Шпаргалка по "Менеджменту"

38. Засади бюджетного фінансування культури.

Видатки бюджету  на культуру включають утримання  культурно-освітніх закладів — шкіл з естетичного виховання дітей, бібліотек, музеїв і виставок, палаців  і будинків культури, клубів, народних театрів і самодіяльних музичних колективів — та субсидіювання засобів масової інформації. За своєю питомою вагою вони значно менші, ніж видатки на освіту й охорону здоров’я. Водночас питання їх фінансування теж мають певну значущість. Нині у цій сфері виділяються дві форми фінансування — кошторисне і дотаційне. За кошторисом фінансуються заклади, що перебувають на повному (чи майже повному) бюджетному утриманні. Державні дотації виділяються тим закладам, які функціонують на комерційних засадах, однак унаслідок певних причин (насамперед цінових факторів) мають збитки.

Установи культури можуть здійснювати свою фінансову  діяльність як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку. 
У кошторисному порядку фінансуються ті з них, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші і послуги яких повинні мати доступний характер, — бібліотеки, музеї, заповідники.  
Клуби, палаци і будинки культури на даний час фінансуються на мінімальному рівні. 
Комерційний розрахунок може бути повним або частковим. Повний розрахунок передбачає повну самоокупність і отримання прибутку, частковий характеризується покриттям витрат як за рахунок бюджетних асигнувань, так і за рахунок надання платних послуг.  
Такий метод фінансової діяльності встановлюється, наприклад, стосовно театрів загальнонаціонального значення. 
Фінансування бібліотек ґрунтується на показнику бібліотечних фондів. Фонд заробітної плати бібліотекарів визначається множенням кількості посад, розрахованої за встановленими нормативами бібліотечного фонду на одну посаду, на середню ставку заробітної плати. Фонд заробітної плати обслуговуючого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами. 
В аналогічному порядку фінансуються музеї. Чисельність штатних працівників-спеціалістів визначається за нормативами музейних фондів на одного працівника, посади обслуговуючого персоналу — за типовими штатними розписами. Частина витрат на утримання музею здійснюється за рахунок встановленої вхідної плати. 
Клуби, палаци і будинки культури фінансуються в змішаному порядку, тобто за рахунок бюджету і отримання доходів від платних послуг. За рахунок бюджету фінансується заробітна плата. Штатний розпис розробляється окремо для кожного закладу залежно від того, які гуртки, секції в ньому функціонують.

Так, за рахунок коштів державного бюджету  фінансуються такі заклади та заходи: 
а) державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліотеки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного значення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи); 
б) державні театрально-видовищні програми (національні театри, національні філармонії, національні та державні музичні колективи і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України); 
в) державна підтримка громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних; 
г) державні програми розвитку кінематографії; 
ґ) державна архівна справа. 
За ознакою підпорядкування з державного бюджету фінансуються також усі підприємства, організації та заклади культури, що безпосередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністерствам, державним комітетам та відомствам. 
Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.

39.Методи  збільшення статутного капіталу  акціонерного товариства

До основних методів збільшення статутного капіталу АТ належать такі:

1)збільшення  кількості акцій існуючої номінальної  вартості;

2)збільшення  номінальної вартості акцій.

3)обміну облігацій  на акції, 

У разі збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості статутний капітал підприємства збільшується за рахунок таких джерел:

1)додаткових  внесків учасників і засновників;

2)дивідендів (реінвестиції  прибутку);

3)резервів (якщо  вони сформовані на належному рівні).

Зрозуміло, реальний приплив фінансових ресурсів на підприємство відбувається лише у разі здійснення додаткових внесків інвесторів в обмін на корпоративні права суб'єкта господарювання. Ця операція пов'язана з додатковою емісією таких прав (в АТ — акцій). 

При збільшенні статутного капіталу шляхом підвищення номінальної вартості акцій акції попередніх випусків обмінюються на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер. Обмеження терміну обміну акцій не допускається. Подібне збільшення статутного капіталу АТ є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій і потребує реєстрації випуску акцій нової номінальної вартості та інформації про випуск нових акцій.

У разі збільшення статутного капіталу даним методом кожен з акціонерів може здійснити доплату до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо акціонер відмовився здійснити доплату акцій, емітент зобов'язаний запропонувати акціонеру викупити його акції. У разі, якщо акціонер не здійснив доплату за акції і не прийняв пропозицію емітента щодо викупу належних йому акцій, він отримує акції нової номінальної вартості у кількості, яка визначається шляхом ділення загальної номінальної вартості акцій, що належать акціонеру, на нову номінальну вартість акцій.

Конвертація обліг-цій є методом упр-ня кап-лом. Конвертувати в акції можна лише ті облігації, в яких така можливість була передбачена при їх емісії. Шляхом цієї операції п-во: залучає додаткові довгостр кошти; отримує можлив-ть конвертувати строкові та платні позикові рес-си у безстроковий кап-л п-ва; зберігти обор кошти п-ва; погасити кред зоборг-ть за обліг-ми; збільшити власний кап-л; покращити стр-ру кап-лу п-ва з метою підвищ-ня його кредитоспром-ті.

