Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

Зміст

1. Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

2. Цивілізаційні підстави євроінтеграційних орієнтацій України

3. Можливі сценарії внутрішньополітичного розвитку країни.

4. Моделі можливих соціально-економічних перетворень в Україні.

Висновки

1 Цивілізаційний вбір України: минуле і сучасність

Проблема цивілізаційного вибору для України знову стала ак­туальною на початку 90-х років XX ст. і у XXI ст., а також в зв'язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціаль­но-економічних систем країн Східної Європи, новими політич­ними реаліями у світі, глобалізацією всіх сфер життя.

Перший досвід розв'язання такої проблеми в історії України пов'язаний з вибором князя Володимира віри для Київської Русі. Як і у минулому, так і в наш час це була і залишається проблема цивілізаційного вибору, вибору довічного, стратегічного, доле­носного. Проблема такого масштабу — складна і багатоаспектна, її розв'язання лежить на перехресті інтересів багатьох країн і народів.

Що стосується етимології терміна «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються українською мовою як «громадянський», «громадянин», «громадянське суспільство». Його можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцентричну культурно-історичні форми, лінійний або нелінійний розвиток історії, мономірну або багатомірну конструкцію, унікальну чи універсальну модель розвитку культур.

До початку ХХ ст. у європейській ментальності поняття цивілізації використовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових воєн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця окреслюється мультиплікативна картина світових цивілізацій. Першим таку картину окреслив М. Я. Данилевський, який включив до неї десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську; 2) китайську; 3) давньосемітську; 4) індійську; 5) іранську; 6) європейську; 7) грецьку; римську; 9) аравійську; 10) германо-романську. О. Шпенглер налічує лише 8 типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську; 2) вавилонську; 3) єгипетську; 4) античну (аполлонівську); 5) арабську (магічну); 6) західну (фаустівську); 7) майя; російську. А. Тойнбі налічує в історії людства понад 30 цивілізацій, з яких до нашого часу збереглось лише 6: 1) західна; 2) візантійсько-ортодоксальна; 3) російсько-ортодоксальна; 4) арабська; 5) індійська; 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

Сучасне трактування цивілізаційного підходу постає насамперед не як монолінійний, а поліцентричний нелінійний процес розвитку і зміни культурно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення шляхів розвитку людства можна подолати однобічність як європоцентризму, так і сходоцентризму. На вказаному шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес.

Мова йде про відродження універсалістського принципу, який визнає єдність людства, про багатовимірний, стохастичний світ, у якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість. Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини відтворює певне коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди криз, коли виникає гостра незадоволеність підсумками власного шляху розвитку. Почуття браку власного досвіду веде нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду людини на власне буття і свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування її долі.

Так, у кризовий для Київської Русі час у Володимира Святославича і його оточення виникло почуття браку власного політичного й духовного досвіду. Це почуття детермінувало проблему вибору віри Володимиром. Історія знає чимало подібних прикладів. При цьому вибір віри мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Так, між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була язичницька реформа Володимира, метою якої було піднесення культу головного бога Русі — Перуна. У Дунайській Булгарії прийняттю християнства передував культ вождя-хана, а в Хозарії, перш ніж утвердився іудаїзм, мав поширення культ єдиного бога неба Тенгрі-хана. Природним виглядає і перелік країн, з якими Київська Русь співпрацювала в питаннях вибору нової релігії: це сусіди Русі — Волзька Булгарія і Хозарія на сході, Візантія на півдні, країни римського християнського світу на заході. З ними Русь підтримувала різносторонні економічні, культурні, політичні зв’язки, і вони були зацікавлені в посиленні свого впливу на неї. Найреальнішим шляхом для досягнення цієї мети стало втягнення Русі в орбіту релігійного світосприйняття вказаних вище держав.

Необхідно також спинитися на самій проблемі вибору: чи була альтернатива візантійському християнству на Русі? Київська Русь була знайома з релігіями прикордонних держав — іудейською, християнською, мусульманською. Прийняти якусь із них було для неї справою неминучою. Але питання, яку саме віру прийняти, не було суворо детермінованим. Володимир міг шукати в ісламі шлях до спілки з Арабським халіфатом проти Візантії. Він міг прийняти іудаїзм заради зміцнення торговельних зв’язків з Хозарією і об’єднання з нею своїх зусиль проти навали зі Сходу степовиків. Що стосується приходу християнства з Риму, такий варіант вибору теж був можливим. Підтвердженням тому є вивіз Володимиром з Корсуня мощів папи Римського св. Климентія і його бажання бути похованим поряд з цим святим. Тобто була принципова можливість прийняття будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі в цьому виборі ніким не могло бути обмежене.

Як відомо, Володимир Святославович у своєму виборі схили­вся до візантійського православ'я. Тут звичайно відіграла роль попередня традиція майже двохсотлітнього проникнення цієї ре­лігії на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира поріднитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держа­ви. Обрання віри не було актом підкорення Русі Візантією. Київ­ський князь намагався нав'язати Візантії рівноправне партнерст­во як у галузі політичній, так і в економічній. І християнська церква Русі з початку проникнення вибудовувалася як національ­на, з богослужінням церковнослов'янською мовою і слов'янським обрядом. Але ім'я Христа поєднувало Русь і Європу. Київсь­ка Русь як жива спадкоємниця Візантії стає православним Схо­дом для неправославного, але не менш християнського, ніж вона Заходу усередині єдиної культурно-історичної форми. Проте православна Русь відрізняється від католицької Європи не біль­ше, ніж від нехристиянської Азії, азіатського Сходу.

В умовах глобалізації всіх сфер сучасного життя український народ теж постав перед вибором. Наш вибір сьогодні є вибором майбутнього, але одночасно він є поверненням до цивілізації, яку обрав ще князь Володимир, до відновлення християнських цінностей, християнської ідеології господарювання, християнсь­кого розуміння національного і державного, християнської віро­терпимості. Заклик до повернення самоврядного ринкового гос­подарства не може бути заміною ідеологічної парадигми тому, що самоврядне ринкове господарство не є ідеологією. Ринок є лише засобом втілення ідеології: якщо цей засіб неефективний і неконкурентоспроможний, то ідеологія зменшує сферу свого впли­ву, якщо цей засіб ефективний і конкурентоспроможний, то ідео­логія розширює сферу впливу.

У галузі економіки наш вибір схиляється до вільного ринку і вільної конкуренції, недоторканності приватної власності й охо­рони її законом, права на підприємницьку діяльність і творчу іні­ціативу. У галузі політики наш вибір схиляється до європейсь­ких стандартів дотримання прав людини, розподілу влади, демократизації основних інститутів влади, визнання рішучої ролі Заходу в становленні ліберально-демократичних цінностей як за­гальнолюдських і загальноцивілізаційних, завдяки яким змінить­ся тип зв'язків між економікою, власністю і владою, державою. У галузі екології паш вибір визначається власним негативним до­свідом від наслідків аварії на ЧАЕС і позитивним досвідом від­мови від ядерної зброї, якою ми володіли.

Схід є особливою лінією історичного розвитку поряд із Захо­дом. Головною рисою східної лінії розвитку завжди була нероз­дільність власності і влади (власність є функцією влади); голов­ним суб'єктом експлуатації виступає держава, а основною фор­мою експлуатації в доіндустріальну епоху було централізоване вилучення додаткового продукту від рільників у вигляді ренти-податку. Тому в державах Сходу політика не може не стояти над економікою.

Європа доби середньовіччя відокремлюється від східної лінії розвитку, вона породжує ринкову економіку, базою якої була су­то німецька форма власності на землю. У лоні Європи з'явився  новий тип держави — правова держава, новий тип суспільства — громадянське суспільство. Україна разом з Росією протягом останніх століть дедалі більше відставала від Заходу. Тому у схід­ній, азіатсько-деспотичній, неправовій за принципом організації державі зустрілися західна ідеологія наукового соціалізму з се­лянською соціалістичною утопією.

У своєму негативному ставленні до приватної власності і сти­хійності ринку Схід і Захід з'єдналися у російській революції 1917 р. Цей вибір теж був історичним, і його не можна пов'язувати лише з західноєвропейською ідеологією марксизму. В основі цього вибору також знаходилася давня селянська ідея про загальне благо з примітивним колективізмом, заперечен­ням приватної власності, зрівнюваною ментальністю. Бажаного синтезу східного і західного шляхів цивілізації не вийшло. Схід­на колективістсько-державна організація розправилася із захід­ним індивідуалізмом.

В умовах глобалізації Україна спробує в наш час синтезувати західну ідею і механізми створення правової держави на основі ринкової економіки з досягненнями власної національної культу­ри та історичного досвіду.

2. Цивілізаційні підстави євроінтеграційних орієнтацій України

На початку XXI ст. євроінтеграційні процеси охопили еконо­мічний, політичний, духовний простір абсолютної більшості країн Європи. Названі вектори інтеграції поширюють досягнення західної цивілізації на країни Східної Європи, котрі у XX ст. були штучно відчужені від християнських цінностей. Саме християнс­тво як базовий духовний інтегратор західної цивілізації детермі­нувало головні політичні та економічні ідеї демократії і лібера­лізму — рівні права людей та їх індивідуальні свободи: «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої— бо всі ви один у Христі Ісусі.'

За християнськими канонами, усі люди народжуються рів­ними і вільними і ніхто не має права відняти у них те, що дару­вав Бог, — життя та свободу вибору. Тому суспільство повинно бути розбудованим так, щоб ніхто і ніколи не був позбавлений цих невід'ємних прав. Якщо держава позбавляє своїх громадян життя, або силою нав'язує їм свою волю, то така держава на боці диявола. Якщо держава керується християнською мораллю, то вона дозволяє своїм громадянам робити все, що завгодно, за умо­ви, що їх дії не завдають шкоди іншим людям.

Ідея рівноправ'я детермінує рівні права людей також в участі управління державою. Цю ідею можна реалізувати лише на шля­ху запровадження вільного всезагального права громадян у вибо­рі влади. Саме таке суспільство є демократичним і найбільш справедливим. Проте навіть демократична влада не може втру­чатися у приватне життя окремої людини, суверенної особи. Обмеження, котрі влада не має права переступати, у такому сус­пільстві зафіксовані у конституційних та інших законах і нормах захисту прав людини.

У XX столітті в багатьох західних країнах на таких ідеях по­ступово вибудовувалися так звані відкриті суспільно-економічні системи, які відрізнялися від попередніх імперій і монархій над­звичайним запасом міцності й універсалізмом і які згодом діста­ли назву і статус ліберальної демократії. Матеріальним фунда­ментом такої демократії служили різні модифікації ринкової економіки.

Спроба використати християнські принципи рівноправ'я і свободи в утопічних моделях «наукового комунізму» не знайшла широкої підтримки на Заході. Що стосується східних модифіка­цій комунізму, то практика їх реалізації у СРСР, ВНР, НРБ, ПНР, СРР, СФРЮ все більше відходила від норм християнської моралі і демократичних цінностей і все більше тяжіла до тоталітаризму й авторитаризму.

Сьогодні в умовах пасіонарного розширення впливу ісламсь­кої цивілізації на світові процеси, намагань Індії та Китаю посіс­ти лідерські позиції в світовій економіці ми стали свідками втрат, котрі несе християнство у міжцивілізаційних конфліктах, загост­рення внутрішніх проблем у кожній гілці християнства: протес­тантів накрила міцна хвиля секуляризму, католиків — скандали з приводу нехристиянського способу життя деяких представників духівництва, православних — спокути націоналізму, релігійного формалізму та конфесіоналізму.

Серед українських філософів, політологів та культурологів відсутній усталений погляд на проблему цивілізаційної самоідентифікації людини, етносу, держави. Але, незважаючи на суттєві розбіжності, вони все ж у намаганні розв'язати цю проблему по­годжуються з тим, що суттєвими складовими самоідентифікаційної генеалогії є історичний, культурологічний, аксіологічний, лінгвістичний, економічний, геополітичний, релігійний і ментальний аспекти.

На думку М. І. Михальченка, саме вказані вище детермінанти формують основні орієнтації різних політичних сил у сучасній Україні: перша з них рафіновано-самостійницька, друга — єв­разійська (проросійська); третя — європейська (прозахідна). На різних етапах історії незалежної України, як правило, домінує одна з трьох названих орієнтацій. Так, з правлінням першого пре­зидента України Л. М. Кравчука пов'язують проголошення дер­жавної політики рафіновано-самостійницької орієнтації, за часи правління Л. Д. Кучми орієнтація держави змінилася на проросійську, а з приходом до влади В. А. Ющенка — набула чинності прозахідна орієнтація України на євроінтеграцію.

На користь кожної з існуючих в українському суспільстві орі­єнтацій існують певні аргументи: прихильники першої з цих орі­єнтацій апелюють до ментальних рис українця (здоровий глузд, індивідуалізм, почуття самозбереження, толерантність тощо); представники другої орієнтації — до спільної історії радянських народів (насамперед білорусів, росіян, українців), єдності еконо­мічного простору пострадянських республік, деяких ідеологем радянських часів («дружба народів», «рівні серед рівних» тощо); послідовники третьої орієнтації — до системи детермінант цивілізаційного характеру (християнських традицій, культурної спадщини, наукових, технічних та інших досягнень європейських народів).