Теоретичні основи розробки, прийняття й реалізації рішень

Для прийняття науково-обґрунтованих  рішень необхідно додержуватися  законів управління, які впливають  на прийняття управлінських рішень, правильно їх використовувати в конкретній ситуації. До загальних законів управління, які впливають на прийняття управлінських рішень відносяться [1;12-14]:

Закон цілеполягання визначає, що ціль діяльності управляючої систем повинна обиратися на основі об'єктивних законів руху (змін) і специфічних законів функціонування елементів управляємо! організації. Згідно законів розвитку управляємою організацією її рух здійснюється по визначеним правилам. Прийняте управлінське рішення повинно сприяти розвитку об'єкта управління.

Закон різноманіття вимагає різноманітних управлінських дій, які надходять від управляючого органу, кількість яких повинна бути не менше, ніж різноманітних можливих змін управляємого об'єкта.

Закон руху передбачає наявність в процесі управління змін стану органів і об'єктів управління, процесів, які проходять в системі управління при досягненні цілі.

Закон зворотнього зв'язку встановлює зв'язок управляючого і управляємого органів, їх специфічні причинно-наслідкові зв'язки, в яких кожний елемент системи управління виступає і як причина, і як слідство.

Таким чином, врахування вимог законів і механізму їх дії дозволяє з наукових позицій визначати структуру системи управління, забезпечувати взаємодію органів управління, обґрунтовано розподіляти функції управління і враховувати сумісне прийняття управлінських рішень.

 

1.3 Концепції,  принципи та парадигми вироблення  рішень. Управління як процес  вироблення  і реалізації рішень. Взаємозв'язок управлінських рішень  і функцій управління. Класифікація  управлінських рішень.

 

Прийняти  правильні рішення, визначити, які  управлінські дії вважаються етичними, а які ні, досить важко; вирішальним  фактором тут виступає послідовність у прийнятті рішення, а також принципи, яких необхідно дотримуватись.

 Морально-правові принципи ставлення до людини не повинні змінюватися залежно від таких характеристик, як раса, віросповідання або національність.

Цей принцип використовується тоді, наприклад, коли керівник розцінює право  робітників на певну інформацію. (Чи повинен керівник говорити своїм  підлеглим про необхідність кількох  звільнень до прийняття остаточного  рішення? Чи говорити заздалегідь, кого з працівників можуть незабаром  підвищити? тощо).

Необхідно не забувати про право  працівників на вибір, обгрунтованість  інформації, а також чітко усвідомлювати, що вони мають такі самі права, як і  управлінський апарат, одержувати точну  і своєчасну інформацію.

Принцип соціальної справедливості стверджує, що робітники повинні та будуть підпорядковуватися правилам компанії за умови, що ці правила вважаються справедливими.

Наприклад, для того, щоб сприяти  загальним інтересам робітників, кожен із них повинен обмежувати особисту волю (бути присутнім, чи відсутнім на роботі). Цей принцип є базисом для етичного судження у випадку розподілення обов'язків і заохочення між працівниками організації. Одні погоджуються із твердженням "Від кожного за здібностями, кожному — за потребами", інші — "внесок — результат" (чим більше виробляє, тим більше отримує).

Утилітарний принцип зосереджує увагу на загальних обов'язках: допомагати тим, кому потрібна допомога; не завдавати шкоди іншим, коли рятуєш своє життя; не бути причиною страждань для інших; підпорядковуватися справедливим правилам організації.

Цей принцип застосовується при  обмеженості часу, засобів або  інших ресурсів при зборі необхідної інформації. Тому навички управління в оцінці загальної вигоди, яка буде отримана від певного рішення, мають важливе значення. При цьому потенційно позитивні результати дій порівнюються з потенційно негативними.

Таким чином, рішення керівника  повинно виходити із розуміння таких  морально-етичних категорій, як обов'язок, справедливість, порядність, відповідальність, гідність, допомога.

Керівникам часто заважають  приймати рішення такі чинники, як обмеженість  ресурсів, часові межі та недосконалість інформації, проте треба пам'ятати, що до різноманітних ситуацій потрібні відповідні підходи. Вони значно збільшують шанс прийняття правильного рішення.

Управління  завжди здійснюється з метою досягнення певних цілей, а реалізація цілей  будь-якого організаційного формування забезпечується шляхом прийняття і  виконання численних рішень.