Оскільки збільшення капіталу на основі обміну облігацій на акції призводить до змін курсу акцій та «розмивання» прав акціонерів, вони мають переважні права на купівлю конверсійних облігацій такі самі, як і на купівлю нових акцій. 

Конверсію доцільно здійснювати, коли курс конверсії (вартість облігацій плюс доплати) нижчою за біржовий курс акцій. Оскільки курс емісії акцій визначається коефіцієнтом конверсії та доплатами, вони повинні бути встановлені таким чином, щоб курс емісії акцій був не нижчим за їх номінальну вартість.

40.Зменшення  статутного капіталу підприємства: основні цілі, методи та порядок  проведення

Зменш-ня розміру  СК відбув-ся шляхом зменш-ня кіл-ті акцій  і зменш-ня номін. варт-ті. Цілі: 1.Санація балансу п-ва -шляхом ¯ стат фонду отрим-ся санац-й приб-к. При пров-ні операції санац приб-к спрям-ся на покриття отрим-х п-вом збитків в звітному періоді. 2.Підтримання курсу корпорат. прав, якщо він падає (зменш-ня СК  здійсн-ся для зрівноваження (або перевищення) номін. варт-ті акцій з їх ринк. ціною) 3.Приведення у відпов-ть величини основних та оборотних засобів п-ва з обсягом власного кап-лу п-ва. Ця операція пров-ся для підвищ-ня платоспром-ті п-ва. 4.Концентрація стат фонду п-ва в руках найб активніших акціонерів або власників. 5.Зменш-ня ринк капіталізації п-ва (=ринк варт-ть акцій*к-ть акцій в обігу).6.вихід окремих учасників зі складу товариства (у ТОВ).  Методи зменш: 1.Зменш-ня к-ті корпорат-х прав, які знах-ся в обігу.(конверсія, безкоштовна передача акцій до анулювання, викуп акцій з подальшим анулюванням) 2.Зменшення номінальної варт-ті цих корпорат-х прав (деномінація).

Обсяг зменш-ня стат фонду визн-ся загальними зборами  акціонерів (3/4 голосів). Відповідне рішення  оформлюється протоколом. Потім виконавчий орган пцблікує у друкованих органах ВРУ або КМУ, або офіц. виданні фондової біржі повідомлення про намір зменшити розмір СК.

Якщо зменш-ня здійсн-ся на основі деномінації, то здійсн-ся емісія акцій за новою номін. варт-тю. При цьому емісія акцій реєстр-ся у ДКЦПФР.

Зменш-ня кіл-ті акцій, які є в обігу, досяг-ся або за рах-к вилучення з обігу та анулювання частини акцій, або на основі конверсії акцій.

АТ мають право  викупу акцій власної емісії, сплачених  раніше з метою анулювання.

41.Зміст  самофінансування, відкрите самофінансування та приховане самофінансування

Самофін-ня є  осн. внутр. дж-лом фін-ня. Воно пов¢язано з реінвестуванням прибутку. Цю операцію розглядають як тезаврацію прибутку у відкритій чи прихованій формі.

Амортизац. відрах-ня не відносяться до самофін-ня. Самофін-ня пов¢язано з отриманням чистого прибутку і процесом його розподілу і використання. Розподіл прибутку передбачає його використання в операц. чи інвест. діял-ті. В залежності від способу відображення прибутку у звітності виділяють: -приховане самофін-ня; -відкрите самофін-ня.

       Приховане самофін-ня передбачає формування на підп-ві прихованих                                   резервів. Приховане самофін-ня передбачає відстрочку сплати податків і                виплати дивідендів. Приховані резерви – це частина ВК підп-ва, яка не знайшла відображення в балансі.  Приховані резерви створюються шляхом: -недооцінки активів, які є на балансі підп-ва; -переоцінки зобов¢язань підп-ва.             Величина прихованих резервів розрах-ся як різниця між баланс. вартістю певних активів і їх ринк. вартістю.

        Мобілізація прихованих резевів може здійснюватись 2-ма методами:

1-шляхом індексації  баланс. варт-ті майнових об¢єктів, які неможливо реалізувати без порушення нормального вироб. циклу (йей метод не пов¢язаний з реальним поліпшенням платоспром-ті, однак безпосередньо впливає на підвищення кредитоспром-ті підп-ва);

2-реалізація  майна підп-ва, його ЦП (платоспром-ть  підп-ва значно покращується).

Недоліком прихованого самофін-ня є порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформ. забезп-ні її зовн. користувачів. 

Збільшення ВК в рез-ті тезаврації прибутку позначається як відкрите самофін-ня.

