Політична соціалізація

 

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Філософський факультет

напрямок: «політологія»

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Політична соціалізація

 

 

 

 

 

Підготувала

Студентка 2 курсу 1 групи

Йожикова А. В.

 

Викладач

Траверсе Т. М.

 

 

 

 

Київ-2013

ЗМІСТ

 

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Напрямки та підходи  у дослідженні політичної соціалізації……...5

РОЗДІЛ 2. Стадії процесу політичної соціалізації……………………………...9

РОЗДІЛ 3. Когнітивний, афективний та конативний компоненти політичної соціалізації……………………………………………………………………….16

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….26

 

ВСТУП

Формування, відтворення  і розвиток політичної культури здійснюються через засвоєння і підтримку  людьми її норм, взірців і стандартів поведінки, традицій. Засвоєння людиною вимог статутної і ролевої поведінки, культурних цінностей і орієнтирів, які сприяють формуванню у неї (людини) певних якостей і властивостей та дозволяють адаптуватися у даній політичній системі, називають політичною соціалізацією.

Поняття „політична соціалізація" виникло у західній соціальній і  політичній психології за аналогією  з поняттям „соціалізація" для  визначення і описування суспільних процесів, в результаті яких індивід  приймає відповідну політичну позицію.

Починаючи з кінця 50-х  років поняття соціалізації почали використовувати для описування включення особистості в політику. Першою роботою, присвяченою проблемі політичної соціалізації, була робота американського соціального психолога Г. Хаймана „Політична соціалізація", яка вийшла в США в 1959 р. З такою ж назвою у 1969 р. вийшла робота Р. Даусона і К. Превіта, в якій представлено детальне теоретичне дослідження цієї проблеми.

В науці немає єдиного  визначення як поняття „соціалізація", так і поняття „політична соціалізація". Визначення змісту поняття „політична соціалізація" залежить від концепції, в якій воно розглядається, від аспекту, в якому аналізується, а також від поставленої мети дослідження.

В широкому розумінні політична  соціалізація - це процес включення індивіда в політичну систему суспільства, в результаті чого у нього формуються особистісні якості, завдяки яким він адаптується до цієї системи. Х. Хайман писав, що задача соціалізації полягає в тім, щоб „добре навчити людей стійкій політичній позиції. Інакше не буде ніякого порядку і, можливо, буде навіть хаос". Людині, щоб сформуватись як громадянину, необхідно отримати систему політичних цінностей, ідей, в які вона може вірити, і орієнтацій в політичному середовищі, які дозволяють їй адаптуватись до нього.

Політична соціалізація є необхідною умовою функціонування суспільства. Вона є найбільш ефективним механізмом підтримки її політичної системи, її зміцнення і стабілізації. В процесі політичної соціалізації відбувається відтворення інститутів політичної системи, здійснюється спадкоємність найважливіших політичних цінностей.

 

РОЗДІЛ 1. Напрямки та підходи  у дослідженні політичної соціалізації

Проблема політичної соціалізації розробляється перш за все в руслі політичної психології. Проте їй присвячені чисельні дослідження в інших галузях науки: соціології, педагогіці, політології тощо.

Витоки концепції політичної соціалізації містяться в ідеях  про людину в політиці, які сформульовані  такими класиками світової науки  як Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Г. Спенсер, М. Вебер  та ін. В подальший розвиток цих ідей зробили свій внесок різні напрямки нової політичної науки, якими було трансформовано модель особистості і влади класичної традиції відносно нових умов функціонування політичної системи. Серед них найбільше визначились такі чотири напрямки: системний аналіз політики, теорія конфлікту, теорія плюралізму і теорія гегемонії.

