Українська літературна казка в контексті світової літератури

Оглядова  лекція з теми: Українська літературна казка в контексті світової літератури

Казка – це унікальний жанр художньої словесності, який залишається  актуальним завжди. До того ж казка, з одного боку – жанр фольклорний, а з іншого – літературний. Секрет популярності, очевидно, в захопливому сюжеті твору. Маленькому читачеві дуже цікаво, що там далі, а для дорослого читача – це хвилини спогадів про власне дитинство.

Ю. Лотман писав: “Представникові іншої цивілізації було б важко пояснити, для чого землякам потрібна величезна кількість текстів про події, яких не було” [7, 23]. Проте чудеса, які відбуваються в казці, не сприймаються як нереальні. Навпаки, автори намагаються через різні засоби зробити розповідь достовірною.

Авторська (або літературна) казка – це поєднання  двох форм бачення та усвідомлення світу: фольклору й літератури. Набуваючи рис, характерних для авторського літературного твору, казка не може остаточно позбутися своїх народних витоків, повністю відірватися від фольклорної традиції. “В жанрі,– писав Бахтін,– завжди залишаються елементи архаїки, що не вмирають” [12, 24].

Особливого розквіту авторська казка набула у Франції  в ХVІІ ст. За визначенням А. Франса, це “золоте століття казки”. Завдяки Катрін д’Онуа та її послідовникам (Жану де Лафонтену, Шарлю Перро, Катрін Бернар) казка перетворилася на самостійний жанр. У Франції інтерес до казки пов’язаний із салонною культурою аристократів, а не з народною культурою, як у німецьких романтиків. У ХVІІ-ХVІІІ ст. активними читачами казок були дорослі, для яких казка – засіб розваги, а для молоді – зразок поведінки, прийнятої у суспільстві. Саме через це всі тексти зі збірки “Казки матінки Гуски” Ш. Перро закінчуються віршованим додатком, який надає творові іронічного змісту, зрозумілого лише дорослому читачеві. У дитячих казках не прийнято друкувати моральний висновок. Збірка Жана де Лафонтена “Нові казки” була заборонена при першому виданні за еротичний характер творів, які “ображали мораль” [5, 25]. Запозичуючи сюжети із фольклору, автори літературних казок ХVІІ-ХVІІІ ст. пишуть твори, які максимально наближаються до оповідання або повісті.

Власне історія літературної казки починається в епоху  романтизму. Німецькі романтики канонізують жанр казки. “Все поетичне має бути казковим”,– пише Новаліс [3, 120]. Саме у ХІХ ст. казка стає універсальним жанром, який адресований і дітям, і дорослим.

Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Пушкін, Г.-К. Андерсен, А. Франс, Ш. Перро – це далеко не повний перелік українських та зарубіжних письменників, які редагували народні казки та складали власні. Приступаючи до написання творів казкового жанру, Марко Вовчок виконувала творчий заповіт Шевченка: “Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копудві, або п’ять, а то й сім кіп казок”. З-під пера письменниці виходять не тільки казки, як-от “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”, “Злючка колючка і Добра Троянда” (переказ слов’янської казки про дванадцять місяців), а й повісті-казки “Кармелюк”, “Досконала курка”, “Невільничка”, “Лимерівна”.

Марко Вовчок пропагує жанр української казки в європейській літературі. Вона, перебуваючи у Парижі, перекладає французькою мовою казку “Досконала курка”, у якій критику соціальної ієрархії та суспільних недоліків переносить у світ тварин. У видавництві Оллендорфа цей твір виходить під назвою “Фінгал і Курочка” [8, 18].

Французький період творчості  української письменниці тісно  пов’язаний із видавцем П.-Ж. Сталем (Етцелем). Саме у його виданні вийшла друком казка Марка Вовчка “Мелася” – переспів із відомої в українському й російському авторських варіантах казки “Ведмідь”. Згодом з’явився французький варіант російської казки “Королева-я” – про примхливу, самозакохану і вперту королівську доньку-красуню, яка тільки після того, як потрапила в скруту, стала звичайною, чуйною дівчинкою.