Тезаврація  прибутку – це спрямування його на формування ВК підп-ва з метою фін-ня інвест. та операц. діял-ті.

Для визначення рівня самофін-ня розраховують коеф-т  самофін-ня як відношення тезаврованого  прибутку до чистого.

Тезаврований  прибуток відображ-ся в балансі за такими статтями:

Пасив: нерозподілений прибуток; резерв. к-л; стат. к-л. В активі він може бути спрямований на фін-ня б-я майнових об¢єктів.

Переваги  вікритого самофін-ня: -залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати відсотки; -відсутність затрат при мобілізації коштів; -не потрібно надавати кредитне забезпечення; -підвищується фін. незалежність та кредитоспром-ть підп-ва.

Недоліки: -використання чистого прибутку збільшує вартість фін-ня; -знижені вимоги щодо контролю за ефективним викор-ням цих коштів; -можливі прорахунки щодо рентаб-ті реінвестицій. Це зумовлює необх-ть дослідження альтернативних варіантів викор-ня чистого прибутку.

42.Зміст  та необхідність законодавчого  регулювання  зовнішньоекономічних  відносин суб’єктів господарювання

Рег-ня ЗЕД здійсн-ся з метою: забезп-ня збалансованості ек-ки та рівноваги внутр ринку Ук; стимул-ня прогресивних стр-рних змін в екон-ці; створення найб сприятливих умов для залучення  ек-ки Ук в сис-му світ поділу праці.

Держ рег-ня має забезпечити: захист ек інтересів Ук та законних інтересів ЗЕД; створ-ня рівних можл-тей для суб’єктів ЗЕД розвивати всі види ПД та всі напрямки викор-ня доходів та здійсн-ня інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері ЗЕД.

 Рег-ня зд-ся за доп: законів; передбачених в законах актів тариф і нетарифн рег-ня, які видаються держ органами Ук в межах її компетенції; ек заходів оператив рег-ня; рішень недерж органів упра-ня ек-кою; угод, що укладаються між суб’єктами ЗЕД.

Відпов до закону про ЗЕД на тер Ук запроваджуються  такі правові режими для іноз суб’єктів госп д-сті: 1) нац режим, який означає, іноземні суб’єкти госп д-сті мають обсяг прав та обовязків не менший ніж суб’єкти Ук. Застос-ся щодо всіх видів господ д-сті іноз суб’єктів, пов’язаної з їх інвестиціями на території Ук. 2) Режим найб сприяння – іноз суб’єкти госп д-сті мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів якими кор-ся та/або буде корист-ся іноз суб’єкт госп д-сті б-я ін д-ви, якій надано такий режим. Надається на основі взаємної угоди субєк госп д-сті ін держав згідно з відповід договорами Ук та застосовується у сфері зовн торгівлі. 3) Спец режим, який застосовується до тер спец екон зон, а також до тер митних союзів, до яких входить Ук, і в разі встановлення б-я спец режиму згідно з міжнар договорами за участю Ук.

43.Зміст  та основні завдання фінансової  діяльності суб’єктів господарювання

Інвестиційна діяльність. Згідно з П(С)БО, інвестиційна діяльність — це придбання та реалізація тих необоротних активів, а також  тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Отже, ця діяльність пов’язана з ефективним вкладенням залученого капіталу.

Рух грошових коштів у результаті інвестиційної  діяльності визначається на основі аналізу  змін у статтях таких розділів балансу: «Необоротні активи»; «Поточні фінансові інвестиції» (фінансові інвестиції на строк, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент).

До типових  прикладів руху коштів у результаті інвестиційної діяльності можна  віднести такі:

• придбання фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; отримання відсотків, дивідендів; дезінвестиції.

Під інвестиційними можна розуміти всі  вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), що здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.

Операційна діяльність. Це основна діяльність підприємства, пов’язана з виробництвом та реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності. До типових прикладів руху коштів у рамках операційної діяльності належать такі: -грошові надходження від продажу товарів, робіт, послуг;-грошові виплати постачальникам за товари і послуги;- грошові виплати з оплати праці;- сплата податків.Фінансова діяльність. Успішна інвестиційна та операційна підприємницька діяльність можлива лише за наявності надійного фінансового фундаменту, тобто достатнього обсягу капіталу. Мобілізація підприємством необхідних для виконання поставлених перед ним планових завдань фінансових ресурсів називається фінансуванням. З іншого боку, система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей називається фінансовою діяльністю. Згідно з П(С)БО фінансова діяльність — діяльність, яка веде до змін розміру і складу власного та позичкового капіталу підприємства (який не є результатом операційної діяльності). Отже, основний зміст фінансової діяльності (у вузькому розумінні) полягає у фінансуванні підприємства. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності визначається на основі змін у статтях балансу за розділами:

«Власний капітал»; «Довгострокові зобов’язання»; «Поточні зобов’язання».

До типових  прикладів руху коштів у результаті фінансової діяльності слід віднести:- надходження власного капіталу;- отримання позичок;- погашення позичок;- сплата дивідендів.

Фінансова діяльність (у широкому розумінні) включає  весь комплекс функціональних завдань, здійснюваних фінансовими службами підприємства і пов’язаних з фінансуванням, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності суб’єкта господарювання.

44.Зміст,  значення та основні завдання дивідендної політики.

Одним із завдань фін. менеджменту є форм. та реал-я  п-ки під-ва в галузі виплати дивідендів. Дивіденди – частина чистого  прибутку, розподулена між учасниками відповідно до частки їх участі у статутному капіталі під-ва.

Дивідендна п-ка – це набір цілей  і завдань, які ставлять перед собою керів-во у галузі виплати дивід., а також сукупність методів  і засобів їх досягнення. Важливою є оптимізація див. п-ки – це оптиміз. співвідношення між прибутком, що виплач. у вигляді дивідендів, і тим, який реінвест.з метою макс. доходів власників.

Значення: див. п-ка вплив. на такі параметри діяльн. підва: величину самофінанс., структ капітлу, ціну залучення фін. ресурсів, ринк. курс корпор. прав, ліківдність та ін. Чим більше прибутку сплач. у вигляді дивід., тим менше коштів залиш. на реінвестиції. Якщо кошти тезавруються, то збільш. величина вл. капіталу, а отже, змін. заг. структ. капіталу. Щодо зв’язку див. п-ки та ринк. курсу, то курс акцій прямо прропорц. дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за альтернат. вкладеннями капіталу на ринку.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної  політики, слід віднести:  виявлення  основних факторів, які впливають  на  прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку; визначення оптимального співвідношення між розподіленим і  тезаврованим прибутком; оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпор. прав під-ва та його інвестиц. привабл.; визнач. оптим. для під-ва величини стат. та вл. кпіталу; узгодження стратег. виплати дивід. із продатк. законод.; вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів; оцінку впливу див. пол-ки на вирішення конфлікту інтересів між алвсник., кредиторами та кер-м під-ва.

45.Зміст,  форми та напрямки правового  регулювання фінансової діяльності  суб’єктів господарювання

Рег-ся ЗУ Про  п-ва, Про госп тов-ва, Про під-цтво.

Держ регул-ня ФД субєктів госп-ня являє собою  процес нормативно-правового реглам-ня умов форм-ня  зовн та внут фін відносин і здій-ня осн видів фін-х операцій.

Осн напрямками правового регулювання є: -регулювання фін-х аспектів створення підпр-в різних орг-но-правових форм -рег-ня порядку форм-ня інф-ї бази упр-ня  -податкове рег-ня -рег-ня порядку і форм аморт-ї ОЗ і немат активів -рег-ня кред-х операцій -гр обороту -валютне регулювання -інвестиц-х операцій -ринку ЦП -операцій страх-ня -порядку і форм санацій 

Напрямки та форми держ-го регул-ня ФД разом з  розвитком ек-ки визн-ть хар-р внутр-го фін-го середовища. Внутр-нє фін-ве середовище хар-ся системою діючих в країні правових і екон-х умов існування ФД .

Напрямки та форми держ-го рег-ня ФД носять ціленаправлений  хар-р .

Осн цілями є: забезп-ня направленості форм і методів держ-го рег-ня ; упорядкування форм і умов зов-х і внутр-х фін-х відносин.  

46.Змішане  страхування життя:порядок укладення  договорів страхування, обчислення  і сплати страхових платежів

Змішане страхування  життя дає змогу поєднувати в  одному договорі і на одну особу страхування на випадок дожиття і на випадок смерті. Змішане страхування життя поєднує в собі два ризики, які суперечать один одному: з одного боку – дожиття до певної дати або події, а з іншого – смерть. Проте фактично присутній один ризик: людина або доживе до кінця дії договору, або ні. Страхувальник, який укладає договір змішаного страхування життя не тільки забезпечує, й створює накопичення. Він має впевненість, що в будь-якому разі не втратить своїх внесків.

Договори змішаного  страхування життя довгострокові і можуть укладатися на різні за тривалістю строки (в Україні – 3, 5, 10, 15 і 20 років). При цьому враховується вік застрахованого: min – 16 років, max – 72 роки.

При укладанні  договору страхування важливе значення має і стан здоров’я страхувальника, оскільки договори страхування, як правило, не укладаються з непрацюючими інвалідами І групи, можуть бути передбачені і інші обмеження.

Страхова сума встановлюється при укладанні договору страхування страхувальником, але  страхова компанія може обмежити його можливості встановленням мінімальної страхової ∑.

Страховий внесок, який має бути сплачений страхувальником  СК, залежить від розміру страхової  суми і тарифної ставки, яка залежить від строку страхування і його варіанта, віку страхувальника, і має бути сплачений за один раз, щорічно, щоквартально або щомісячно.

