Загальні положення визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні в цивільному судочинстві

1. Загальні положення визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні  в цивільному судочинстві

Порядок визнання і виконання  в Україні рішень іноземних судів  і арбітражних судів визначається відповідними міжнародними договорами України. Рішення іноземного суду або  арбітражного суду може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з моменту набрання ним законної сили (ст. 427 ЦПК). Таким  міжнародним договором є Мінська  конвенція держав — членів СНД, укладена 22 січня 1993 p., якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання  рішень її учасницями і яка стала  нормативною базою для його відтворення  у двосторонніх договорах між  Україною і Республікою Грузія, Республікою  Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою. У  зв'язку з цим на практиці виникло  питання про можливість визнання і виконання на території України  рішень загальних судів держав, з  якими ці питання не врегульовано міжнародними договорами з участю України, зокрема, США, Ізраїлю, Франції, Іспанії  та ін

Статтею 427 ЦПК встановлено, що порядок виконання в Україні  рішень іноземних загальних і  арбітражних судів визначається тільки відповідними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тому, коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими  Україна взяла на себе обов'язок про визнання і виконання судових  рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території  України рішень судів цієї держави  судами України не розглядаються, а  при надходженні таких суд  постановляє ухвалу про відмову  в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 136 ЦПК, незалежно від того, хто  є особа, на користь якої постановлено рішення.

Отже, міжнародні договори про  правову допомогу поширюються лише на учасників даного договору, а  при наявності між учасниками багатостороннього і двостороннього договорів мають застосовуватися, насамперед, двосторонні договори, а багатосторонні — при вирішенні  лише тих питань, які не охоплені цими двосторонніми договорами.

Кожна з договірних сторін на умовах, передбачених Конвенцією держав — членів СНД, визнає і виконує  рішення, винесені на території інших  договірних сторін, а саме: 1) рішення  судів у цивільних і сімейних справах, в тому числі й мирові угоди у таких справах майнового  характеру, затверджені судом; 2) рішення  судів у кримінальних справах  в частині, що стосується відшкодування  шкоди, заподіяної злочином.

Винесені судами однієї договірної сторони рішення, які не потребують примусового виконання, з цивільних  немайнових справ, що набрали законної сили, а в справах, що стосуються батьківських прав, рішення, що не набрали  законної сили, але підлягають негайному  виконанню, визнаються на території  інших договірних сторін без вчинення дій по визнанню, якщо суд запитуваної  договірної сторони не виніс раніше у даній справі правомірного рішення або якщо справа згідно з Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення повинно бути визнане, не належить до виключної компетенції суду цієї договірної сторони.

Таким чином, у питаннях щодо порядку подачі клопотань про  визнання і виконання рішень іноземних  судів суди мають керуватися нормами  міжнародних договорів. Якщо таким  договором передбачено, що відповідний  іноземний суд повинен пересилати клопотання компетентному суду України  через центральні органи, то таким  органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо зазначено в міжнародному договорі, а за відсутності в ньому  прямого застереження — Верховний  Суд України, який є найвищим судовим  органом у системі судів загальної  юрисдикції (ст. 125 Конституції України).

Вирішення клопотання про  визнання і дозвіл на примусове виконання  рішень належить до компетенції суду тієї договірної сторони, на території  якої рішення має бути визнане  і виконане. Суд при розгляді клопотання перевіряє його відповідність встановленим формі та змісту і наявність підстав  для визнання і виконання рішення.

Відповідно до Конвенції  держав — членів СНД (ст. 55) у визнанні та видачі дозволу на примусове виконання  рішень може бути відмовлено також, якщо: 1) на території договірної сторони, де має бути визнане і виконане рішення, є визнане рішення суду третьої держави або якщо установою  цієї договірної сторони було раніше порушено провадження у даній  справі; 2) згідно з положеннями Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством договірної сторони, на території якої рішення  повинно бути визнане і виконане, справа належить до виключної компетенції  її установи; 3) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у  справі договірної підсудності; 4) минув  строк давності примусового виконання, передбачений законодавством держави, суд якої виконує доручення.