Вироблення  управлінського рішення — творча, вольова дія суб'єкта управління на основі знання об'єктивних законів  функціонування керованої системи  й аналізу інформації про це, яка  полягає у виборі цілі, програми і способів діяльності з її досягнення або у зміні цілі. У широкому значенні управлінське рішення розглядається  як акт реалізації влади з вибором  способу дій у конкретній ситуації, що становить основу процесу управління.

Потреба в прийнятті рішення виникає  у зв'язку із зовнішніми обставинами (припис вищестоящого органу управління, координація і регулювання відносин з іншими органами управління) і  внутрішніми (відхилення від заданих  параметрів діяльності, виникнення резервів, порушення дисципліни, заохочення працівників  тощо). Рішення є відповідною реакцією на внутрішні й зовнішні впливи. Вони спрямовані на розв'язання проблем  і максимальне наближення до заданої  цілі.

Для визначення загальних і конкретно-специфічних  підходів до розробки, реалізації й  оцінювання управлінських рішень, з  метою підвищення їх результативності, ефективності, якості та послідовності, застосовують їх певну класифікацію.

Управлінські  рішення класифікують за такими ознаками [2;123-126]:

За функціональним призначенням - планові, організаційні, регулюючі, активізуючи, контрольні. Приклад організаційних рішень - про створення акціонерного товариства, про розподіл службових обов'язків. Координуючі рішення в основному мають оперативний характер (розподіл поточної роботи серед виконавців). Активізуючи рішення процесів управління. Контролюючі рішення направлені на оцінку дій підлеглих.

За характером дій - директивні, нормативні, методичні, рекомендаційні, дозволяючі, орієнтуючі.

Директивні  рішення розробляються вищими органами управління по важливим поточним і  перспективним проблемам організації  і є обов'язковими для нижчих рівнів управління. Рекомендаційні рішення  готують дорадчі органи, їх виконання  бажане, але не обов'язкове, оскільки вони мають рекомендаційний характер. Орієнтуючі рішення призначаються  для низових рівнів управління, які  діють в умовах значної свободи, мають прогнозний характер.

За часом дії - стратегічні, тактичні, оперативні.

Стратегічні дії визначають основні шляхи  розвитку організації, а тактичні - конкретні засоби просування по ним. Так, рішення організації вийти  на зовнішній ринок є стратегічним, а рішення щодо проведення окремих  заходів щодо підвищення продуктивності праці - тактичним. До оперативних відносяться  рішення, які орієнтуються на вимоги сьогодення.

Стратегічні рішення приймаються на вищому рівні  управління організацією, а тактичні і оперативні - на нижчому. Стратегічні  рішення є ініціативними, які  під впливом зовнішніх чинників приймає на себе вище управлінське керівництво організацією, тобто  бере на себе ініціативу.

Тактичні  рішення мають характер припису, тому що конкретизують вказівки вищестоячого керівництва.

За напрямом впливу - внутрішні і зовнішні.

Внутрішні рішення приймаються безпосередньо  в організації і направлені на удосконалення роботи стосовно організації  і оплати праці, впровадження нової  техніки і технології. Зовнішні рішення  направляються на пристосування  підприємства до змін зовнішнього середовища (підвищення конкурентоспроможності продукції, розширення частки ринку та ін.).

За способом прийняття - рішення діляться на індивідуальні й колективні. Колективні рішення можуть бути консультативними, сумісними і законодавчими (парламентськими).

Консультативні  рішення передбачають, що особа, яка його приймає, радиться з оточенням - підлеглими або експертами, а потім з врахуванням висловлених рекомендацій здійснює власний вибір. Сумісні рішення приймаються в результаті погодження з усіма учасниками на основі консенсусу, а парламентські базуються на тому, що більшість причетних до нього осіб висловлює з ним згоду.

За суб'єктом  управління - виділяють рішення державних, господарських, підприємницьких органів і громадських організацій. Наприклад, державні органи реалізують рішення шляхом прийняття законодавчих, організаційних, розпорядчих документів і проведення організаційної роботи.

За строком  прийняття - виділяють довгострокові (більше 5 років), середньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) рішення. Довгострокові рішення мають прогнозний характер, що обумовлено баченням майбутнього, яке виходе із умов і потреб сучасного. В результаті ці рішення можуть бути нереалізованими, якщо ситуація в майбутньому стане іншою. Середньострокові рішення відзеркалюють у обов'язкових для виконання планах і програмах, у відповідності з якими здійснюються конкретні практичні заходи. Короткострокові рішення, за звичай відображаються, як правило в усних та письмових наказах і розпорядженнях.

