Арістотель про щастя

Арістотель про щастя («Нікомахова етика»)

Щастя. З найдавніших часів людство хвилювала досить важлива проблема - щастя. Ледь не кожний філософ так чи інакше торкався цієї теми, намагаючись вивести одну, загальну формулу щастя. Але кожна людина розуміє під цим поняттям різне: одні вбачають щастям у заможності та владі, інші пов’язують його з самопізнанням і служінні богу, для когось воно проявляється у вигляді задоволення тілесних потреб, а дехто вважає просто себе щасливим, коли поруч є близька для нього людина. У більшості випадків під поняттям щастя розуміють деяку сукупність умов і факторів, які дозволяють вважати себе задоволеним життям.

 
Хоча про щастя і написано багато томів, визначено велику кількість необхідних умов для його існування, запропоновано певні конкретні визначення і логічно обґрунтовано їх вірність, хоча аспекти щастя і були висвітлені з різних ракурсів багатьма філософами. Але все одно при подальшому розгляді цього питання з’являються нові, не менш вагомі і, можна сказати, по-своєму вірні погляди. І поки люди будуть прагнути пізнати сенс буття – питання щастя не втратить свою актуальність.

 
Об’єктом даного дослідження виступає щастя. 
А сам предмет дослідження – поняття щастя у контексті філософської проблеми, його методи досягнення та можливості виведення загальної точки зору на дану проблему.

 
Отже, що таке щастя?

 
З точки зору сучасних філософів, щастя – це «переживание высшей полноты и осмысленности бытия, состояния радости от того, как складывается жизнь. Иными словами, счастье есть переживание реализации смысла жизни. Категории «смысл жизни» и «счастье» можно соотнести с категориями «возможность» и «действительность»» 
 
Якщо вивести саму етимологію слова «щастя», то можна виокремити деякі закономірності. Так, Давньогрецьке слово «Eudaimonia» (дослівно – істинне щастя) складалось з двох частин: eu (добро) і daimon (божество), тобто дослівно означало, що доля людини знаходиться під покровительством богів. У Римі слово «щастя» значило ім’я богині – Фортуна, а саме слово «Fortuna» мало ще два значення – удача і доля. Зображували богиню з рогом достатку, колесом та рульовим веслом, тобто вона уособлювала милість богів, яка може бути дана тільки достойному. Саме тому сприйняття щастя як категорії у Римській імперії було тільки практичним, тобто це була заможність, можливість виконання бажань і т.п. 
Для більш низьких слоїв суспільства досить часто щастя означало екстатичне поєднання з богами, які можуть подарувати більш достойне життя. Пізніше таке відношення до щастя знайшло відображення у християнській релігії.

 
Вершиною всієї давньо-грецької філософії прийнято вважати вчення Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Подібно до Платонівської Академії він заснував в Афінах школу. Його можна по праву вважати засновником етики як науки. Саме він ввів у вжиток термін «етика». Більше того, саме Аристотель, створивши етику, вважав її найважливішою наукою, яка має родове значення по відношенню до інших практичним дисциплін. Він також створив три етичні твори: «Велика етика», «Нікомахова етика» і «Евдемова етика». Протиставляючи етику іншим наукам, Аристотель говорить про те, що етичне знання цінне не саме по собі, як знання в інших науках. Більш важливо знати шляхи досягнення і оволодіння цим знанням: етика розглядає чесноту «не просто чтобы знать, что она такое, но и чтобы знать, каким путем она достигается». 
Більш того, Аристотель навіть протиставляє моральність науці і говорить про те, що якщо людина в науках досяг успіху, але в моральності відстала, то в цілому вона деградує. 
З точки зору Аристотеля, щастя людини або його вище благо проявляється у повноті розвитку и використанні важливіших здібностей людини.

 
У самому центрі цієї етичної системи Аристотеля – ідея вищого блага (тобто блаженства та щастя). Все життя людства підпорядковано меті володіння ним. І так як для Аристотеля важливо в першу чергу не опис тієї чи іншої етичної категорії, а розробка методів оволодіння нею, виходячи з цього більшу частину своєї уваги він приділяє тому, від чого ж у житті людини залежить щастя.

 
В своїй праці «Нікомахова етика» він пише: «для одних счастье – это нечто наглядное и очевидное, скажем удовольствие, богатство или почет – у разных людей разное; а часто даже для одного человека счастье – то одно, то другое: ведь, заболев, люди видят счастье в здоровье, впав в нужду – в богатстве, а зная за собой невежество (agnoia), восхищаются теми, кто рассуждает о чем-нибудь великом и превышающем их понимание».

 
Загалом Аристотельський евдемонізм (вчення про щастя) можна назвати раціональним, оскільки досягненню щастя він виводив виключно раціональне обґрунтування. Якщо раніше грецьким звичаєм було: пов'язувати щастя з заступництвом добрих геніїв, то в Аристотеля щастя виспутає як наслідок самостійної людської діяльності і, отже, залежить тільки від людини. Людина має здатна вибирати свій характер, самого себе та має на це право. Щастя – це є досконале життя на великому проміжку часу.

В центрі уваги праці Арістотеля «Нікомохова етика»  знаходиться питання про виховання чеснот та формування звичок доброчинного життя, яке веде до досягнення щастя. Шлях до щастя Арістотель бачить саме у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є лиш дотримання «золотої середини», тобто міри у всьому та вміння не кидатись до крайнощів.

Аристотель вважає, що єдиною гідною людини метою, яка веде її до блага, до щастя, є лише вдосконалення особистості. Благо людини полягає в діяльній праці розуму та її душі, згідних з доброчесністю. Арістотель продовжує що даремно нам радять обмежитися тим, що скінченне й співмірне людині, смертній істоті. Потрібно вимірювати себе мірою божественного, безсметрного,  жити, орієнтуючись лише на найблагороднішу частину нашої душі. Людина щаслива в тій мірі, в якій вона сама цього хоче. Наскілько вона здатна до осягнення буття без пристрасті, настільки вона й щаслива. 

Звісно, що всі наступні покоління мислителів після Арістотеля так чи інакше торкались цієї проблеми, але основний фундамент, було покладено саме в епоху становлення філософського мистецтва, як і для багатьох інших проблем.

 
Думки філософів відносно цієї проблеми щастя доволі різняться, але все ж таки можна виділити два основні, прийняті напрямки:

 
По-перше, в багатьох творах спостерігається ідея дотримання межі, границі, за яку людині не варто виходити. Тобто, дотримання міри у всьому (їжі, почуттях та інше) розцінюється як шлях до щастя. Філософи вважають, якшо стримуючи свої почуття та потреби, то можна досягти внутрішньої гармонії і жити в гармонії з навколишнім світом. Таку думку підтримували такі вчені як Піфагор, Аристотель, та інші. Цей напрям отримав назву евдемонізм.

 
Іншу протилежну думку захищали представники школи чарвака, софісти та ін. Вони твердили, що вище призначення людського життя є лише отримання насолоди від всього. Послідовники даного напрямку закликали уникати будь-якої  болі та отримувати якомога більше тілесних насолод (гнедонізм).

Ще у ХІХ ст. була виокремлена третя течія – утилітаризм, згідно з якою, щастя визначалось як «надкорисна користь», так Гобс казав: «Люди стремятся быть счастливыми, так как это им выгодно».

У багатьох вчених простежується ідея того, що пізнати щастя в повній мірі можна тільки при взаємодії з іншими. Погоджуючись з Піфагором Володимир Іванович Даль конкретизує: «Не может же русский человек быть счастлив в одиночку, ему нужно участие окружающих, а без этого он не будет счастлив».

 
На мою думку, неможливо вивести одну загальну формулу щастя – кожна людина сама буде знаходити своє власне щастя в речах, які можуть бути незрозумілі іншим. Проте, я вважаю, що всі речі мають дуалістичний характер і кожна подія розцінюється під різними кутами зору, і те, як сприймає їх людина, залежить тільки від її самої.

Наприклад, Ф. Ларошфуко стверджував: «Все, что посылает нам судьба, мы оцениваем в зависимости от расположения духа». В залежності від своїх особистих якостей, кожна людина розцінює одні і ті ж речі по своєму:

 
«Один не разберет, чем пахнут розы, 
Другой из горьких трав добудет мед. 
Дай хлеба одному – на век запомнит, 
Другому жизнь пожертвуй – не поймет…» 
Омар Хайям.

 
А на завершення хотілося б привести слова Марка Аврелія: «Ни один человек не счастлив, пока он не считает себя счастливым».