В Україні клопотання про  дозвіл на примусове виконання рішення  іноземного суду розглядається Верховним  судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами у порядку, встановленому  ЦПК. За міжнародними договорами України  визнання і виконання рішення  іноземного суду здійснюється в порядку, встановленому законодавством договірної сторони, на території якої воно виконується. При розгляді таких клопотань  повинні застосовуватися відповідні положення ЦПК, покликані забезпечити  права стягувана і боржника (сторін), об'єктивне, правильне та своєчасне  вирішення клопотання. Це норми про  порушення цивільної справи (ст. 5), розгляд її у першій інстанції  одноособове суддею у відкритому судовому засіданні, ведення судочинства  державною мовою України, (статті 7, 9, 10, 16), права і обов'язки осіб, які  беруть участь у справі (ст. 99), судові повідомлення (статті 90, 93), прийняття  заяв (ст. 136 у відповідних межах), ознайомлення в порядку підготовки справи боржника з клопотанням, його попереднє опитування, роз'яснення  йому процесуальних прав і обов'язків  й інші підготовчі дії (статті 143, 147), судовий розгляд (гл. 20 з врахуванням  особливостей вимог і без судових дебатів), протоколи (гл. 21), закриття провадження в разі відмови заявника за письмовою заявою від клопотання (ст. 227 у зазначеній частині), ухвали суду першої інстанції (гл. 28), провадження справ у апеляційній, касаційній інстанціях і за нововиявленими обставинами (глави 40—42 у відповідній частині).

Справа за клопотанням  розглядається одноособове суддею у відкритому судовому засіданні  з викликом боржника у порядку, встановленому  ЦПК. Неявка його без поважних причин, стосовно якого суду відомо, що повістка боржнику була вручена, не перешкоджає  розглядові клопотання. Вислухавши пояснення  боржника, судця перевіряє наявність  підстав для виконання і у  нарадчій кімнаті виносить ухвалу про  дозвіл на примусове виконання рішення  іноземного суду або про відмову  у його дачі. У такій ухвалі, з  урахуванням правил ст. 234 ЦПК і  характеру питання, яке розглядалося, має бути зазначено: повне найменування суб'єкта клопотання; рішення органу, що його постановив, та держави, до якої той належить; викладено зміст  цього рішення і визначених заявником  меж його виконання; зміст пояснень стягувача і боржника, якщо вони беруть участь у судовому засіданні, і відомості про надання ними додаткових доказів, що стосуються умов задоволення клопотання; наведено мотиви, з яких суд дійшов висновків (мотивувальна частина ухвали); викладено зміст  останніх; вказано порядок та строк  оскарження ухвали (резолютивна частина).

У мотивувальній частині  ухвали повинно бути наведено встановлені  судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою  для визнання рішення і надання  дозволу на його виконання або  для відмови в цьому; мотиви, з  яких суд відхиляє доводи боржника про обставини, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання  рішення на території України, а  також повна назва міжнародного договору та акта законодавства України, якими керувався суд при постановленні  ухвали, і посилання на їх статті.

У резолютивній частині ухвали у справі про визнання і виконання  рішення іноземного суду викладається висновок про відмову в задоволенні  клопотання, коли для позитивного  його вирішення немає підстав, або  про задоволення клопотання і  надання дозволу на примусове  виконання рішення на території  України з викладенням його змісту та визначенням сум грошових зобов'язань  за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом Національного банку України, за винятком випадків, коли ці зобов'язання виникли і мають виконуватися в іноземній валюті відповідно до вимог законодавчих та інших нормативних  актів України. В питаннях щодо валюти, в якій повинно провадитись виконання  грошових зобов'язань за рішенням іноземного суду, належить виходити з відповідних  положень міжнародних договорів (ст. 55 Конвенції держав — членів СНД), положень ст. 99 Конституції про те, що грошовою одиницею в Україні є  гривня; положень Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання  і валютного контролю»; Закону України  від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті»; постанов Правління Національного банку України з питань використання іноземної валюти як засобу платежу на території України.

Копії ухвал про дозвіл і про відмову в дозволі  на примусове виконання надсилаються судом стягувачу або його представникові і боржнику в триденний строк  з дня винесення ухвал.

Копія ухвал про дозвіл чи про відмову в дозволі на примусове виконання рішення  іноземного суду може бути оскаржена  до Верховного Суду України у десятиденний строк з наступного дня після  проголошення рішення (ст. 291 ЦПК). З  набранням ухвали про дозвіл на примусове  виконання чинності видається виконавчий лист. Виконавчі дії провадяться  державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України  від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» (статті 3, 84).