Дія договору страхування  починається з того дня, коли на рахунок  СК в банку поступили кошти.

Факт укладання  договору страхування засвідчується  страховим полісом (свідоцтвом).

За умовами договору страхування страхувальникові надається право достроково припинити договір страхування. У цьому разі страхувальник одержує викупну суму, яка залежить від розміру сплачених страхових внесків і строку дії договору страхування з урахуванням інвестиційного доходу.

При дожитті  застрахованого до закінчення дії договору страхувальник подає заяву, страховий  поліс та квитанцію про сплату останнього внеску, страхова компанія виплачує йому обумовлену в договорі.

47. Зовнішні запозичення держави,  їх суть та доцільність.

Державний зовнішній  борг являє собою заборгованість за кредитами (позиками), залученими з  іноземних джерел. Він виступає у  вигляді зовнішніх фінансових зобов'язань  держави перед нерезидентами. Тобто  держава виконує роль позичальника або гаранта погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками. Отже, до складу державного зовнішнього боргу входять:

1) прямий державний  зовнішній борг, що формується  через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за  якими є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Обслуговування цієї частини зовнішнього державного боргу здійснюється за рахунок коштів державного бюджету;

2) умовний державний  зовнішній борг, який формується  за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії (гарантований державою борг). Відповідальність щодо обслуговування цих кредитів несе безпосередній позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних коштів, тому фінансові зобов'язання держави щодо погашення таких кредитів мають умовний характер. Але у разі невиконання безпосереднім позичальником своїх боргових зобов'язань перед нерезидентом згідно з умовами угоди про позичання набуває чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі умовні державні фінансові зобов'язання стають прямими.

Держава здійснює зовнішні запозичення для:

- фінансування  поточного бюджетного дефіциту;

- погашення раніше  розміщених позик;

- згладжування  нерівномірності надходження податкових платежів;

- забезпечення  комерційних банків ліквідними  резервними активами;

- фінансування  цільових державних інвестиційних  і соціально-економічних програм;

- впливу на  кон'юнктуру фінансового ринку;

- підтримки соціально  значимих установ і т.д.

48.Канали  реалізації страхових послуг  та їх характеристика

Оскільки для  реалізації страхових послуг страховику завжди треба прикладати досить значних  зусиль, то страхові компанії завжди приділяють особливу увагу організації і  вдосконаленню системи продажу страхових послуг.

В залежності від  форм зв’язку із страхувальником, виділяють  такі системи продажу:

Безпосередній (прямий) продаж страхових послуг у  страхових компаніях і її філіях;

Продаж через  посередників (агентів, брокерів) або альтернативну систему розповсюдження.

Комбінований, який поєднує ці дві системи.

У практиці дуже часто страховики використовують комбіновані  системи продажу.

Прямий продаж вважається неефективним, бо він дуже затратний і потребує наявності  широкої мережі пунктів продажу. Утримання цих філій потребує значних коштів, бо вони повинні бути оснащені технікою, треба платити з/п. З іншого боку через це не дає змоги страховій компанії розширитись по всій території країни. У тому числі страхові послуги зосереджуються у тому місці, де знаходиться страхова компанія.

Продаж через  страхових посередників є більш  ефективним з точки зору економії коштів і з точки зору можливості розповсюджувати поліс по всій території.

Продаж через  посередників здійснюється на комісійних засадах і цей продаж підвищує оперативність розповсюдження страхових послуг, бо страховий агент або брокер допомагає географічно наблизити страхувальника до страховика. В Україні поки продаж через посередників нерозвинутий, хоча існує декілька брокерських фірм. Діяльність брокерів регламентується постановою КМ України про впровадження діяльності страхових посередників (березень 1997).

49.Капітал  підприємства та його економічна  сутність. 

За трактування капіталу як категорії фінансів підприємств розрізняють дві його форми:

» конкретний капітал:

» абстрактний капітал.

Вартість майнових об'єктів, які відображені в активі балансу підприємства, називають конкретним капіталом. В активах заморожуються грошові кошти, інвестовані в підприємство. Ці кошти можуть бути вкладені в:

а) необоротні активи (основні засоби, довгострокові фінансові  інвестиції, довгострокова дебіторська  заборгованість тощо);

б) оборотні активи (запаси, поточна дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції тощо).

Під абстрактним  капіталом розуміють сукупність усіх позицій пасиву балансу. Пасивна сторона балансу містить інформацію про те, яку частину капіталу надано в розпорядження підприємства його власниками (власний капітал) і яку — кредиторами (позичковий капітал).

Позичковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів. У балансі позичковий капітал відображається за такими розділами пасиву:II. Забезпечення наступних витрат та платежів.III. Довгострокові зобов'язання.IV. Поточні зобов'язання. V. Доходи майбутніх періодів».

