набуває (у зв'язку з розвитком придворного театру і музики) пастораль (Вірний пастух Д.Гваріні). (Життєпис). 
Характерною рисою літератури 16 в. є поява і діяльність літературних об'єднань, перш за все, академій.