Бог, людина і світ в середньовічній християнській філософії

Автор: Пользователь скрыл имя, 30 Октября 2011 в 12:21, реферат

Описание работы

Метою дослідження є аналіз уявленнь та місце в світосприйнятті таких понять як бог, людина, світ на різних етапах розвитку християнської філософії у середньовіччі.

Содержание

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Формування середньовічної філософської парадидигми
РОЗДІЛ 2. Християнські апологети. Філософія патристики.
Тертулліан.Августин Аврелій.
РОЗДІЛ3. Філософія схоластики
3.1. Рання схоластика.Ансельм Кентерберійський. П’єр Абеляр
3.2. Середня схоластика. Фома Аквінський
3.3. Пізня схоластика. Нікола Кузанський
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Работа содержит 1 файл

Документ Microsoft Word.doc

— 180.50 Кб (Скачать)
 
 
 
 
 
 

    РЕФЕРАТ

    на  тему

    Бог, людина і світ в  середньовічній християнській  філософії 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ПЛАН 

    ВСТУП  

    РОЗДІЛ 1. Формування середньовічної філософської парадидигми

    РОЗДІЛ 2. Християнські апологети. Філософія патристики.

    Тертулліан.Августин Аврелій.        

    РОЗДІЛ3. Філософія схоластики

    3.1. Рання схоластика.Ансельм Кентерберійський. П’єр Абеляр  

    3.2. Середня схоластика. Фома Аквінський     

    3.3. Пізня схоластика. Нікола Кузанський      

    ВИСНОВКИ           

    СПИСОК  ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ      
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП 

    Оцінка  філософії та культури Середньовіччя  як своєрідного етапу людства  традиційно суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом відсталості та безкультур’я.

    Вважалося, що вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку: саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

    У цей період діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське духівництво  ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства, його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники та ін.).

    Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими факторами середньовічної культури і підпорядковували собі тогочасну філософію. Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас. Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Середньовічна філософія - це філософія, ціннісними орієнтирами і регулятивними принципами знання і світогляду якої була християнська релігія. Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший - виникнення і становлення, другий - розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика (у широкому сенсі) і схоластика, що починаються з перших сторіч нашої ери і продовжуються до середини XV століття.

    Саме  періоду становлення та розвитку середньовічній філософії просвячена наша робота.

    Об’єктом  дослідження теми є християнська середньовічна філософія

    Предмет дослідження теми є становлення та етапи розвитку християнської філософії періоду середньовіччя.

    Метою дослідження є аналіз уявленнь та місце в світосприйнятті таких понять як бог, людина, світ на різних етапах розвитку християнської філософії у середньовіччі.

     Методи, використані при написанні роботи: описовий, аналізу, узагальнення.

     Завдання  дослідження обумовлені зазначеною метою і полягають у необхідності:

  • розглянути формування середньовічних філософськіх парадигм;                         
  • дослідити виникнення та становлення християнської думки(християнські апологети; філософія патристики);
  • розглянути розвток філософської християнської думки (IX – XVст.), етапи її еволюції.

     Структура та обсяг роботи. Структура дослідницької роботи складається зі вступу, трьох розділів, трьох підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг становить 31 сторінок. Список використаних джерел налічує 10  найменуваннь.

    РОЗДІЛ 1

    Формування  середньовічної філософські парадигми 

    Феодальний  спосіб життя, який був панівним в  Європейському Середньовіччі, на відміну  від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення  реальності “за образом і подобою”, в цьому плані людина феодального суспільства постає “духовною людиною”, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед “одухотвореною”(такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - “душі”.

    Безпосереднім виявом особистого людського характеру  соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи  реальності речового світу суспільства  свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.

    На  цьому “ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов‘я) підносить за цих умов на рівень “найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько – середньовічна думка проголошує “неістотними”, тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. “Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм”, “нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі”[1]. Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають “ключ” для нового прочитання книг Старого Заповіту.

    Згідно  з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом) спершу були “обраним народом”, неправильно зрозуміли божу “благу звістку”, тлумачили її як закон, “букву”, а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою “обраність”, тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ – християни “які не знають ні юдея, а ні геллея”, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не “тілесною” (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

    Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової  цілісності буття індивід розглядав свою включеність в ціле, яке щось саме собою зрозуміле. “Громадянин старогрецького міста, - писав О.Лосєв, - досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного “зором”, наочного даного, відчувають свій органічний зв‘язок з цілим, з державою”[2]людина, індивід постають тут соціальною “політичною” істотою, істотою природно-тілесного, “політичною твариною” (Арістотель).

    Інша  справа – середньовіччя. Узи, що включають  індивіда у “справжні” (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж “земне”, “світське” – держава та інші інституції – набувають характеристик “справжнього існування” лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.

    Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином “двоїстого” буття. Перш за все – це “справжній” (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи “твариною” (створеною Богом) істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово “непорівнянні” (реальність була притаманна виключно духовному “божественному буттю”, що ж до “земного світу”, то він власне взагалі не існує. Адже створений він Богом з ...“ніщо”), то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх “контактів”.

    Ірраціоналістична “несумісність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов‘ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александіріївської школи. Будь-яка спроба “позитивного пізнання” божественного буття, міркує в зв‘язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислительних і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те що має межі, форму і т.д. В наслідок цього, родить висновок Климент, єдино “позитивною” позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінчене, сягаючи за межі будь – якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.

    Помітним  у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про  первородну гріховність людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. “Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним способом” поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос – “Син Божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людський життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

    Інакше  кажучи, щоб “спасти” людство, Бог  сам має стати людиною, не полишаючи  ні на хвилину свого божественного  єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через  власну смерть “смертю смерть подолав”. Таким чином у христологічній тематиці “покутування” і “спасіння” крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза: “спасіння” людини не просто “дарується”, його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    РОЗДІЛ 2

    Християнські  апологети. Філософія патристики. Тертулліан. Августин Аврелій.

    Починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец.“апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою “патристикою” (від лат.“патер”-отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна “дволінійність” у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом “подвоєність” східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, “гілки”.

    Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Информация о работе Бог, людина і світ в середньовічній християнській філософії