Історичні аспекти християнства

        Значної уваги заслуговує проблематика, пов'язана з виявленням особливостей державного управління в окремих сферах суспільного розвитку. Зокрема, в сучасних умовах надзвичайно актуальне значення має розкриття місця і ролі державного управління у вирішенні завдань економічного зростання, у сферах соціально-культурного будівництва, з питань національної безпеки країни та ін. 
 
 
 
 

3. Співвідношення  понять"Публічна влада" і "публічна адміністрація"

       Із  розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо  вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього  всього населення, кількість якого  постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька.

       Її  сутність полягає в тому, що при  цьому більшість загальнодержавних  питань вже вирішуються не усіма  громадянами держави, а лише їх певними  групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені  та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що має право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо. В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.

       Із  розвитком та вдосконаленням форм прояву органів публічної влади вони починають постійно застосовуватись  для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак  безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і референдум.

     Термін  “публічне управління” (англ. public management), який замінив термін “публічне адміністрування” (англ. public administration), вперше використовує англійський державний службовець Десмонд Кілінг у 1972 р. [4, c. 15]. “Публічне управління – це пошук у найкращий спосіб використання ресурсів задля досягнення пріоритетних цілей державної політики” [4, c. 15] (визначення Кілінга). Поява нової форми управління у публічній сфері була спричинена потребою модернізувати організаційні структури і процедури, які вони використовують, для того, щоб усі інституції публічної сфери працювали краще. Публічне управління стосується ефективного функціонування всієї системи політичних інституцій.

     Влада ж публічна спрямована на вирішення  суспільних справ, розповсюджується за територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто знаходиться на певній «підвладній» території. Вона здійснюється особливим прошарком людей, які професійно займаються управлінням і складають апарат влади. Цей апарат підпорядковує всі шари суспільства, соціальні групи своїй волі, управляє на основі організованого примусу аж до можливості фізичного насильства відносно соціальних груп і окремих людей. Апарат публічної влади існує й функціонує за рахунок податків з населення і призначений для того, щоб діяти у суспільних інтересах. Але апарат, і перш за все його керівництво відображають інтереси суспільства так, як вони їх розуміють. Точніше, в умовах демократії апарат лише під тиском громадського суспільства відображає реальні інтереси більшості соціальних груп, а в умовах авторитаризму правителі особисто визначають, у чому полягають інтереси й потреби суспільства.

     Публічна  влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). Для обох форм публічної влади притаманна низка спільних ознак:

– спрямованість  на виконання суспільних завдань  і функцій;

– інституційний  характер, тобто функціонування через  відповідні публічні інститути (органи публічної влади);

– легітимність;

– відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення;

– об’єднання підвладних за територіальною ознакою;

– загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території;

– безперервність функціонування (за наявності окремих  тимчасових органів);

– універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення;

– обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів  на відповідній території;

– функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовчій, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою і оформлення владних рішень правовими актами;

– можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень;

– право  встановлювати і стягувати загальнообов’язкові  податки і збори з населення; самостійне формування бюджету.

     Влада місцевого самоврядування також  характеризується деякими особливостями:

– її джерелом є народ, а первинним носієм –  територіальна громада;

– вона розповсюджується лише на територію  адміністративно-територіальних одиниць (муніципій);

– її органи діють від імені територіальної громади, а не народу чи держави;

– матеріально-фінансову  базу її органів складають комунальна (муніципальна) власність і місцевий (муніципальний) бюджет;

– її органи пов’язані більш тісними зв’язками  з населенням;

– в  системі її органів відсутня жорстка  ієрархія і підпорядкованість.

      Таким чином, можна сказати, що публічна влада  є правом народу у прийнятті участі у державному керівництві. Народ проявляє це право у 2 формах: безпосередньо та за допомогою обрання державних органів у особі професіоналів, які кваліфікуються у сфері державного керівництва професійно. 
 
 
 

Розділ  ІІ Основні напрямки реформування державного управління на сучасному етапі

2.1 Указ президента "Про оптимізацію центральних органів виконавчої влади"

           Проведення адміністративної реформи, метою якої є побудова ефективної моделі врядування на загальнодержавному та регіональному рівнях, стала на сьогодні одним із короткострокових пріоритетів держави. Її реалізація серед іншого має оптимізувати систему органів виконавчої влади.

Оптимізація центральних органів виконавчої влади – процес приведення їх до стану, який давав би їм можливість найбільш ефективно виконувати свої завдання, функції, зокрема надавати адміністративні послуги.

       6 квітня 2011 року набув чинності Указ Президента України про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади (№370/2011).