Прибічники теорії „системного  аналізу політики", що має витоки в соціології Т. Парсонса, розглядали особистість як один із засобів підтримки рівноваги у політичній системі. Американські дослідники Д. Істон та Дж. Денніс вважали, що політична система стає фактором політичної соціалізації індивіда з необхідності забезпечити собі стабільне функціонування. Основними вимогами до політичності індивіда в рамках даної концепції є формування реалістичних вимог громадян до влади, лояльність щодо неї, добровільне додержування правил і норм. Представники цієї концепції розглядають політичну соціалізацію як одну із семи функцій політичної системи, яка полягає в тім, щоб формувати у індивідів позитивні установки до влади. Політична соціалізація, на думку представників цього напрямку М. Девіса і В.А. Льюіса, - це процес, в якому взаємодіють доброзичливі, але авторитарні політичні лідери і їх вірні послідовники. Результатом цієї взаємодії є утворення політичних цінностей, на основі яких виникає гармонійна система, яка підкріплюється, з одного боку, почуттям поваги до послідовності у лідерів і, з другого боку, почуттям обов'язку у лідерів по відношенню до підлеглих. [4, c. 24]

В теорії конфлікту політична  соціалізація розуміється як процес привнесення лояльності в групу. Основні агенти соціалізації органи пропаганди (газети, телебачення), централізовані поселення, організації, які представляють груповий інтерес.

В теорії плюралізму, яка  знайшла поширення серед американських політологів, політична соціалізація розглядається як процес, який має на меті допомогу індивідові у формуванні власної позиції в умовах багатопартійності. Ідеальна модель політичної соціалізації на рівні особистості містить в собі такі елементи:

• розвинені ідентифікації участі;
• наявність ідеологічних орієнтацій, які визначають прямий політичний вибір особистості;
• знання „правил гри", особливо терпимості;
• активна участь у політиці.
• Успішна політична соціалізація, в процесі якої особистість засвоює партійні настановлення, що об'єднує її з лідерами, вирішує задачу політичного вибору.

Теорія гегемонії розуміє  політичну соціалізацію як канал  проникнення у свідомість ідеології, яка домінує в суспільстві.

Сучасні розробки теорії політичної соціалізації найбільше здійснюються в руслі таких підходів.

Психоаналітичний підхід базується на ідеї про те, що політична  свідомість і діяльність людей є  результатом трансформованої дії  несвідомих інстинктів, що опосередковуються різними захисними механізмами. Детальний розвиток ці ідеї отримали в класичній для західної психології роботі Г. Лассуелла „Психопатологія і політика" (1980).

Біхевіористський підхід, розглядаючи особистість з боку поведінкових навичок, зміст і направленість політичної поведінки розуміє як результат дії факторів заохочення і покарання або „комплексів підкріплення". Лідер сучасного біхевіористського напрямку Б.Ф. Скіннер висунув ідею про необхідність формувати, направляти і контролювати все політичне життя суспільства за допомогою спеціально розробленої системи комплексів підкріплення.

Гуманістичний підхід розробки теорії політичної соціалізації основується на концепції ієрархії потреб і теорії самоактуалізації А. Мас-лоу. У руслі цього підходу політична соціалізація розглядається як такий процес, що підпорядковується загальним закономірностям процесу самоактуалізації, який розвивається під дією „внутрішньої природи" людини, яка полягає в тому, що потреби участі в політичному житті суспільства можуть виникати лише після задоволення нижчих потреб, тобто - на вищому етапі процесу самоактуалізації. [4, c. 26]

Когнітивний підхід розглядає  процес політичної соціалізації з боку аналізу таких когнітивних факторів як інтелектуальний розвиток, уявлення, емоційна сфера та ін.

У дослідженні політичної соціалізації поширеним також є  підхід, який розглядає цей процес у зв'язку з політичною культурою суспільства. Поняття „політична культура", так само, як і проблематика, яка пов'язана з ним, ввійшли в наукові дослідження в 60-х рр. Піонером цієї проблематики у світовій науці вважають американського дослідника Г. Алмонда. Свою концепцію політичної культури і політичної соціалізації Г. Алмонд вперше сформулював в статті „Порівняння політичних систем" (1956). Політична соціалізація розглядається ним як процес засвоєння політичної культури, яку він розуміє як сукупність зразків індивідуальних позицій і орієнтацій стосовно політичних предметів і подій.

У вітчизняній науці в  дослідженні політичної соціалізації найбільш поширеним є культурно-діяльнісний  підхід. З точки зору цього підходу політична соціалізація визначається як процес активного засвоєння індивідом ідеологічних та політичних цінностей і норм суспільства і формування їх в усвідомлену систему соціально-політичних установок, які визначають позиції і поведінку індивіда в політичній системі суспільства. При цьому наголошується на значенні активно-діяльніс-ного фактору в процесі засвоєння індивідом політичної культури. Індивід, який виступає як об'єкт політичної соціалізації, є в той же час її суб'єктом, а тому цей процес здійснюватиметься тим успішніше, чим активнішою буде участь індивіда в політичній діяльності.

