Шпаргалка по "Основы политологии"

 Прихований  вплив передбачає використання  методів переконання, тобто раціональних  аргументів, або навіювання. Існують  і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються  залежно від сфер життєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, адміністративно-правові, силові.

Билет № 4

1. Предмет, об’єкт  та структура політичної  науки.

Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються.

Предметом політології є такі феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації й рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін.

Структура політології як науки охоплює: а) загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання; б) теорію політичних систем, механізмів функціонування політичної влади, різних компонентів, які становлять політичну систему; теорію політичної свідомості й поведінки. Невід´ємною частиною цієї науки є дослідження загальних проблем світової політики, механізмів її функціонування.

Структура політології  має свою внутрішню логіку й охоплює  теоретичні та практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних  політичних наук відносять політичну  географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін. 
Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності.

2. Сутність та структура  політичної системи  за Істоном.

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з навколишнього соціального  й культурного середовища надходять  імпульси — вимоги і підтримка. На виході системи здійснюються політичні  рішення й політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Вимоги —  це перший вид імпульсів на вході  системи. Ці імпульси можуть бути різними  — від вимог до властей підвищити  заробітну плату, справедливо розподіляти  блага і забезпечувати якість і освіту, охорону прав і свободи  громадян, унормувати тривалість робочого дня до питань охорони здоров´я, забезпечення громадського спокою тощо.

Другий вид  імпульсів на вході - це підтримка. Вона можлива в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських  засадах, військова служба і т. ін.) через виконання законів та інших актів державної влади до шанобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає  три об´єкти підтримки:

1)      політичне суспільство — група людей, які взаємопов´язані в одній структурі завдяки розподілові діяльності в політиці;

2)      "режим" — основними компонентами його є цінності (цілі та принципи), норми і структура влади;

3)      правління, до якого відносять людей, що беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшістю суспільства відповідальними за свою діяльність. 

Підтримка, яку  виявляють системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби  і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система  не може ефективно й надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регулярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або й зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагувати на соціальну інформацію, що надходить, і це призводить до її застою.

На виході системи  як її реакція на вимоги і підтримку  з´являються авторитетні політичні  рішення і політичні дії влади  щодо розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових  законів, асигнувань на конкретні потреби, політичних заяв про політичні наміри та політичні дії тощо.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за поверхове врахування психологічних  аспектів політичної взаємодії.

Билет № 5

1.Методи  дослідження політичної  науки.

Перша - загальні методи дослідження політичних об’єктів (підходи). До них відносяться:

- соціологічний підхід - заснований на визнанні соціальної зумовленості політичних явищ, у тому числі впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

- системний підхід. В рамках цього підходу політика розглядається як цілісний, складно організований та саморегульований механізм , що знаходиться у безперервній взаємодії з оточуваним середовищем через вхід та вихід системи.

- культурологічний підхід, що орієнтується на виявлення залежності політичних процесів від політичної культури ;

- нормативно - ціннісний підхід, що з’ясовує значення політичних явищ для суспільства та особистості ;

- функціональний підхід , що потребує вивчення залежностей між політичними явищами ( наприклад, між рівнем економічного розвитку та політичним ладом, ступенем урбанізації та політичною активністю населення та ін );

- поведінковий підхід (біхевіоризм - від англ. behaviour - поведінка ) полягає у застосуванні до політики методів, що використовуються у природних науках та конкретній соціології.

- інституційний підхід , орієнтований на вивчення політичних інститутів суспільства.

- антропологічний підхід, що виходить з постійності родових якостей людини як розумної істоти, яка одвічно володіє свободою.

- порівняльний підхід. Він дозволяє шляхом порівняння двох або більше політичних об’єктів, виділити загальні тенденції розвитку політичних процесів.

- історичний підхід ,що потребує вивчення політичних явищ у їх послідовному часовому розвитку.  

Друга група  методів політології - група загальнологічних методів, до яких відносяться 

- аналіз та синтез;

- індукція та дедукція;

- абстрагування;

- моделювання ;

- математичні,  прогностичні, кібернетичні та інші методи.

 

Третя група  методів політології - група методів  емпіричних досліджень. До них відносяться:

- використання електоральної статистики;

- анкетний опит;

- теорія ігор;

- спостереження;

- аналіз документів;

- лабораторний експеримент.  

2. Сутність влади,як  суспільне відношення. Основні концепції  влади.

Оскільки влада  є суто суспільним відношенням, у  якому задіяні наділені свідомістю і волею люди, а переважний вплив  одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди можуть нав'язувати свою волю іншим.

Біхевіористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція. Біхевіоризм розглядає владу  як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу.

Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою.

Нормативно-формалістична  концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система  норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу.

Органістична  концепція. Її змістом є різні  версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт —  справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики. Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу.

Системна концепція  влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі  суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, шоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил “політичної гри” тощо.

Марксистська  концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Білет № 6

1. Монархічно-гетьманська  концепція В. Липинського

Серед політичних доктрин України у XX ст. значне місце  посідає монархічно-гетьманська  концепція В'ячеслава Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної  незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають одним із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки.

Які ж основні  методи організації державного будівництва  в Україні? В. Липинський виділяв  три основні державні форми:

1) демократія  з республікою;

2) охлократія  з диктатурою;

3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією. 

 Найбільш  придатною для України є остання  форма. Липинський це пояснює  тим, що вибори до демократичної  республіки (парламенту) — це політична  бутафорія. Для українського руху, він міркував, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності— це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити власних «панів», тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам.

2. Політична наука  має такі функції:

- Описова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?

- Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості?