1. Інтересом, який  вони прагнуть  реалізувати через  політичну владу:

      • громадянське суспільство загалом;

      • соціальні, етнічні та конфесійні групи;

      • окремі особистості.

      2. Соціально-становою приналежністю:

      • стани (робітничий, селянський тощо);

      • політичні лідери (еліта) станів.

      3. Соціально-професійною  приналежністю:

      • громадяни, які мають політичні  права і не є професійними політиками;

      • громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

      • громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну чи практичну);

      • громадяни, які працюють у державно-адміністративному  апараті, що репрезентує державу.

      4. Належністю до  організованих етноконфесійних  груп:

      • етнополітичні об'єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

      • конфесійно-політичні об'єднання  та рухи.

      5. Ступенем і мірою  організованості:

      • державні організації та інституції;

      • політичні партії;

      • громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

      • політичні блоки, фракції, угруповання.

      Велика  суспільна група стає суб'єктом  політики за умов:

      1) міцних внутрішніх зв'язків і  єдності;

      2) усвідомлення нею власного становища  і спільних інтересів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою, внутрішньої солідарності і т. ін.;

      3) організації, тобто координації  керівними центрами поведінки  та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій.

      Марксистська  доктрина розглядала суспільне значення діяльності та сфери впливу індивідів  і організації як віддзеркалення певного рівня самосвідомості й  організованості великих суспільних груп, їхньої інтеграції, зв'язків конкретних людей і колективів з великою суспільною групою, а також співвіднопіення сил між різними групами (станами, верствами, національностями тощо).

      В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосереджується на особистості. Остання вважається реальним суб'єктом політики, а колективні форми діяльності та впливу розглядаються як сукупність або сумарний вектор індивідуальних дій.

      У формально-інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям, об'єднанням, еліті, керівним групам. Свідомість суспільних груп тут розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а маси — як об'єкт управління соціальними інститутами.

      Отже, на цих підставах можна зробити  висновки про неоднакову суспільну "вагу" різних суб'єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб'єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб'єктності або впливовості сил, які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т. ін.

      Глибше  осмислити поняття політики спробуємо  через розгляд її структури (рис. 2). 

      

      Рис. 2. Структура політики 

      Проаналізувавши змістовне та структурне наповнення терміна “політика”, маєм підстави рухатися в напрямі типології та функції політики.

      3. Типологія і функції  політики

 

      Багатогранний і складний світ політики можна розглядати з різних поглядів. Відповідно до цього  вимальовується орієнтовна типологія  політики:

      • політика як наука - тою мірою, наскільки  вона пов’язана із знаннями, ідеями, концепціями і доктринами, що реалізуються у житті;

      • політика як установки, інтереси, цілі різноманітних політичних інститутів, соціальних груп і т. ін.;

      • політика як практична діяльність суб’єктів політики по реалізації певних моделей, програм, напрямів діяльності;

      • політика як участь у справах держави, вплив на владу різних політичних сил (суспільно-політичних блоків, організацій, рухів, політичних партій, громадян, груп тиску);

      • політика як відносини соціальних суб'єктів  з погляду організації та реалізації державної влади;

      • політика як узгодження і регулювання  соціальних інтересів суб'єктів  політики, забезпечення балансу та рівноваги цих інтересів на основі досягнення компромісів між різними класами, етносами, групами та ін.

      • політика як управління політичною сферою суспільства в контексті концепції "мистецтва можливого" тощо.

 

Висновок

 

     Політичне знання і думка існують протягом не одного вже тисячоріччя, політична  теорія ж  як наукова й академічна дисципліна розвивається більш ніж сторіччя. За багато  років  розробки  політичних  ідей  і  концепцій  накопичений  дуже  значний  теоретичний  багаж,  що  просто  неможливо  було  б  викласти  в  повному  обсязі  в  рамках  одного  підручника  чи  навіть  багатотомної  монографії.  У  силу  цього  доводиться  вибирати  найбільш важливі методологічні ідеї і теорії, що залишили істотний слід у теорії й історії  політичної  науки.  Крім  того,  у  цьому  випадку  необхідно  вибрати  специфічну  логіку  і  дидактику  викладу  найбільш  важливих  результатів  і  положень  політичної  науки,  що,  звичайно ж, багато в чому залежать від визначених авторських позицій,  оскільки завжди  можливі всілякі шляхи і способи інтерпретації накопичених людством політичних знань.  Процес  становлення  політології  як  наукової  і  навчальної  дисципліни  у  вітчизняному суспільствознавстві запізнився, як, утім, це відбулося й у справі становлення  ряду інших наукових напрямків гуманітарного і природного профілю.  В  закордонному  суспільствознавстві  політична  наука  сьогодні  посідає  найважливіше місце.

     Отже,  політичне  знання,  навіть  раніше  інших  предметів, стало об'єктом  інтересу  мислителів минулого.  Але, як це не дивно, політична  наука  відстала  у  своєму  конституюванні  в  порівнянні  з  іншими  суспільними  дисциплінами.

     На  думку  багатьох  дослідників,  політична  сфера – це  сфера  державно-організаційних  зв’язків,  взаємодій та відносин. З такою  думкою не менше дослідників не погоджується, вказуючи  на те, що політичним є багато чого за межами держави в житті суспільства.

 

Список  використаної літератури

 

1. Грамши  А. Искусство и политика. — М., 1991.
2. Гуго Гроций де Гроот. О праве войны и мира. — М., 1956. — Т. 1-3.
3. Гурне Б. Державне управління. — К., 1993.
4. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.
5. Дай Т. Р. Демократия для элиты. — М., 1984.
6. Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.
7. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі 16-17 ст.: Підсумки, джерела, методи дослідження // Сучасність. — 1992. — № 3.
8. Дегтярев А. А. Методы политологических исследований // Вестн. МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 6.
9. Демидов А. И., Малько А. В. Политология в вопросах и ответах. — М., 1998.
10. Дубов И., Пантелеев С. Восприятие личности политического лидера // Психол. журн. — 1992. — Т. 13, № 6.