Власний капітал — це сальдо між загальною сумою активів та позичковим капіталом. Він характеризує частину майна, яка профінансована власниками корпоративних прав підприємства (завдяки безпосереднім внескам грошових коштів (майнових об'єктів) чи в результаті реінвестування прибутку). Власний капітал відображається в першому розділі пасиву.

Отже, капітал підприємства — це засвідчені в пасивній стороні балансу вимоги на майно, яке відображено в активах; він показує джерела фінансування придбання активів підприємства.

50.Класифікація  видів фінансового аналізу.

1.За організаційними  формами проведення виділяють  внутрішній і зовнішній фінансовий  аналіз.

Внутрішній аналіз проводять фахівці самого підприємства.

Зовнішній аналіз здійснюють аналітики, які є сторонніми особами для підприємства, і тому не мають доступу до внутріш-ньої інформаційної бази підприємства. Такий  аналіз більш фор-малізований і  менш деталізований.

Основним змістом  зовнішнього фінансового аналізу є:

1) аналіз показників  прибутку;

2) аналіз показників  рентабельності;

3)аналіз фінансового  стану, ринкової стійкості, ліквідності  балансу, платоспроможності підприємства.

4) аналіз ефективності  використання позикового капіталу;

5)економічна діагностика фінансового стану підприємства і рейтингова оцінка емітентів.

Фінансовий аналіз за даними фінансової звітності називають  класичним аналізом.

Основний зміст  внутрішнього фінансового аналізу  такий самий, як і зовнішнього, проте  в ньому використовують як джерело інформації оперативні дані системного бухгалтерського об-ліку, нормативну і планову інформацію.

Він включає  аналіз ефективності авансування капіталу, аналіз взаємозв’язку витрат, обороту  і прибутку, а також оцінку ефективності господарської діяльності.

2. За обсягом  аналітичного дослідження розрізняють  повний та тематичний фінансовий  аналіз підприємства.

Повний фінансовий аналіз проводять з метою вивчення усіх аспектів фінансової діяльності підприємства в комплексі;

Тематичний фінансовий аналіз обмежується вивченням окремих аспектів фінансової діяльності підприємства.

3. Залежно від  об’єкта фінансового аналізу  можна виділити такі його види:

•аналіз фінансової діяльності підприємства в цілому. У про-цесі такого аналізу об’єктом вивчення є фінансова діяльність пі-дприємства в цілому без виділення окремих його структурних одиниць та підрозділів;

•аналіз фінансової діяльності окремих підрозділів  підприємства. Цей аналіз ґрунтується  в основному на результатах внутрі-шнього аналізу підприємства;

•аналіз окремих  фінансових операцій підприємства. Предметом  такого аналізу можуть бути окремі операції, пов’язані з коротко- або  довгостроковими фінансовими вкладеннями,з  фінансуванням окремих реальних проектів.

4. Залежно від  періоду проведення виділяють попередній, поточний (оперативний) та прогнозний фінансовий аналіз.

Попередній фінансовий аналіз пов’язаний з вивченням умов фінансової діяльності в цілому або  здійснення окремих фінансових операцій підприємства. Наприклад, оцінка власної  платоспроможності при необхідності отримання банківського кредиту.

Поточний (оперативний) фінансовий аналіз проводиться в  процесі поточної фінансової діяльності з метою оперативного впливу на результати фінансової діяльності. Як правило, він  об-межується невеликим періодом часу (місяць, квартал).

Прогнозний (ретроспективний) фінансовий аналіз здійсню-ється підприємством  за певний перспективний або звітний  період (місяць, квартал, рік). Він дає  змогу глибше та повніше проаналі-зувати фінансовий стан і результати фінансової діяльності підп-риємства порівняно з попереднім та поточним аналізом, оскільки ґрунтується на звітних матеріалах, а також спрогнозувати діяль-ність підприємства на перспективу.

5.залежно від  методики проведення:експрес аналіз  і деталізований аналіз.

51.Класифікація внутрішніх джерел фінансування

Існують 2 підходи до клас-ції внутр. дж-л фін-ня. Перший підхід зорієнтований на фін. рез-ти, другий – на рух грош. потоків. Розбіжності цих підходів полягають в тому, що не завжди доходи та витрати підп-ва, відображені у звіті про фін. рез-ти, збігаються з грош. надх-нями (видатками) в рамках операційної та інвестиційної діял-ті відповідного п-ду.

До  внутр. дж-л фін-ня відносять: -чистий прибуток; -амортизаційні відрах-ня; -забезп-ня наступ. витрат і платежів.

Декотрі відносять  відносять до внутр. дж-л фін-ня надх-ня від інвест. діял-ті, зокрема, проценти, дивіденди, виручку від реалізації необоротних активів, фінансові інвестиції.

Клас-ція внутр. дж-л фін-ня, яка найчастіше зустічається в німецько- та англомовній ек. літ-рі: 1.Фін-ня за рахунок виручки від  реалізації: -самофін-ня; -амортизація; -забезпечення. 2. Ін. форми вивільнення  к-лу: -дезінвестиції; -раціоналізація.