          Цим Указом Президент України ліквідував, утворив і перейменував ряд центральних органів виконавчої влади.

          Відповідно до документу, утворено Державну службу України з лікарських засобів та Державну службу України з контролю за наркотиками. Ці служби були реорганізовані з Держслужби України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками.

          Президент також реорганізував:

• Державну службу автомобільних доріг України в Державне агентство автомобільних доріг України;
• Державну службу морського та річкового транспорту України - у Державну інспекцію України з безпеки на морському та річковому транспорті;
• Державну інспекцію України з безпеки на наземному транспорті
• Державну автотранспортну службу України.

      Глава держави утворив:

• Державне агентство України з туризму та курортів, поклавши на це агентство функції з реалізації державної політики у сфері туризму та курортів;
• Державну інспекцію навчальних закладів України, поклавши на цю інспекцію функції з реалізації державної політики з питань державного контролю за діяльністю навчальних закладів;
• Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів, поклавши на цю Інспекцію функції з реалізації державної політики з питань державного контролю у сфері захисту прав споживачів.

        Президент ліквідував:

• Державну службу зв`язку України, поклавши її функції на Міністерство інфраструктури України;
• Державну службу технічного регулювання України, поклавши її функції (крім функцій з реалізації державної політики з питань державного контролю у сфері захисту прав споживачів) на Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України.

        Президент перейменував Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України на Міністерство будівництва та житлово-комунального господарства України;

Державне  агентство з питань науки, інновацій  та інформації України - на Державне агентство  з питань науки, інновацій та інформатизації України.

     За  допомогою цього закону вдалося  структурувати зв’язки між Кабінетом Міністрів України, Прем’єр-міністром України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. З цією метою встановлюється, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади не лише підзвітні, а й підконтрольні Кабінету Міністрів України.

     Тривала безсистемність підходів щодо утворення  міністерств та інших центральних  органів виконавчої влади і спричинила необхідність створення та затвердження Указу президента "Про оптимізацію центральних органів виконавчої влади"

     Реформування  державного управління має перетворювати систему центральних органів виконавчої влади на керований механізм із чітким розподілом повноважень та відповідальності, оптимізований за змістом і переліком державних функцій, кількістю державних службовців і зорієнтований на задоволення потреб суспільства. Саме такий необхідний інструментарій має застосовуватися за призначенням і на довгострокову перспективу. Він здатний підвищити ефективність державного управління та суттєво зменшити використання коштів державного бюджету на утримання державного апарату.

     Одним з основних завдань політичного, адміністративного та наукового  істеблішменту(політичної еліти) є створення оптимізаційної моделі взаємодії ключових суб’єктів державної влади: Президента України, КМУ та ВРУ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.2. Удосконалення видів і змісту управлінських відносин між публічними адміністраціями по вертикалі в Україні

     За  період з 1991 року в Україні практично  сформовано більшість інститутів публічної  адміністрації. Зокрема функціонують органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також запроваджено державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.

     Законами  визначено правовий статус, компетенції  та основні засади діяльності Кабінету Міністрів України,  місцевих державних  адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

     У законодавстві закріплено політичний статус посади міністра та визначено, що тільки міністр має право спрямовувати і координувати діяльність іншого центрального органу виконавчої влади; врегулювані  відносини Кабінету Міністрів України з іншими органами влади, утворено урядові комітети. Прийнято новий Регламент Кабінету Міністрів України, завдяки якому інструменти розробки політики та формат політичних документів були запроваджені як процедури і стандарти прийняття політичних рішень.

     Прийнято  ряд актів законодавства щодо забезпечення доступу громадян до інформації про діяльність органів влади  та щодо залучення громадськості  до підготовки політичних рішень.

     Проведено певне впорядкування структури  центральних органів виконавчої влади, але вона є нестабільною, органи часто змінюють свій статус, іноді без достатніх на це підстав.

     В різні роки вона  налічувала від 47 до 90 органів. На початку 2009 р. діяло 64 центральних органи виконавчої влади (ЦОВВ), у тому числі  
20 міністерств та 44 інших ЦОВВ, серед яких:

     30 державних комітетів та прирівняних  до них органів,

     14 ЦОВВ зі спеціальним статусом, у тому числі 4 конституційні  органи, 3 національні (державні) комісії  регулювання діяльності природних  монополій та суміжних ринків.

     Діяльність 17 державних комітетів та 2 ЦОВВ зі спеціальним статусом координувалася міністрами, інших – безпосередньо  Кабінетом Міністрів або одним  з віце-прем’єр-міністрів.