Функції сучасної держави: поняття та класифікація

Важливою ланкою є державна політика у галузі вищої освіти.

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на принципах:

доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

наступності процесу здобуття вищої освіти;

державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

підвищення рівня освіченості  громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;

надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;

належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

Також Україна проводить політику у галузі міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти. Держава сприяє міжнародному співробітництву у галузі вищої освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в рамках двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і угод. Також створюються умови для міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій та установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи вищої освіти, органів управління вищою освітою, шляхом бюджетного фінансування, надання пільг по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), пов'язаних із закупівлею та ввезенням на митну територію України навчального, наукового та виробничого обладнання, приладдя та матеріалів, для здійснення освітньої, наукової та науково-технічної діяльності.

Для належного розвитку міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в нашій державі створюються наступні умови:

1. Вищі навчальні заклади мають право здійснювати міжнародне співробітництво, укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з вищими навчальними закладами іноземних держав, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до законодавства.

2. Головними напрямами міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів є:

участь у програмах двостороннього та багатостороннього міждержавного обміну студентами, аспірантами, педагогічними, науково-педагогічними та науковими працівниками;

проведення спільних наукових досліджень;

організація міжнародних  конференцій, симпозіумів, конгресів  та інших заходів; участь у міжнародних освітніх та наукових програмах;

спільна видавнича діяльність;

надання послуг, пов'язаних із здобуттям вищої та післядипломної освіти, іноземним громадянам в Україні;

відрядження за кордон науково-педагогічних кадрів для викладацької та наукової роботи відповідно до міжнародних договорів України, а також прямих договорів вищих навчальних закладів з іноземними партнерами.

Так само держава піклується про якість та доступність дошкільної освіти для громадян України. Найголовніші засади з цього питання викладені  у статті 3 Закону України «Про дошкільну освіту».

Державна політика у сфері  дошкільної освіти

1. Держава визнає пріоритетну роль дошкільної освіти та створює належні умови для її здобуття.

Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

2. Держава:

надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини;

забезпечує доступність  і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти (Базового компонента дошкільної освіти);

піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

5. Забезпечення народовладдя

Демократичність держави і суспільства  насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки  реально існуючі процедури виявлення  і здійснення волі народу впливають  на управління державними та суспільними  справами. Найбільш ефективно такий  вплив може здійснюватись у формі  прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної  влади, їх пряме волевиявлення під  час прийняття державних рішень.

Практика виробила різні форми  здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше  визнання і поширення дістали  вибори до органів державної влади  та органів місцевого самоврядування і особливо референдум.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в  управлінні державними та місцевими  справами в Україні проводяться  референдуми, які є способом прийняття  громадянами України шляхом голосування  законів України, інших рішень з  важливих питань загальнодержавного і  місцевого значення.

Проведення референдуму в тому вигляді, який було запропоновано президентським указом і здійснено на практиці, аж ніяк не вирішує проблем дієвості виконавчої влади і приведе Україну до безкінечного ланцюга нових референдумів і виборів, щонайменше на два найближчі роки. Результати цього референдуму можуть лише посилити правовий і політичний хаос, призвести до розколу і без того нестійкої парламентської більшості.

Реальною альтернативою цьому  є виконання норм Конституції  та законів України щодо механізму  ревізії Конституції, яка передбачалася  питаннями, винесеними на всеукраїнський референдум. Проголошення і проведення українського референдум за народною ініціативою є яскравою ілюстрацією  вибриків неконсолідованої демократії .

Зміст функції забезпечення народовладдя складають:

1. Реалізація волевиявлення народу  у формі законодавства (правотворчості);

2. Забезпечення державного суверенітету, тобто здійснення вищої влади  у відношенні своєї території  і повітряного простору над  нею: визначення правового положення  конкретних територій і управління  ними;

3. Офіційне представництво суспільства,  тобто будучи носієм політичної  влади, держава є як юридична  особа, суб'єкт права. Разом  з тим здійснення функцій забезпечення  народовладдя передбачає наявність  правових відношень між державою  і суспільством, залежність держави  від суспільства й відповідальність  перед ним;

4. Захист конституційного ладу, який реалізується органами (конституційним  судом), так і безпосередньо народом  шляхом здійснення права всупереч  любої спроби насильницьких змін  або усунення існуючого конституційного  ладу.

6. Охоронна функція

Зміст охоронної (правоохоронної) функції  сучасної Української держави полягає  у забезпеченні охорони конституційного  ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин .

Необхідність охорони конституції  будь-якої держави пов’язана з  тим, що вона (конституція) закріплює  підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює  механізм влади, впорядковує політико-правові  процеси, встановлює норми поведінки  суб’єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості  національної правової системи, забезпечує конституювання

Необхідні механізми охорони і  захисту Конституції України  значною мірою закріплені безпосередньо  в ній. Так, стаття 8 встановлює, що «Конституція України має найвищу юридичну силу», «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй», «норми Конституції України є нормами прямої дії», стаття 9 встановлює, що «укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», стаття 157 регламентує, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України», «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» тощо.

Головним суб'єктом правовідносин  стосовно охорони і захисту Конституції  України є народ України. Це випливає зі статті 5 Конституції України, яка  встановлює, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Народом України і тільки ним затверджується на всеукраїнському референдумі попередньо прийнятий не менше як двома третинами (конституційного складу Верховної Ради України) народних депутатів законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади» (у ньому викладено основні принципи конституційного ладу), розділу III «Вибори. Референдум» та розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»). 
І хоча Конституцію України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей – приймає Верховна Рада України, внесення змін до тих її розділів, які становлять її фундаментальну основу, з метою запобігання будь-яким спробам змінити її суть здійснює народ. 
У конституційно-правовому механізмі забезпечення охорони і захисту Основного Закону України чільне місце посідає Верховна Рада України. І в цьому Україна, безумовно, не становить виняток, адже традиційно в більшості держав світу саме парламенти відіграють значну роль у забезпеченні дотримання і охорони конституції.

Зауважимо також, що Конституція України  закріплює можливості активних дій  щодо її охорони. Так, стаття 55 встановлює, що кожному (очевидно, кожній особі  й кожному громадянинові) Гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів  державної лади, органів місцевого  самоврядування, посадових і службових  осіб. Отже, очевидно, що не тільки державні структури, а й громадяни наділяються  правами щодо охорони Конституції.

І це є важливою передумовою побудови громадянського суспільства і правової держави. Насамкінець зазначимо, що захист Конституції України, як і взагалі реалізація конституційних приписів значною мірою визначається рівнем освіти і культури юристів. Формування правової держави в Україні передбачає підвищення якості правового регулювання соціальних процесів, зміцнення правових засад державного і громадського життя, конституційного ладу, посилення законності, поліпшення правового виховання громадян. А здійснення цієї державної стратегії неможливе без піднесення на новий якісний рівень правової освіти й культури, професійної свідомості юристів. Для охорони і захисту Конституції України важливе значення має також пошук владними структурами сучасних механізмів вирішення державно-правових конфліктів.

Розглядаючи зовнішні функції держави, необхідно відмітити, що інтеграція України в світову співдружність  суттєво змінила її зовнішню політику й призвела до признання ряду гуманістичних  і загальнодемократичних норм і  принципів в міждержавних відношеннях. Якщо раніше офіційна позиція нашої  держави виходила з того, що дотримання прав людини сугубо внутрішня справа держави й не підпадає під дію  міжнародного права, то на сучасному  етапі Україна співробітничає з  іншими країнами з питань захисту  прав людини, а також у рішенні  глобальних проблем світового значення.

Здійснення функцій інтеграції у світову економіку стало  можливим з послабленням напруги  між державами і переходом  України до ринкових відносин. Ця функція основується на визнанні економічної взаємозалежності держав у сучасному світі. Проблема економічної інтеграції грає важливу роль у збереженні мирового порядку і встановлення стабільних відносин між державами. Тому тяга України до інтеграції у світову економіку привела до створення у нашій державі нового механізму зовнішньо-економічної діяльності .

Функція зовнішньоекономічного партнерства  і державної підтримки іноземних  інвестицій тісно пов'язана з  функцією інтеграції у світову економіку  й по суті є її конкретизацією.

На сьогоднішній день широке розповсюдження отримали сумісні підприємства з  іноземними капіталовкладеннями, які  стали головною формою залучення  у державу іноземних інвестицій.