У 1869-1870 рр. в “Журналі виховання та розваги” у м. Парижі Марко Вовчок опублікувала дві оригінальні й відомі лише французькою мовою казки “Мандрівка на крижині” і “Сестричка”. У першій із них змальовано пригоди хлопчика й дівчинки, які під час весняної повені опинилися на крижині серед вируючої ріки, не розгубились і були врятовані. У другій ідеться про сміливу дівчинку, яка не злякалася зграї диких вовків і врятувала своїх братів. Заслуговують на увагу також казки “Прудкий Олень” та “Сибірський ведмідь”. Сюжети цих казок запозичив Етцель і видав як власні. Не дійшла до нас і чудова повість-казка Марко Вовчок “Історія кішки”, яка була написана французькою.

Казки Марка Вовчка –  це своєрідне явище на фоні багатої художньої літератури Західної Європи ХІХ ст. із такими постатями, як В. Гауф, Г.-К. Андерсен та ін.

Літературна казка  зберігає незмінні ознаки індивідуального  стилю письменника, відображає його уподобання, ставлення до навколишньої дійсності, світогляд, національні  традиції. Дуже часто говорять про одноваріантність текстів літературних казок. Хоча, безперечно, літературна казка може мати декілька редакцій. Так, поема-казка “Лис Микита” за життя І. Франка виходила п’ять разів щоразу в зміненому та переробленому вигляді. Якщо говорити про казки Марка Вовчка, то переклади їх різними мовами, навіть самим автором, слід вважати переказами, а не перекладами. Що ж до запозичення сюжетів Етцелем, то однозначно можна говорити про новостворені літературні казки, які були інтерпретацією українських казок письменниці. Етцель адаптував сюжети цих творів для сприйняття їх французьким читачем.

Із появою літературної казки письменники продовжують  переосмислювати фольклорні сюжети. Так, наприклад, фольклорно-літературний сюжет про хитрого лиса опрацювали Й.-В. Гете (“Reineke Fuchs”) та І. Франко (“Лис Микита”), проте це два різні твори, незважаючи на спільне джерело сюжету. Інтерпретуючи фольклорні сюжети, письменники розвивають і водночас із нових позицій змальовують традиційні казкові образи. Характери відомих героїв у їх творах не статичні, вони набувають нових рис. По-різному, наприклад, змальовують образ Івасика-Телесика у своїх творах О. Бодянський, Г. Квітка-Основ’яненко і П. Тичина.

Балансування  між реальністю та фантазією в  авторській казці, балансування жанру  між фольклором і літературою  стало причиною того, що початок  та кінець літературної казки не відповідає фольклорній традиції. Немає звичного початку й завжди щасливого завершення. Така особливість притаманна казкам Г-К. Андерсена. Він вважав, що в літературній казці все повинно бути “надто казковим і разом із тим – правдивим” [2, 38]. Андерсен був настільки оригінальний, що не вписувався у традиційні закони й жанрові норми казки. Він писав і казки, і казкові оповідання, і романтичні вірші у прозі. Сам письменник, за національністю датчанин, сказав: “Історія – саме та назва, яку я вважаю найбільш слушною в нашій мові для моїх казок. Народна мова розуміє під цим і просту оповідь, і найбільш сміливе народження фантазії” [2, 38]. Андерсен вкладав широкий зміст у поняття літературної казки і тому пропонував називати свої твори історіями. Суттєвою ознакою літературної казки він вважав оригінальність тематики та образів, постійно наголошуючи на ролі фантазії у її створенні.

Цікаві міркування щодо жанру  казки були й у Лесі Українки. У листі до М. П. Драгоманова вона пише: “Хороші є казки на світі, і в них лежить часом хоч і «заржавлена», але все-таки правда (знаєте, як говориться часто про казки: «Була колись правда та заржавіла!»)” [11, 85].

