Історизми в романi семена скляренка "Володимир"

     2.2.2. Назви соціальних  верств населення

     До  найвищої верстви населення належали бояри («Коли лодії стали наближатись до Києва, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воєводами й боярами і князь київського столу Ярополк.» [7, с. 19]) – «у Київській Русі – великі землевласники, що належали до князівського двору і входили до складу військової дружини князя». Також існували купці, смерди («Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни, ремісники й кузнеці з передграддя, купці, смерди, всякі ниці люди з Подолу.» [7, с. 19]), смерд – «у давній Русі – селянин, який належав до селянської громади і сплачував данину феодалові». До найнижчої категорії населення належали холопи («Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..» [7, с. 28]) – «у давній Русі – підневільна особа, близька за суспільним становищем до раба», та раби, або ті («Рогніда також буде не ті, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…» [7, с. 168]).

     2.2.3. Назви професій

     В цю групу входять такі лексеми: ключниця («Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село…» [7, с. 25]) – «особа, яка мала ключі від комор панського маєтку, економії тощо й розпоряджалася продуктовими запасами», дворянин («Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..» [7, с.28]) – «дворовий слуга», скудельник («Людина з поля, що не знала, де ночувати наступної ночі, ходила тепер по Подолу, по Оболоні – там допомагала порубати дерево, там поралась у якогось скудельника, там виминала шкіри – за шмат хліба, за куточок на ніч.») - «гончар»; синоніми постільничий та паракимомен («Від імператора майже не відходила жона його василіса Феодора, проедр, постільничий Василь, не виходив з Великого палацу дні й ночі.» [7, с. 44] та «Тільки проедр – паракимомен Василь, - не залишав тепер Цимісхія.» [7, с. 47]),  та ще одна синонімічна пара: ємець – тіун («Княжі ємці з гридьбою ходили від двору до двору на Подолі, по всіх концях Києва, збирали людей і оголошували, що князь Володимир шукає гриднів-головників, які вбили Ярополка, обіцяв винагороду тому, хто їх знайде.» [7, с. 243] та «Князь Ярополк ждав їх, одягнувши срібною ниткою шите блакитне платно, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем біля пояса, стояв недалеко від свого шатра, навкруг нього товпились мужі з Гори, тіуни, ратні, тисяцькі.» [7, с. 186]) – «збирач податків».

     2.2.4. Назви військових  формувань 

     В цій групі можна виокремити такі слова: орда («Вони бились і кістьми лягали в боях з ордами, що насували й насували зі сходу, - він, Ярополк, зумів укласти мир з каганом Ідеєю й всіма печенізькими племенами […]» [7, с. 107]) – «об'єднання кількох кочових племен під владою одного хана у тюркських і монгольських народів», легіон («Сенатори, члени синкліту, сходяться на тому, що в Малу Азію треба послати кращі легіони, проедр Василь наполягає, що начолі легіонів треба поставити й ліпшого полководця імперії» [7, с. 62]) – «у Стародавньому Римі – вища бойова одиниця».

     2.2.5. Назви зниклих  народів

     Серед назв племен можна виділити такі: печеніги («Уночі на острові Хортиці, коли на руських воїв зрадою напали печеніги, коли загинула передня дружина, а на світанні Святослав з кількома воями почав останній бій з ворогами, воїн Микула до останку його захищав, волів життя віддати, щоб урятувати князя, але допомогти не міг, - Святослав мертвим упав на холодну скелю.» [7, с. 16]) – «тюркські племена, які у 8 – 9 ст. кочували між Волгою та Уралом, а в середині 9 ст. переселились у Причорноморські степи», тиверці, уличі («Колись, п’ять літ тому, Київ проводжав у далекий похід воїв, їх вирушало тоді на п’ятистах лодіях, двадцять тисяч, суходолом – через землі тиверців і уличів – ще тридцять тисяч, тепер усі вони пливуть на лодіях – скільки ж тих лодій вирвалось з чорної пащі Руського моря, скільки воїв – їхніх батьків, синів, браті – несуть на собі?!» [7, с. 18]), хозари, булгари («-Є й нині, - посміхнувся Сварг, - і хозари, і болгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.» [7, с. 40]), акрити («Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадіополь і Адріанополь, бо весь південь Болгарії був захоплений акритами, і вже на ближався до Родопів, бачив удалині зелені передгір’я, білі, вкриті снігами вершини хребта.»[7, с. 81]), огузи, кимаки, половці («Коли б князь Ярополк був далекоглядний і стежив за межами Русі, він знав би й розумів, що печенізький каган прибув до Києва, бо зі сходу на простори між Ітилем-рікою й пониззям Дніпра, де печеніги досі почували себе повними хазяїнами, насувають орди половецькі, слідом за ними йдуть кимаки, огузи, о, коли б Ярополк це знав, він би говорив з Ідеєю інакше, змусив би ударити на половців, попередив багато крові, яка пізніше була пролита на Русі.»[7, с. 94]) – «орди, що вийшли в кінці Х ст.. з глибин Азії», свіони («Так було не тільки з ромеями – Київ добре знав тоді свіонів, що вільно їздили з Варязького в Руське море, деякі з них служили в княжій дружині й жили в Києві; над Почайною цілий конець займали хозари-купці; на Подолі на торзі можна було зустріти німців, угорців, чехів, поляків» [7, с. 101]) – «північно-германське плем’я, що проживало на території Середньої Швеції поблизу озера Меларен», сіверяни, поляни, древляни («Князь Володимир не пішов на Ярополка, бо знав, що той спирається на дужу київську Гору, має велику дружину, швидко може зібрати численне земське військо з полян, древлян, сіверян.» [7, с. 113]), єм, водь, саамі, комі («Єм, водь, саамі, комі, що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремі кострища, виставили перед ними богів - дерев’яні чурбаки з витесаними на них очима, жіночими грудьми й просто срамними місцями, - під удари бубнів, вискалюючи зуби, танцювали біля них, через що новгородці навіть потай сміялись.» [7, с. 140]), латгали, земгали, курші («Уже з давніх віків тут, на просторах Двіни, сиділи племена латгалів, земгалів і куршів, що мали свої покони і богів, сюди ж приходили і руські племена, що братались з місцевими людьми, осідали тут, випалювали ліси й орали землю, били дикого звіра в лісах, ловили рибу в ріках.» [7, с. 146]) – «давні племена, що жили над Балтійським морем».