 

РОЗДІЛ 2. Стадії процесу політичної соціалізації

Як і загальний процес соціалізації, політична соціалізація здійснюється поетапно і продовжується  протягом всього свідомого життя  людини. В ньому виділяються різні  стадії, що обумовлено віковими змінами  особистості. Більшість дослідників виділяють три вікових стадії політичної соціалізації.

Перша стадія може бути визначена  віковим відрізком від 4 до 12 років. Для неї характерно, перш за все, переважаючий розвиток емоційних компонентів майбутніх політичних установок і визначальний вплив на дитину батьків.

Друга стадія - 12-18 років. Ця стадія визначається швидкою інтеграцією  емоційних компонентів з когнітивним  змістом і формуванням в основному закінчених політичних установок. Розширюється коло соціальних факторів, які впливають на політичний розвиток індивіда.

Третя стадія охоплює весь період життя людини. Тут відбувається або стабілізація політичних установок на тому когнітивно-му рівні, який вже досягнуто, або подальший розвиток і поглиблення їх когнітивного змісту, або їх трансформація під впливом життєвого досвіду індивіда. Кожна стадія пов'язана з попереднім розвитком, інтегрує все те, що було накопичено раніше.

Перше питання, дуже важливе  як в теоретичному, так і в практичному плані, полягає у визначенні того вікового рівня, з яким можна пов'язувати початковий етап політичного формування особистості. Дослідження, які було проведено в США в 60-х рр. Е. Ло-усоном показали, що діти ще дошкільного віку (4-6 років) мають політичні симпатії і антипатії, які виникають на основі неусвідом-леного сприйняття реакцій дорослих на ті чи інші політичні символи (наприклад, прапор). В 3-4 роки дитина набуває перших відомостей про політику через сім'ю. Дитина знайомиться з конфігурацією владних відносин в сім'ї, що надалі відображається на сприйняті цією людиною влади в державі. В 9-10 років у дітей формується, за виразом англійського психолога П. Купера, "патріотичний фільтр", який підсилює уявлення типу "ми - вони" і відсіює із уявлення все негативне, що стосується їх власної картини. Виявилось, що у віці 11-13 років відбувається швидкий розвиток політичних уявлень. Мислення 11-річних конкретне, персоніфіковане й егоцентричне. Порівняно з цим періодом прогрес в 16-18 років значно скромніший. [6, c. 32]

Політичні психологи традиційно підкреслюють важливість ранніх вікових  періодів політичної соціалізації для  становлення політичного профілю  особистості. В роботах американських соціальних психологів підкреслюється, що досвід, здобутий в дитинстві, має визначальний вплив на формування особистості взагалі і політичної орієнтації зокрема. Істон і Денніс вважають, що базові дитячі почуття більш важко витісняються і змінюються, ніж ті, що були набуті пізніше в житті, і що в "кризові моменти імовірне повернення особистості до своїх базових уявлень" у випадках дисфункції системи, утруднюючих передачу політичних цінностей (перш за все офіційних) новим поколінням і дезорганізуючих уже сформованих громадян. У останніх відбувається повернення до ранніх базових уявлень, які отримані на етапі первинної соціалізації. Саме тому важливого значення надається дослідженням особливостей процесу політичної соціалізації в дитячому віці. Для розуміння цих особливостей політичні психологи вивчають питання про те, як сприймаються дитиною на перших стадіях розвитку суб'єкти політичної влади. Американські дослідники Д. Істон і Дж. Денніс виділили 4 специфічних риси сприймання дітьми влади: політизація, персона-лізація, ідеалізація і інституціоналізація.

Політизація означає усвідомлення дітьми в ранньому дитинстві того факту, що крім батьківської влади існує  інша влада, яка знаходиться поза сім'єю і над нею. Першими носіями такої влади, як правило, у свідомості дітей опиняються представники органів безпеки, яким, як це усвідомлюють діти, повинні підпорядковуватись навіть батьки. Тут починають закладатись всі перші елементи законослухняності і поваги до влади.