Свій твір “Лісова пісня” Леся Українка назвала драмою-феєрією. Однак вона відчувала неповну відповідність жанрового визначення художній природі та змісту твору. У листі до А. Ю. Кримського Леся Українка пише: “Се, властиве, «Ein Mäzchendrama» по термінології Гауптмана (так він зве свій “Потоплений дзвін”), але я не знаю, як би се могло по-нашому зватись. Чи Ви знаєте, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони?” [11, 373]. У листі до матері вона знову розмірковує про жанр “Лісової пісні”: “А от досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти «Ein Mäzchendrama» – «драма-феєрія» те, та не те, як би його сказати? «Драма-казка» чогось незграбно, правда?” [11, 362]. “Щоб виразніше уявити своєрідність «ефекту казки» в «Лісовій пісні»,– пише Лукаш Скупейко у своєму дослідженні “Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки”,– для порівняння можна звернутися до попередніх творів авторки аналогічного плану, як-от: «Давня казка”, «Про велета (казка)», «Біда навчить”, «Лелія» та ін., з одного боку, й «Осіння казка (Фантастична драма)»,– з другого. Якщо в першому випадку перед нами зразки літературної казки, генетично спорідненої з народною, то в другому – приналежність до власне казки умовна, адже експлуатуються, крім предметно-зображальних, передусім виражальні (символічні) властивості казкової образності й поетики. У цьому сенсі саме «Осіння казка» передувала написанню «Лісової пісні»” [10, 48].

У літературі казка  має дивовижну властивість “проникати, розчинятися, забарвлювати у притаманні їй фарби абсолютно не казкові твори”,– зауважує І. Арзамасцева. Жанр казки все частіше виходить за межі словесної творчості. Він трансформується в різні жанроформи інших видів мистецтв – оперу (“Коза-Дереза”, “Пан-Коцький” М. Лисенка), балет (“Лісова казка” І. Вимера, “Спляча красуня” П. Чайковського), сюїту “Лис Микита” І. Вимера), графічні роботи (ілюстрації В. Каульбаха до “Райнеке Лиса” Й.-В. Гете, ілюстрації В. Литвиненка до казки “Лев і Осел” І. Франка), кінофільм (“Попелюшка”) тощо. Тобто казка стає ще й паралітературним жанром. Вона поєднує, як вважає В. Пропп, “дитячу наївність з глибокою мудрістю та твердим поглядом на життя” [9, 27]. Напевно, саме тому літературна казка - це жанр, який цікавий практично всім поколінням людей, суспільним верствам, етносам, цивілізаціям.

Українська літературна  казка, маючи специфічно національні  особливості, вписана в загальноєвропейський літературний контекст завдяки популяризації її в Західній Європі такими українськими класиками, як Марко Вовчок, Леся Українка, Іван Франко. Саме українські письменники прагнули ознайомити читача із національними звичаями, традиціями та побутом, намагалися зробити свій внесок у загальноєвропейський літературний процес, створити нові жанрові форми, в основі яких лежить казковий сюжет.

Література

1. Арзамасцева И. Метафора  жизни. Размышления о сказке // Детская лит-ра.– 1991.– № 9-10.–  С. 27.

2. Зарубіжні письменники:  Енциклопед. довід. У 2 т. Т. 1: А−К  / За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського.– Т.: Навч. кн.– Богдан, 2005.– 824 с.

3. История всемирной литературы: В 9 т. Т. 6.- М.: Наука, 1989.– 880 с.

4. Киевская старина.–  1902.– С. 141.

5. Лафонтен. Басни: Полное  собр. соч.– М.: Рипол Классик, 2001.– 399 с.

6. Липовецкий М. Н. Поэтика  литературной сказки.– Свердловск, 1992.– 124 с.

7. Лотман Ю. М. Об  искусстве: Структура художественного  текста. Статьи, заметки.– СПб.: Искусство-СПБ, 1998.– 702 с.

8. Марко Вовчок. Оповідання, казки, повісті.– К.: Наук. думка, 1983.– 638 с.

9. Пропп В. Я. Русская  сказка.– Л., 1984.– 382 с.

10. Скупейко Л. Міфопоетика  “Лісової пісні” Лесі Українки.–  К.: Фенікс, 2006.– 414 с.

11. Українка Леся. Твори:  В 12-ти т.– К., 1979.– Т. 12.–  508 с.

12. Ярмиш Ю. У світі  казки: Літ.-критич. нарис.– К., 1975.–  С. 5.