Моделирование океанической биоты

Автор: Пользователь скрыл имя, 25 Февраля 2013 в 15:37, задача

Описание работы

Розглянемо структуру екосистем океану. Океан припадає на значну частину процесу фотосинтезу, і за наявними оцінками загальна кількість органічної речовини, що продукується в океані, складає близько 30 % органічної речовини, що продукується рослинами суші. Зіставлення продуктивності екосистем океану і суші нині виявляється не на користь перших. Океан займає 71% поверхні планети, а дає усього лише близько 1 % від загальної кількості споживаних людством харчових продуктів. Пояснюється це інтенсивним культурним господарством, існуючим на суші і практично відсутнім в океані, крім того, характером історичного розвитку. Це викликано значними відмінностями структури океанічних екосистем, для яких, на відміну від наземних, типова велика кількість трофічних рівнів, просторова нестійкість і велика уразливість.

Работа содержит 1 файл

ІНДЗ_UA.docx

— 1.01 Мб (Скачать)

Величина τі також залежить від концентрації розчиненого у воді кисню (В14). Ця залежність зазвичай така, що з падінням концентрації кисню нижче певних значень інтенсивність газообміну гідробіонтів падає. Тому для її опису скористаємося виразом

де знак * означає стаціонарний стан.

У фітопланктону втрати на дихання характеризуються зниженням  засвоєння вуглецю при фотосинтезі. Для Перуанської течії ці втрати в середньому досить високі - до 74,6 % від поглиненого вуглецю. У кількісному  відношенні це 1,45гС/(м2·доб).

Показник смертності Mi у формулі (3) відображає зміна швидкості приросту біомаси Bi за рахунок переходу живої біомаси в детрит. Mi визначається як

де μi - коефіцієнт смертності i - гo компоненту, - показник швидкості відмирання біомаси залежно від її концентрації Bi, m'і і mі" - коефіцієнти, відображають заморні явища (задихається гідробіонтів від браку кисню), - критичний рівень температури води, при якому відбувається зміна характеру залежності смертності від температури, θ > 1 - коефіцієнт, відображаючий залежність Mi від температури. Для фітопланктону температурний оптимум в сенсі мінімуму функції (4) коливається від 18 до 22°С для різних районів даної акваторії.

Життєдіяльність бактерій. З експериментальних досліджень слідує, що бактеріопланктон (Bi) грає важливу роль в біологічних процесах океану, беручи участь у формуванні харчових ресурсів і забезпечуючи замкнутість трофічного графа за рахунок споживання мертвої речовини. Бактеріопланктоном живляться фільтратори, евфаузііди та ін. У агрегованому стані бактерії входять в харчовий раціон великих копепод і хижого зоопланктону. Навіть тварини-хватателі і личинки риб можуть вживати агрегований бактеріопланктон, використовуючи його як джерело додаткового живлення. Оскільки не менше 30% маси бактеріопланктона знаходиться в природних агрегатах розміром 3-5 мкм, то становиться очевидною велика роль бактерій в утворенні трофічної структури океанічих екосистем.

Продукція бактерій в поверхневих  шарах тропічних оліготрофних районів порівнянна з продукцією фітопланктону і може навіть іноді перевершувати її. Біомаса бактерій складає 30-50 % від біомаси фітопланктону. На глибинах 400-500 м існує другий максимум бактерійної активності.

Бактерії, займаючи особливе положення в трофічній піраміді, відрізняються мінливим обміном, що сильно знижується при недоліку їжі, що супроводжується відповідним зниженням швидкості їх росту. Їжею для бактерій в основному служить детрит (В10) і розчинена органічна речовина (РІВ, B13), виділювана фітопланктоном. Тому раціон бактерій можна описати виразом

де k1,0, k1,10, k1,13 - коефіцієнти, визначувані експериментально.

Обмін бактерій з середовищем  описується функцією Т1 що відображає величину енергетичних витрат бактерій (з масою B1) в одиницю часу :

де τ1 - коефіцієнт пропорційності.

Швидкість відмирання бактерій опишемо функцією

де μ1 - миттєва швидкість відмирання бактерій при малій концентрації; μ1’ - показник посилюючого впливу зростання біомаси B1 на смертність бактерій.

Зоопланктон. Однією з основних проміжних між фітопланктоном і нектоном ланок трофічної піраміди даних екосистем є зоопланктон Bf, який, з одного боку споживає фіто- і бактеріопланктон, з другої - служить їжею багатьом промисловим тваринам. Тому зоопланктон представляє собою об'єкт численних досліджень.

Величина раціону зоопланктону визначається по формулі Івлєва

Rf = kf Bf [l - exp(- VfDf)], (6)

де Df - біомаса доступної їжі, kf - максимальна величина відносного раціону при надлишку їжі, Vf - коефіцієнт, що характеризує швидкість насичення. Максимальний раціон приймається рівним харчовим потребам, які, у свою чергу, визначаються інтенсивністю обміну Tf і максимально можливим при цій інтенсивності обміну приростом Pf. Обидві останні величини пов'язано між собою коефіцієнтом k2f = Pf(Pf + Tf)-1. При цьому отримуємо kf = Tf/[ (1- k2fmax)], де  - засвоюваність їжі, k2fmax = max k2f.

Формула (6) означає, що при малій кількості їжі Df раціон зоопланктону росте пропорційно цій величині, потім у міру наближення раціону до максимальної величини kf він усе у меншій мірі залежить від Df.

Оскільки в реальних умовах, як правило, не відбувається повного  знищення одного трофічного рівня іншим, то в моделі під Df розуміється ефективна біомаса їжі, тобто замість (6) коректно використати формулу

де Vfmin - мінімальна споживана концентрація їжі, а значення Vf - поточна споживана концентрація їжі, визначувана як Vf = kf2 + kf.

Фактична швидкість зміни  біомаси зоопланктону визначається також швидкістю відмирання (коефіцієнт μf), витратами на енергетичний обмін (коефіцієнт τf) і споживанням з боку нектону (коефіцієнт Grf). На швидкість зміни біомаси зоопланктону впливає також засвоюваність їжі (коефіцієнт hf). Таким чином, для будь-якого компонента зоопланктону, згідно з формулою (3) справедливий наступний закон концентрації біомаси :

де Tf - безліч підлеглості цього компонента зоопланктону, Hf = hfRf, Tf = τfBf, Mf= μf(Bf) Bf, hf = 1 - .

У рівнянні (7) не відбиті міграції компонентів зоопланктону. Зазвичай у відомих моделях зоопланктон розглядаються як організми, пасивно зважені у воді і не здатні протистояти горизонтальним течіям, проте здійснюють вертикальні добові міграції. Наприклад, амплітуда вертикальних міграцій деяких ракоподібних може досягати сотень метрів.

Найпростіший спосіб імітації вертикальної міграції зоопланктону полягає  в тому, що усю товщу води ми ділимо на два шари 0 - zf і zf - zmax і вважаємо, що частина зоопланктону з шару zf - zmax з певною періодичністю живиться в шарі     0 - zf. При цьому відбувається як споживання харчових ресурсів в цьому шарі, так і перенесення в нього біогенних елементів з шару zf - zmax.

Біогенні елементи. Біогенні елементи (B12) - Р, N, Si та ін. - грають істотну роль в процесі фотосинтезу фітопланктону і тим самим є одним з ланок екосистем океану, регулюючих в них потік енергії. Концентрації біогенів в морській воді коливаються залежно від району і глибини.

Біогенні елементи витрачаються тільки у фотичному шарі, визначаючи інтенсивність розвитку фітопланктону. Припускатимемо, що споживання біогенних елементів пропорційне продукції фітопланктону з коефіцієнтом δ12. Поповнення запасу біогенних елементів у фотичному шарі відбувається за рахунок їх винесення при підйомі глибинних вод, де запаси біогенів вважаються необмеженими, а також за рахунок розкладання детриту (з коефіцієнтом ρ10) і процесів метаболізму (з коефіцієнтом ρ1). Роль мігруючих організмів в перенесенні біогенів з нижніх шарів у фотичний шар, в порівнянні з роллю гідродинамічних процесів, незначна.

Таким чином, зміна концентрації біогенних елементів в часі і  по глибині можна описати рівнянням

де Δz - коефіцієнт турбулентної дифузії, β12 - коефіцієнт вертикальної адвекції.

Абіотичні умови. Найбільш складним моментом в побудові моделі є облік впливу гідрологічних і абіотичних чинників на компоненти екосистеми і закони їх зміни. Незважаючи на велику неоднорідність і різноманітті можливих поєднань гідрологічних і абіотичних чинників по усій земній кулі, все ж можна виділити основні закономірності. Відомо, що температура води в океані є не зростаючою функцією глибини, причому вертикальний розподіл температури істотно залежить від розташування термоклину. Через це розподіл температури по глибині можна апроксимувати двоступінчатою функцією

Термічна структура океану є одним з істотних чинників, і  тому в моделі для верхнього гомогенного  шару 0 - zT величина T01 змінюється регіонально. Для глибин z > zT температура води постійна і рівна Т02. У свою чергу, T01 є функцією температури атмосфери і залежить від адвентивного переносу води. В межах тропічної зони річна амплітуда середньої місячної температури на поверхні океану складає всього 2-6°С, що дозволяє вважати в цій зоні T01 не залежної від просторових координат.