Конвенцією держав — членів СНД (ст. 52) передбачено, що рішення іноземного суду немайнового характеру, які  не потребують виконання, винесені судом  кожної договірної сторони, після набрання ними законної сили визнаються на територіях інших договірних сторін без спеціального провадження, якщо установою юстиції  запитуваної договірної сторони  раніше у цій справі не було винесено рішення, що набрало законної сили, або якщо згідно з даною Конвенцією, а в не передбачених нею випадках відповідно до законодавства договірної сторони, на території якої рішення  має бути виконано, ця справа не належить до виключної компетенції установ  юстиції останньої.

До рішень, які не потребують виконання, належать рішення про  визнання прав, визнання недійсними певних актів, про позбавлення батьківства, розірвання шлюбу, визнання договору недійсним, усиновлення, про встановлення юридичних  фактів, визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим тощо.

Визнанням іноземного судового рішення в Україні є дозвіл нашої держави на поширення його дії на територію України з  такими ж правовими наслідками, які  виникають в результаті набрання законної сили рішенням, винесеним  судами України. Визнання — надання  юрисдикційному акту іноземної держави  сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права.

Але в Конвенції держав — членів СНД відсутні норми, які  вирішували б питання щодо клопотань  про визнання рішення. Не розв'язано  це питання і більшістю двосторонніх договорів України про надання  правової допомоги іноземним державам, за винятком договорів України з  Молдовою, Польщею і Китаєм, якими  передбачене розгляд клопотань  про взаємне визнання рішення.

Виходячи з того, що вказана  Конвенція і всі двосторонні  договори визначають однакові підстави, як для відмови в дозволі на виконання рішення, так і для  відмови у його визнанні, можна  зробити висновок, що судом можуть окремо розв'язуватися питання про  визнання рішень іноземних судів, які  не потребують виконання.

У судове засідання викликається заінтересована особа. Однак неявка останньої без поважних причин за наявності даних про вручення їй повістки не перешкоджає розглядові заперечення. Суд перевіряє наявність  підстав, передбачених міжнародним  договором України (ст. 55 Конвенції  держав — членів СНД), для відмови  у визнанні рішення іноземного суду і виносить ухвалу про відмову  у визнанні рішення чи про відхилення заперечення». Копія ухвали про відмову  у визнанні рішення іноземного суду надсилається особі, на прохання якої воно було винесено, або її представникові та особі, котра заявила заперечення  проти визнання рішення, у триденний  строк з дня винесення ухвали. Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду України у строк і в  порядку, встановлені ЦПК.

Питання визнання і виконання  іноземних судових рішень, у тому числі й з окремих категорій  справ, врегульовані міжнародними конвенціями. Так, з метою забезпечення взаємного  визнання і виконання рішень за позовами міжнародного або внутрішнього характеру  про утримання дітей, які народилися в шлюбі, а також позашлюбних  і усиновлених дітей була прийнята Гаагська конвенція про визнання і виконання рішень у справах  про аліментні обов'язки щодо дітей  від 15 квітня 1958 р.

Дальшим розвитком й положень стала Гаагська конвенція про  визнання і виконання рішень, які  належать до аліментних обов'язків, від 2 жовтня 1973 р. Комплексному вирішенню питань визнання і виконання іноземних судових рішень присвячена Гаагська конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 p.".

Визнання на території однієї держави  рішень судів іншої держави означає  надання цим рішенням такої ж  юридичної сили, яку мають рішення  судів даної держави, що вступили в законну силу. Примусове виконання  іноземного судового рішення передбачає надання відповідним компетентним органом владного розпорядження, за яким іноземне судове рішення прирівнюється  до рішення національного суду з  усіма тими наслідками, які з такого прирівнювання випливають.

Іноді достатньо, щоб рішення було тільки визнане, але в більшості  випадків воно має бути ще й виконане, тобто піддане спеціальній процедурі. Тому, визнання іноземного судового рішення  є необхідною передумовою його виконання.

До останнього часу виконати рішення  іноземних судів в Україні  було непросто. На практиці з цим  було пов’язано чимало проблем, оскільки виконання таких рішень відбувалося  на підставі міжнародного договору або  за принципом взаємності «за домовленістю ad hoc». Основною проблемою слугувало  те, що кількість двосторонніх договорів, які регулювали виконання рішень іноземних судів, була недостатньою, а це, в свою чергу, ускладнювало виконання рішень судів більшості  країн світу.