Дослідження внутр. дж-л фін-ня передбачає, насамперед, дослідж-ня операц. діял-ті підп-ва, оск. саме вона є осн. способом для більшості  підп-в отримання фін. рес-сів.   

52.Класифікація  страхових послуг за економічною  ознакою 
Класифікація за економічними ознаками передбачає кілька підходів. Найважливішою економічною ознакою для класифікації страхування є наявність або відсутність у договорі страхування інвестиційної складової. З огляду на це у світовій практиці всю сукупність страхових послуг поділяють на дві великі групи. 
Перша група об'єднує ті договори страхування, які не лише задовольняють потреби страхувальників у страховому захисті, а й здатні забезпечити їхні інвестиційні інтереси, тобто уможливлюють нагромадження й капіталізацію страхових внесків. Такі договори охоплюються поняттям "Life assurance" - "страхування життя". Прикладом подібних договорів є договори індивідуального страхування життя, страхування дітей до повноліття і вступу в шлюб, страхування додаткової пенсії тощо. Це довгострокові договори страхування, які укладаються на 5, 10, 20, 30 і більше років. 
Друга група договорів - це ті договори, які обслуговують потреби виключно у страховому захисті, не торкаючись інвестиційних інтересів страхувальників. Прикладом подібних договорів є договори страхування нерухомого майна, засобів транспорту, фінансово-кредитних ризиків тощо. Вони об'єднуються поняттям "Non-life", або "General insurance" - "не-життя", або "загальне страхування". В українській практиці, термін "не-житгя", як правило, не вживається; зазвичай у такому разі вживають термін "ризиковані види страхування", або "види страхування інші, ніж життя", або ж "загальні види страхування". 
Загальне страхування включає всі ті види страхування, які не підпадають під ознаки договорів страхування життя. Договори загального страхування є короткостроковими. Стандартний термін їх дії - рік (саме з огляду на цей термін обчислюють страхові тарифи для більшості видів загального страхування). Іноді вони можуть укладатися навіть на кілька днів, наприклад при страхуванні вантажів - на період транспортування, а при страхуванні туристів, що виїздять за кордон, - на період перебування там. Отже, тут немає змоги протягом тривалого часу нагромаджувати страхові премії. Та й самі страхові премії порівняно з договорами страхування життя мають зовсім інший економічний зміст. Вони, як правило, сплачуються одноразово і становлять невеличкий відсоток від страхової суми. Вони не нагромаджуються, не розглядаються страхувальниками як інвестовані кошти і не повертаються страхувальникам по закінченні дії договору страхування. Договори загального страхування, таким чином, призначені лише для забезпечення компенсації збитків внаслідок страхових подій. 
Класифікація з виокремленням двох зазначених груп, незважаючи на зовнішню простоту, має дуже велике значення і глибокий зміст. 
Річ у тім, що фінансове управління компанією, яка здійснює страхування життя, відрізняється від управління компанією, що провадить загальні види страхування. Необхідність збереження довгострокових заощаджень страхувальників за договорами страхування життя висуває до страховиків, що здійснюють таке страхування, особливі вимоги. Для них, як правило, передбачається підвищений розмір статутного капіталу. Установлюється особливий порядок формування страхових резервів, які обчислюються окремо за кожним договором страхування з використанням методів актуарної математики. Доходи таких компаній у вигляді внесків за договорами страхування життя не підлягають оподаткуванню. 
Довгостроковий характер зобов'язань за договорами страхування життя позначається на характері інвестиційної політики страховика. Він може дозволити собі значну частку довгострокових вкладень у загальному обсязі власних інвестицій. Це стає можливим завдяки тому, що договори страхування життя укладаються на довгий строк, а обов'язки з виплат страхувальникам, як правило, значно віддалені в часі і, крім того, піддаються досить точному прогнозуванню. А компанії, що провадять загальні види страхування (строк дії яких майже завжди не перевищує року), орієнтовані здебільшого на короткострокові високоліквідні інвестиції. Особливі інвестиційні можливості компаній зі страхування життя роблять унікальним їх становище на ринку капіталу: вони чи не єдині фінансові установи (за винятком пенсійних фондів), які задовольняють потреби економіки в дефіцитному капіталі для довгострокових інвестицій. 
Не менш важливою з економічного погляду є класифікація за об'єктами страхування, тобто об'єктами, на які спрямовується страховий захист. Класифікація за об'єктами страхування передбачає виокремлення трьох галузей: 
* особистого страхування (об'єкти - життя, здоров'я і працездатність страхувальників або застрахованих); 
* майнового страхування (об'єкти - майно в різних його видах: рухомі і нерухомі матеріальні цінності, грошові кошти, доходи); 
* страхування відповідальності (об'єкт - відповідальність за шкоду, заподіяну страхувальником житло, здоров'ю, майну третьої особи). 
Ця класифікація довгий час була основною в теорії і практиці вітчизняного страхування. Не втратила вона свого значення і тепер, хоча застосовується, здебільшого, у теоретичному аспекті. Об'єкт страхування є вирішальним фактором, від якого залежить характер договору страхування і його основні умови: страхова сума, перелік страхових випадків (обсяг страхової відповідальності), страхова премія, франшиза, термін дії договору, винятки, обмеження і т. ін

53.Класифікація страхових послуг за юридичною ознакою

Класифікація  за юридичними ознаками, як і за економічними, передбачає кілька підходів. Насамперед це виокремлення певних класів страхування згідно з міжнародними нормами. Так, згідно з директивами ЄС, з 1 січня 1978 року країни-члени цієї організації використовують класифікацію, яка встановлює 7 класів довгострокового страхування (життя і пенсій) і 18 класів загального страхування. 
Довгострокове страхування (страхування життя і пенсій) 
Клас І. Страхування життя і щорічної ренти (ануїтетів). Клас П. Страхування до шлюбу і народження дитини. Клас III. Зв'язане довгострокове страхування життя. Клас IV. Безперервне страхування здоров'я. Клас V. Тонтіни.Клас VI. Страхування виплати капіталу. Клас VII. Страхування пенсій. 
Загальні види страхування 
Клас 1. Страхування від нещасних випадків. 
Клас 2. Страхування на випадок хвороби. 
Клас 3. Страхування наземних транспортних засобів. 
Розділ 2. Класифікація страхування 
Клас 4, Страхування залізничного транспорту. 
Клас 5. Страхування авіаційної техніки. 
Клас 6. Страхування суден. 
Клас 7. Страхування вантажів (товарів у дорозі). 
Клас 8. Страхування від пожеж і стихійного лиха. 
Клас 9. Страхування власності. 
Клас 10. Страхування відповідальності власників моторизованих 
транспортних засобів. 
Клас 11. Страхування відповідальності власників авіаційної техніки. Клас 12. Страхування відповідальності власників суден. Клас 13. Страхування загальної відповідальності. Клас 14. Страхування кредитів. Клас 15. Страхування поручительств (застави). Клас 16. Страхування фінансових втрат. Клас 17. Страхування судових витрат. Клас 18. Страхування фінансової допомоги. 
Класифікація страхування з офіційного погляду, згідно з вимогами внутрішнього законодавства України. Ця класифікація передбачає такі види страхування: 
1. Страхування життя. 
2. Страхування від нещасних випадків. 
3. Медичне страхування (безперервне страхування здоров'я). 
4. Страхування здоров'я на випадок хвороби. 
5. Страхування залізничного транспорту. 
6. Страхування наземного транспорту (крім залізничного). 
7. Страхування повітряного транспорту. 
8. Страхування водного транспорту (морського, внутрішнього водного транспорту та інших видів водного транспорту). 
9. Страхування вантажів та багажу. 
10. Страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ. 
11. Страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника). 
12. Страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника). 
13. Страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника). 
14. Страхування відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена видами 11, 12, 13). 
15. Страхування кредитів. 
16. Страхування інвестицій. 
17. Страхування фінансових ризиків. 
18. Страхування судових витрат. 
19. Страхування виданих гарантій (поручительств) та прийнятих гарантій. 
20. Страхування майна (відмінного від того, що передбачене видами 5-10). 
Саме цю класифікацію Укрстрахнагляд використовує для цілей ліцензування. Порівняно з класифікацією, прийнятою в ЄС, вона здається дещо спрощеною і недостатньо послідовною. Проте безперечна її перевага полягає в тому, що вона значною мірою наближена до загальноєвропейських стандартів. Це сприяє взаєморозумінню між вітчизняними та іноземними страховими компаніями, що з огляду на інтернаціональний характер страхового бізнесу є дуже позитивним. 
Класифікація за юридичними ознаками передбачає можливість застосування такої класифікаційної ознаки, як форма проведення страхування. За цією ознакою страхування поділяють на обов'язкове і добровільне. Більшість договорів страхування укладається на добровільній основі.

54.Класифікація  форм фінансування за джерелами  походження капіталу та за  правовим статусом інвесторів

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації  капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Форми фінансування здебільшого класифікують за такими критеріями:

а) залежно від  цілей фінансування;

б) за джерелами надходження капіталу;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють зовнішнє та внутрішнє фінансування; за правовим статусом інвесторів — власний капітал і позичковий капітал. Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований  із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

• кредити банків (довго- і короткострокові);
• кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;
• заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До  внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

• нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);
• доходи майбутніх періодів.

Як джерела  фінансування можна розглядати фінансові  ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій. Щоправда, дискусійним є питання віднесення дезінвестицій до зовнішніх джерел фінансування.

55. Кодекс  законів про працю України.