Філософія світобачення та світосприйняття Василя Стуса крізь призму ліричного доробку автора

Проблеми, порушені В.Стусом у «Круговерті», «Зимових деревах» та «Веселому цвинтарі», свідчать про процес світостановлення митця, про шляхи пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У збірках простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій «Круговерті» він виростає до митця з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власною філософією оцінки людського буття. Основний критерій розуміння його творчості полягає в орієнтації на філософські, морально-етичні, естетичні, духовні здобутки в поезії. Завдяки цьому творчість В. Стуса стає прямуванням до життєвого самовираження.

 

 

Розділ ІІ. Екзистенційна проблематика збірок «Зимові дерева» і

«Веселий цвинтар»

Життя і творчість  В.Стуса надзвичайно щільно одне з одним пов’язані, творять своєрідну  гармонію. В житті поет ніколи не здавався ворогові і не виявляв вагань. На думку Ю.Шевельова, «ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і психологічних терзань, а і в сенсі внутрішніх конфліктів і подолання внутрішніх молінь» [28, 273]. Поезія В.Стуса відбиває внутрішні діалоги з янголами прозрінь і бісами спокус, які становлять внутрішню суть душевного й духовного життя кожної людини. Лірика В.Стуса наскрізь людська і людяна, вона сповнена піднесень і падінь, відчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень. Є в поезії В.Стуса кілька скупих самоокреслень. На них треба зважати, аналізуючи поезію. «Біда пише мною» – цей вислів веде нас до біографічних джерел і вказує на залежність поета від своєї поезії, на внутрішній примус творити, знаходити в них себе і світ. Самота в поезіях – не запис переживань одного конкретного в’язня. Це екзистенційний мотив закиненості людини в світ, поза волею та вибором людини. У філософії екзистенціалізму ідея закиненості людини в світ не виключала людської активності, радше вимагала її. Так і у В.Стуса: свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад обставини побуту та географічної приналежності.

Екзистенціалізм – (лат. existentia – існування), абсолютна унікальність людського буття, не зафіксована мовою понять; термін, запозичений літературознавцями з філософії. Людина зважується на вибір, переходячи від споглядального існування до власне себе, надаючи пріоритету несумісному з абстрактним, уніфікованим, анонімним суб’єктом конкретному автентичному суб’єкту, який має бути тим, ким він є у своїй самості, а не просто бути. [11, 316].

Дослідники  визначають найтиповіші риси екзистенціалізму: категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав’язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії тоді, коли діє вільно, має  свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. [27, 102].

В українській  літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Загальнолюдською  проблемою в ІІ пол. XX ст. стала проблема піддатності людини масовим психозам. Тому «новітня психологія, філософія, мистецтво виокремлюють особистість і підносять її гідність» [19, 54]. Тож нова поетична філософія, нова естетика, яка формувалася у творчості дисидентів і яку Василь Стус назвав «естетикою страждання», утверджувала потребу самоусвідомлення людини, з одного боку, через почуття екзистенційного протистояння омасовленості, а з другого – через спробу «входження у Велике Горе» свого народу. Багато творів В. Стус присвятив саме цій проблемі та намагався знайти шляхи її вирішення. Життєвий шлях поета був тернистим і тому він, вирішуючи якісь проблеми чи складні запитання, вміє знаходити вихід там, де його знайти неможливо. Особливо яскраво це проявляється у збірці В. Стуса «Зимові дерева», яка наскрізно просочена проблемою Людини та Людства. У цій збірці В.Стус намагається зрозуміти з чого починається людина і, де знаходиться межа, за якою людина втрачає свою особистість, самостійність, можливість робити свій вибір. Й коли він писав: «Людина – флюгер. Так. Людина – флюгер, Підвладний вітрові, а не собі» [24, 138], то мав на увазі неправильну людську поведінку, невміння самостійно приймати рішення та відповідати за їхні наслідки й відсутність свободи вибору. В екзистенціалізмі йому близька концепція людини як біологічної істоти, простір можливостей якої не обмежений, і за бажання вона може рости і вдосконалюватися. Саме тому свобода особистості стає для В.Стуса найбільшою життєвою цінністю.

Взагалі, основні  проблеми екзистенціалізму стосуються питань вини і відповідальності, вирішення  і вибору, ставлення людини до свого  покликання, сенсу власного буття й до смерті, і всі вони широко культивуються у творчості В. Стуса. Навіть назва його збірки є натяком на проблеми та теми, у ній розглянуті. «Зимові дерева» – ознака замороженості, самотності, заціпеніння (це загальний стан суспільства, що не користується жодною альтернативою пробудження і повноцінного розвитку). Звичайно В.Стус висвітлював у творах не одну, і не дві проблеми, а набагато більше, але серед них можна виділити три найважливіші, які найчастіше зустрічаються у його творах, і на які сам автор найчастіше намагається звернути увагу читачів.

Насамперед, це проблема кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання  невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею. Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не варто ототожнювати цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю, не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу. Отож проблема кохання – це і проблема найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, проблема самовипробування на соціальну і духовну стійкість своєї особистості. У поезії з присвятою дружині поет скаже:

І не те, щоб  жити – більше:

споконвіку  б – без розлуки.