За широтою  охоплення - рішення є загальні і спеціальні. Загальні рішення торкаються однакових проблем, які відносяться до різних підрозділів організації (строків виплати зарплати, розпорядку робочого дня та ін.). Спеціальні рішення приймають по вузьким проблемам, які відносяться тільки до одного підрозділу або групи працюючих в ньому.

За характером визначеності управлінські рішення ділять на запрограмовані і незапрограмовані. До запрограмованих приводить логіка розвитку ситуації, у зв'язку з чим залишається обрати лише момент початку дії, ступінь їх інтенсивності та інші параметри, які оптимізують результат. Частіше всього такі рішення приймають в стандартних ситуаціях. У протилежність цьому незапрограмовані рішення приймають в неординарних обставинах, вони вимагають індивідуального творчого підходу, який інтегрує досвід, результати спеціальних досліджень, мистецтво менеджера.

За сферою реалізації рішення поділяють на пов'язані з виробництвом, збутом, науковими дослідженнями, кадрами тощо.

За змістом  рішення бувають технічними, економічними, соціальними. Технічні рішення приймають з об'єктивних причин факторів діяльності організації; економічні пов'язані із витратами, які несе організація і обумовленими ними результатами; спеціальні приймають стосовно умов праці персоналу, його оплати, пільг та гарантій.

За ступенем повноти інформації управлінські рішення діляться на прийняті в умовах визначеності, невизначеності та ризику.

За ступенем ефективності рішення поділяють на оптимальні і раціональні.

За методами підготовки рішення діляться на креативні, авростичні і репродуктивні.

Класифікація  рішень дає змогу упорядкувати їх і виявити загальні закономірності та характерні особливості, властиві окремим  їх різновидам. Для кожного виду рішень розробляють систему інформації, що орієнтує керівників і спеціалістів у підготовці рішень, виборі кращого  варіанта прийнятого і реалізованого  рішення.

Таким чином, управлінське рішення - це сукупний результат творчого процесу суб'єкта та дій колективу об'єкта управління з вирішення конкретної ситуації, що виникла у зв'язку з функціонуванням системи. З цього визначення випливає, що управлінське рішення має тісний зв'язок з функціями управління, оскільки управлінське рішення виконує роль засобу, який сприяє досягненню цілей, поставлених перед підприємством.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                 Висновки до першого розділу

1. Управління завжди здійснюється з метою досягнення певних цілей, а реалізація цілей будь-якого організаційного формування забезпечується шляхом прийняття і виконання численних рішень. Управлінське рішення - це результат творчого цілеспрямованого аналізу проблемної ситуації, вибору шляхів, методів і засобів її вирішення у відповідності з ціллю системи менеджменту. Теорія прийняття рішень виконує пізнавальну і прогнозуючу функції. Під теорією прийняття управлінського рішення необхідно розуміти систему знань, які відображають сутність понять "закономірність" і "рішення". З урахуванням закономірностей рішення розробляються, приймаються та реалізовуються. Основними рисами теорії прийняття рішень є: об'єктивна реальність, логічна цілісність, здатність до розвитку, відносна самостійність, активний вплив на практику.

2. До основних методів теорії  прийняття рішень відносяться: методологічні, організаційні, правові, технологічні, соціально-психологічні, економічні. Структурні еліменти теорії прийняття рішень відображують найбільш істотні якості управлінських процесів і виражають сутність закономірності прийняття управлінських рішень, а також механізми їх прояву в практиці діяльності осіб, які приймають рішення. Функції управління як відокремлені види управлінської діяльності визначають функціональну структуру, методи вирішення функціональних задач, направлені на досягнення цілі управління організацією. Для прийняття науково-обґрунтованих рішень необхідно додержуватися законів управління, до яких відносяться: закон ціле полягання, закон різноманіття, закон руху, закон зворотнього зв'язку. Врахування вимог законів і механізму їх дії дозволяє з наукових позицій визначати структуру системи управління, забезпечувати взаємодію органів управління, обґрунтовано розподіляти функції управління і враховувати сумісне прийняття управлінських рішень.