     2.2.6. Назви колишніх географічних об’єктів

     До  цієї групи відносяться назви міст, країн та географічних понять, яких у сучасному житті не існує: Любеч («Невдовзі побував Микула в брата свого Бразда, - Любеч невеликий, куди не руш – терема його не обминеш, не хотів би піти, так однаково княжий посадник покличе.» [7, с. 34]), Родня («Ми підемо до Родні, там Володимир нас не одоліє» [7, с. 208]) – «давня фортеця над Дніпром, знаходилась нижче Києва», Соляний шлях («Ранньої весни, тільки затужавів Соляний шлях, у полі за Дніпром з’явився невеликий загін печенігів: деякі – на конях, частина – в кибитках.» [7, с. 92]) – «давній шлях з Києва до Криму», Сіноп, Амастрида, Іраклія («Так минали дні й ночі, позаду лишились Сіноп, Амастрида, Іраклія, дромон наближався до Константинополя.» [7, с.51]), Каппадокія, Месопотамія («Це – справжній вулкан, який кожної години може вибухнути: Сірія, Месопотамія, Каппадокія, а за ними – араби.» [7, с. 54]), Фракія («Що ж, винюсь, повертаю церкві всі її пільги, які забрані були в неї, передаю їй храми, дам землі в Македонії й Фракії.» [7, с. 61]), Іверія, держава Хамсанідів («проедр Василь розповідає про Малу Азію, - там усе кипить, часто спалахують повстання, Сірія, Месопотамія, Іверія, а за ними Аравія і держава Хамсанідів ждуть першої-ліпшої нагоди, щоб напасти на Візантію.» [7, с. 62])

     2.2.7. Назви звичаїв та обрядів

     Населення Київської Русі в той час було язичницьким, тому були своєрідні предмети та ритуали: помост  («Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір.» [7, с. 42]), тризна («У це же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.» [7, с. 153])») – «у стародавніх слов'ян – завершальна частина поховального обряду, що складалася з поминальної учти, військових ігор і різних змагань», кострище, требище («У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як ті, широке требище, посеред нього на кам’яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг – богів п’ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища.» [7, с.139]). Для проведення цих специфічних язичницьких ритуалів існували спеціальні люди, що або самі виконували ці ритуальні обряди, або спостерігали за їх виконанням: старійшина («Звичайно, зміни ці помітні були не на городищі, що було колись середовищем їхнього роду, - там однаково височіли насипані тисячами рук вали, за ними тікали в степ, зникали вдалині вкриті деревами могили старійшин роду й цілого племені.» [7, с. 29]), волхв («Гуде підлога, по ній гупають і гупають важкі ковані чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон і забряжчали золоті підвіски.» [7, с. 118]), жрець («Першим встає жрець Ємець – він викидає вгору свій бубон, кілька разів б’є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.» [7, с. 119]).

     2.2.8. Назви одиниць  адміністративно-територіального  поділу

     Цю  групу складають слова: п’ятина («Добриня швидко придивився і побачив силу цих мужів – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост біля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воєвод Тутора, Учня, Чудини, Спирки, тереми яких височіли в Новгороді, а погости – в п’ятинах, воєвод Михала, Векші, Віхтуя, які багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срібло.» [7, с. 115]), фем («Важко в самій імперії: у фемах її кілька років був неврожай, де щось і родило на скелястих, сонцем випечених її нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армію [7, с. 68]») – «військово-адміністративна область у Візантії», конець («Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, літі на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь: з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Злотницької – котки для волоків, з Щитної – щити та мечі, з Кожевницької – збрую, сідла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви») – «давньоруський квартал».

     2.3. Назви податків та повинностей, мір довжини і ваги

     Окрему  мікросистему в складі соціально-економічної лексики становили назви податків і повинностей, які також перейшли до розряду історизмів: урок, купа, оброк («Роблю милість, як велить князь Ярополк, - за той час, що був на раті, уроку не візьму, а повесні мусиш повертати купу, не зумієш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворі.» [7, с. 37]).

     Серед назв мір довжини, ваги і об’єму такі мовні одиниці: поприще («За ці літа Бразд побудував на дворищі терем з багатьма клітями і верхом, двома вежами на рогах, слюдяними круглими віконцями, що поблискували згори, як очі хижого птаха, голубниками, а навкруг усього двору, на ціле, либонь, поприще, височіла тепер стіна з важких колод, а поверх неї витикались гострі кілки…» [7, с. 30]) – «міра довжини, ⅔ версти», четверик («В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало…» [7, с. 37]) – «старовинна міра об’єму сипких тіл, що дорівнює восьмої частини чверті (26,239 л)», цебр («І Ярополк подумав, що так, либонь, краще, - все минуле тепер нагадувало сон, він живий, він буде жити, ось вона – Гора, навкруг усе ще спить, ген пройшли й зникли  за рогом терема два боярини в темних платнах, з чорними шапками на головах, довгими посохами в руках, он жінка з цебром молока переходить двір, посковзнулась на слизькому камені й розлила все молоко.» [7, с. 240]) – у словнику Памви Беринди це «одиниця об’єму, що прирівнюється до ведра».

      ВИСНОВКИ

    Історизми – це застарілі слова або їх окремі значення, що вийшли з активного  вжитку разом із позначуваними реаліями, що не мають і не можуть мати лексико-стилістичну парадигму. Це відносно невелика група слів, що широко представлена у романі С. Скляренка «Володимир», яка яскраво передає історичний колорит епохи Х ст., в якій тісно переплелися язичництво і зародки християнства, сільськогосподарський, осідлий спосіб життя з бурхливим військовим, що майстерно змальовано С. Скляренком саме за допомогою історизмів.

    Історизмі у романі являють собою складну  й розгалужену систему, яка характеризується тематичним розмаїттям, через це подано детальну класифікацію цих мовних одиниць за тематичним критерієм і серед дослідженого матеріалу 33,5% слів належать до назв понять матеріальної культури, 62,6% лексем належать до назв понять соціально-політичної сфери, 3,9% - до назв податків та повинностей, мір довжини і ваги.

    У процесі дослідження між окремими історизмами були виявлені синонімічні  зв’язки, які виникли або через паралельне вживання питомої та іншомовної лексеми на позначення однієї реалії: постільничий та паракимомен, ємець – тіун, князь – ярл – кесар – каган, або у зв’язку з подібністю предметів та соціально-політичних реалій, позначуваних історизмами: спис -  сулиця, топір – сокира, учан – хеландія - дромон.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов.-М, 1966.
2. Гайдученко Г. Прийоми уведення застарілої лексики в канву художніх творів / Південний архів. Філологічні науки. - №1. – Херсон: Вид-во ХГПУ, 1998. – С. 31-37.
3. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1990. – 360 с.
4. Довженко О. Твори: У 5-ти т. – Т. 5. – К., 1966. – С. 149.
5. Островський Д. О. Аксіологічний аспект історизмів як перекладознавча проблема (на матеріалі укр., рос. і нім. текстів малого формату) [Текст]: автореф. дис…канд. філол. наук: 10.02.16: захищ. 22.02.08. – К., 2008 р. – 19 с.
6. Рахманова Л.И., Суздальцева В.Н. Современный русский язык. Лексика. Фразеология. Морфология: Учебное пособие.- М.: Из-дво МГУ, Издательство "ЧеРо", 1997.- 480 с.
7. Скляренко С. Д. Володимир. – К.: Дніпро, 1985. – 677 с.
8. Словарь древнерусского языка (XI—XIV вв.): В 10 т./ С48 АН СССР. Ин-т рус. яз.; Гл. ред. Р. И. Аванесов. — М.: Рус. яз., 1988.
9. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. у двох томах. – К.: Наукова думка, 1977-78.
10. Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. – К.: Вища школа, 1993 – 366 с.
11. Сучасна українська літературна мова: Підручник /О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; За ред.. О. Д. Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.
12. Срезневський И. И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памяткам: В 3 т. – Санкт-Петербург, 1893. – Т. 1-3.
13. Українська мова: Енциклопедія. – Вид-во „Українська енциклопедія” ім. М. Бажана, 2000. – 750 с.
14. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / Пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. – М.: Прогресс, 1964-1973. – Т. 1-4.