До віків  і після віку –

Це – любов. Оце – вона! [24, 82]

Друга проблема «Зимових дерев» – переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична піднесеність. Остання не була властива Стусові від самого початку. У В. Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії:

Ти вже не згинеш, ти, двожилава

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками ...[24, 56 ],

а в аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих поштовхів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід:

Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем,

і добі підставляти  спите вірнопідданого лице.

І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід

ріжуть линвами  на обіддя кілька сот божевільних літ [24, 57 ].

До навдивовижу  інтимного і водночас пророчого  переживання жертовності задля України належить цикл «Костомаров у Саратові» [24, 47-52].

Третьою, далеко не останньою проблемою, є проблема національної самокритики, яка властива всякій поезії національного пробудження  та відродження. В поезії «Останній лист Довженка» автор скаже:

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов’ї,

одзьобились на нашій Україні,

А як не чути їх? Немає сил [24, 58].

З роками ця проблема у поезії звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.

Час набуває у В.Стуса сакральної природи, що дає змогу висунути припущення про релігійну підставу екзистенціальної філософії поета. У межах часу екзистенціально-саморефлексуюча людина здатна перебороти кінцеві межі свого життя, вийти з життєвих меж у простір біблійного часу Творіння і Судного дня, символічно позначеного образом перетинання часових напрямів. Особистість перебуває у точці цього перетинання в момент свого самоусвідомлення як унікуму, творця свого персонального «життєвого» миру. Здається, що В.Стус все-таки перетинає і цю лінію свідомості і йде далі, де перед ним вже знаходиться Космос, який поєднує земне життя з вічним, де поруч стоять Життя і Смерть. Тому категорія «вічності» набуває у В. Стуса статус-критерію істини, єдино-можливого виміру сутності буття й існування часу. Вічність, що перебуває в опозиції до небуття, смерті, «німоти», виступає в мислителя позитивним началом. Вічність, пов’язана з божественною благодаттю, жертовністю, соборністю і прощенням, дає людині підстави вірити, що її спроби піднестися над побутом, що затягує, й абсурдністю соціальної повсякденності не є даремними.

Цікаві думки у В. Стуса стосовно ворогів та їхньої ролі у нашому житті. Вірші збірки В. Стуса «Зимові дерева» наскрізь пронизані думкою про те, що тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати «я» від себе й від світу, коли ми скоряємося перед цим поглядом. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним – справжній ворог. Цей натяк висловлений у таких рядках:

Живі – у  домовині. Мертві – ні,

хоча тюремним муром всіх притисло.

Прадавні роки, місяці і числа

перебирають у  живій труні [24, 48].

Тут погляд супротивника веде або до самогубства, себто до остаточного розсіяння, або ж до гіршого – до самозради, себто до переміни власного «я» в іншу, ганебну псевдоєдність, яка являється найрадикальнішою самозгубою.

У збірці В. Стуса «Веселий цвинтар» поглиблюються мотиви попередньої та з’являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подекуди зухвало-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

Сама назва – «Веселий цвинтар» – знаменна: у парадоксальному поєднанні понять ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою. Кпини з нього, адже абсурдність – то вже знак нетривкості, минущості.

«Веселий цвинтар» – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:

Боже –

життя на гріш, а так багато слів.

І всі вони – чужі і незнайомі [24, 134]

Імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, – своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій». Поезії об’єднані у «Веселий цвинтар» сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх» як герой його вірша «Еволюція поета».

Ліричний герой  уже ранніх віршів В.Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе.

На думку  дослідниці І.Оникієнко символ «веселого  цвинтаря» «ввібрав у себе два  комплекси української ментальності – рабства і свободи» [19, 54]. Через категорію страждання В.Стус виявляє існування двох людських світів на «веселому цвинтарі». Один, в якому людина через біль і страждання реалізує своє прагнення до свободи. Перебуваючи в протистоянні до світу абсурду, ліричний герой переживає різні екзистенційні стани, основним з яких є почуття втрати своєї цілісності аж до повного матеріального зникнення:

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. І кавалок болю,

і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис [24,120].

Увійшовши всередину  Великого Горя, ліричний герой не може віднайти полегшення, яке б допомогло «вивільнити душу з-під тягаря індивідуального горя і болю», – вважає І. Дзюба. Тому на рівні психічному естетика страждання виявляється у зведенні себе до емоційної межі: біль – «цятка пекла», голос – «крик усесвіту». Власне, тільки страждання не дають людині зникнути зі світу, вони є самодостатньою характеристикою героя як живої людини і цим самим ставлять її в опозицію до всього «веселого цвинтаря».

Стусів екзистенційний герой розцінює власне життя «як жертву щирості». В ньому він не зміг реалізувати своє «надмірне прагнення неба». А виявивши його, став жертвою маси. Тому проблема смерті фізичної не стоїть в українському екзистенціалізмі як можливий вибір, а лише як відплата мертвих душ за протистояння особистості:

У тридцять літ  ти тільки народився,

аби збагнути: мертвий  ти єси

у мертвім світі. І нема нікого

округ. Ти тільки сам. І – мрець єси [24, 137].

У цій збірці В. Стуса теж можна виділити декілька основних проблем, якими збірка наскрізно пронизана. Першою проблемою є проблема боротьби поета за реалізацію «людини в людині». Адже духовний досвід людини мав прислужитися пробудженню народу від масового психозу тоталітаризму, загальному просвітленню й очищенню через страждання, а не навпаки.