Положення термоклину, що підстилає верхній шар і перешкоджає подальшому проникненню тепла, на глибину, в тропічній зоні змінюється від zT= 10 м до zT= 150 м. В цілому по земній кулі визначення положення термоклина можна дати, наприклад, виходячи з припущення про структуру глобальної циркуляції океанічної води. Можна вважати, що глибина термоклину залежить тільки від відстані до екватора, причому термоклин симетричний відносно екватора. Від екватора він заглиблюється, досягаючи найбільшої глибини в середніх широтах, і поблизу 50-60° пн.ш. і пд.ш. він піднімається до поверхні. У екваторіальній зоні можна прийняти zT = 40-100 м

Облік фізичних процесів перенесення речовини за рахунок  турбулентної дифузії і течій. Океанське середовище характеризується великим фізичною мінливістю, облік якої в рівняннях моделі істотний для вирішення питання її ідентифікації. Припустимо, що є водне середовище з яким-небудь компонентом В. Символ В представляє концентрацію компонента в довільній точці водного середовища. Це може бути концентрація детриту або біогенних елементів. Нехай розглядуваний об'єм води переміщається із швидкістю v, проекції якої на осі координат рівні vx, vy і vz. Тоді зміна B(t, х, у, z) в часі і просторі можна описати рівнянням збереження маси


(7)

 

яке значною мірою визначає структуру плямистості акваторії  і де Δх, Δу - горизонтальні складові коефіцієнта турбулентної дифузії, Δz - його вертикальна складова. В середньому ці величини для океану оцінюються значеннями 0,26-0,5 см2/с. При ізотропній вихрової дифузії в горизонтальній площині Δх = Δу = vH. Масштабність дифузії завжди визначається часовим.

Облік в моделі турбулентної дифузії пов'язаний з рядом великих  труднощів, викликаних малою вивченою цього питання і необхідністю узгодження масштабів дифузії з  кроком дискретизації простору. Турбулентну дифузію моделюють на основі припущення, що вона аналогічна молекулярною дифузії, тобто описують виразами, що стоять в правій частині рівняння (7). Згідно Г. Одуму, коефіцієнт турбулентної дифузії повинен зростати із збільшенням масштабу даного явища, набуваючи значень від 10 до 106 см2/с при зміні масштабу довжини від 100 м до 10 км. При цьому від поверхневого шару води до глибини в декілька десятків метрів дифузія зменшується на порядок.

Для цілей моделювання  досить розглянути наближений опис, у  рамках якого рух океанічної води можна розглядати як ієрархію турбулентних вихорів різних масштабів довжини і часу. При цьому безперервний розпад великих вихорів на дрібніші забезпечує передачу енергії до найменших вихорів (< 10-2 м), де вона диссипируєтся силами в'язкості і переходить в тепло. У даних моделях горизонтальні масштаби значно перевищують цей мінімальний рівень і складають величини в десятки і сотні кілометрів. Турбулентність, що тому враховується, генерується зовнішніми планетарними причинами, так що для опису турбулентних вихорів можна використовувати теорію локально-ізотропної турбулентності Колмогорова, згідно якої енергія е розподіляється по різних масштабах l рухів відповідно до закону е(l) ~ ε2/3l5/3, де ε - швидкість передачі енергії по низхідному каскаду вихорів. При цьому характерні для розміру l величини - швидкість vl і масштаб часу τl можна оцінити величинами vl ~ ε-1/3l1/3 і τl ~  ε1/3l2/3. Звідси, згідно теорії Колмогорова і відповідно до досліджень Р. В. Озмидова коефіцієнт vH можна оцінити з допомогою характерного часу τ і характерної довжини l по формулі vH ~ ε1/3l4/3 ~ ετ2. Наприклад, для Північного моря при l ~ 5 км маємо vH ~ 102 м2/с.

ε в різних умовах може змінюватися на 5 порядків від 10-10 до 10-5 5 м2/с. Зокрема, залежно від глибини шару океану значення ε, що вивчається, в середньому можна оцінити величинами: ε = 3·10-6…3·10-5 вище за термоклин, 3·10-8… 3·10-7 в термоклині, 3·10-10…3·10-9 нижче за термоклин.

Нектон. Вважатимемо, що компонент, що вводиться нами, нектон буквально означає сукупність океанських тварин, що відрізняються великими розмірами, здатних до активного самостійного пересування незалежно від течій і що мають промислове значення. При цьому нехтуватимемо планктонною стадією розвитку нектону, вважаючи такий підхід в глобальному масштабі незначним. Нектонні організми можуть споживати рослинну і тваринну їжу, серед них має місце канібалізм. Вони можуть здійснювати вертикальні і горизонтальні міграції. Раціон нектону описується формулою Rr = min{ρrr, Rrr}, де Rrr= krrНHrz, Н=1-exp(-Vr), Vr = k - krf - krrr, Hrz = exp(-drzθФrz). ρr - максимальний коефіцієнт відношення продуктивності до біомаси (П/Б), k і krf - коефіцієнти, що визначають зміст фітопланктону і планктону в харчовому раціоні нектону,  krr- показник канібалізму, drz - показник міри лімітації зростання нектону забрудненнями, θФrz - сума забруднень по усіх регіонах, В2 =max{0, B2 - B2min}, Bf = max{0, Bf - Bfmin},     r = max{0, r - rmin}.

Информация о работе Моделирование океанической биоты