Види відчуттів

Види відчуттів

Людина володіє цілою системою відчуттів, що дає їй змогу орієнтуватися в довколишньому світі та регулювати стан свого організму.

Відчуття поділяють на:

а)   зовнішні, в яких рецептори (екстерорецептори) аналізаторів розташовані на поверхні тіла - зорові, слухові, шкірні (температурні, вібраційні, дотикові, больові), смакові, нюхові;

б)  внутрішні (органічні), рецептори (інтерорецептори) аналізаторів яких розташовані у внутрішніх органах і тканинах (сприймають зміни в організмі), - органічні відчуття, що інформують про роботу серця, шлунка, нирок тощо;

в)   рухові аналізатори (пропріорецептори), за допомогою яких людина відчуває власні рухи, - кінестетичні і статичні відчуття рівноваги;

Зовнішні (екстероцептивні) відчуття за наявністю або відсутністю безпосереднього контакту рецептора з подразником класифікують на два типи:

1)        дистантні, подразники яких перебувають на відстані (зір, слух);

2)        контактні, подразники яких безпосередньо контактують із рецептором (шкірою).

Усі види відчуттів мають власні специфічні механізми і виконують певні функції в сенсорній системі людини.

Зорові відчуття. До них належать відчуття світла і кольору. У рецепторі (оці) є три види речовин для сприймання червоного, зеленого, фіолетового кольорів. Відчуття інших виникає внаслідок різної їх пропорції. Для виживання багатьох видів тварин зір має вирішальне значення. Для людини він є джерелом важливих знань про предмети, події, оточення, які залежать від одержання відомостей про їх форму і текстуру, розмір і відстань, яскравість та освітленість, колір і рух, а також про співвідношення цих ознак.

Роль зору для людини виявляється в ситуації, коли він входить у суперечність з іншими сенсорними системами. ІІсихофізіологи довели його перевагу над тактильними відчуттями. Досліджувані розглядали квадрат крізь спеціальну лінзу, що зменшувала висоту, внаслідок чого спотворювалася форма предметів. Коли людина торкалася квадрата і дивилася на нього крізь лінзу, він сприймався як прямокутник. Судження про об'єкт формувалося більше на підставі зору, ніж дотикових відчуттів. Це означає, що людина перебувала в зоровому полоні - ситуації, за якої предмет сприймається на дотик таким, яким він бачиться. Перебуваючи в зоровому полоні, відчуття і сприймання погоджуються із зоровим образом предмета навіть тоді, коли інша сенсорна система повідомляє іншу (точну) інформацію.

Робота очей забезпечує втримання на сітківці зображення об'єктів, що рухаються, - стежачи за ними, плавно переводячи погляд, не повертаючи голови. Без автономних рухів очей точність, швидкість та ефективність інформації про навколишній світ значно знизилась би. Око здійснює мікрорухи навіть тоді, коли воно зафіксоване на нерухомому предметі, внаслідок чого образ предмета на сітківці постійно переміщується. Наближення предмета до ока чи віддалення від нього зумовлює явище акомодації (лат. accomoda - пристосування) - скорочення зіничного м'яза, викривлення кришталика задля чіткого бачення. Можливості акомодації не безмежні, тому на критичній відстані, навіть за максимально можливого скорочення м'яза, предмет не буде видимим. Здатність ока до акомодації з роками знижується.

Величина зіниць залежить від емоційного стану людини. Коли вона розглядає об'єкт, величина зіниць може бути індикатором інтересу до нього: підвищення  інтересу розширює їх. Величина зіниць відіграє роль у невербальному спілкуванні. Розширені зіниці означають приязнь, симпатію. Розумова активність також викликає зміну їх величини.

За нормальних візуальних умов очі моргають приблизно 15 разів за хвилину. Частіше моргання свідчить про переляк, зворушеність, нетерплячість, стрес чи втому. Під час напруженої роботи частота моргання зменшується: під час читання - приблизно 5 разів на хвилину.

Фізичним подразником зорової системи є світло - форма випромінювання електромагнітної енергії.

Кожне око посилає проекцію зображення в ліву і праву потиличні ділянки. Зорові нервові волокна з лівих половин обох сітківок пов'язані з лівою потиличною ділянкою, аналогічно і зорові волокна з правих половин кожної сітківки пов'язані з правою. Функціонально це означає, що інформація, яка виходить від однакових сторін кожного ока, надходить у ту саму півкулю головного мозку. Праве поле зору представлене у лівій півкулі, а ліве - у правій. Між фоторецепторами сітківки і кортикальними клітинами зорової ділянки існує безліч складних зв'язків. В опрацюванні візуальної інформації послідовно беруть участь різні шари кори головного мозку.

Рівень оброблення інформації на сітківці і/або в мозку залежить від еволюційного етапу розвитку виду. Жаба з її примітивним мозком має винятково складну сітківку, здатну самостійно аналізувати, опрацьовувати й інтерпретувати візуальну інформацію.

Зір, основну роль у якому відіграють колбочки (колбочковий зір), називають фотопійним (грец. photos - світло і optos - бачити) зором, а паличковий зір - ското- пійним (грец. scotos - темрява і optos - бачити). Сітківка тварин, які ведуть нічний спосіб життя, складається переважно з паличок, найкраще пристосованих їх для нічного бачення. Це забезпечує їм чутливість, а не гостроту зору. У сітківці тварин, активних переважно у світлий час доби, - навпаки. Колбочки (переважають у більшості видів птахів) забезпечують високу гостроту зору; палички й колбочки (примати) - і чутливість, і гостроту.

Швидко перейшовши з добре освітленого у темне приміщення, людина відчуває тимчасову сліпоту. З часом відбуваєтьсяадаптація до темноти - візуальні ознаки оточення стають видимими, і вона починає розрізняти деякі деталі. Чутливість зору поступово підвищується. За світлової адаптації перебування на світлі зменшує чутливість сітківки. Дія світла на очі, які адаптувалися до темряви, швидко підвищує поріг чутливості. Через незначний час швидкість його підвищення зменшується. Повернення до звичайного порогу відбувається за кілька хвилин. Вплив інтенсивного освітлення на сітківку, яка адаптувалася до темряви, зумовлює неприємні відчуття.

Збільшення часу перебування в темряві знижує поріг чутливості. За слабкого освітлення зорова система стає чутливішою до короткохвильового світла, ніж до довгохвильового, тому воно здається яскравішим. Із настанням сутінків починає «працювати» фотопійний зір: людина спочатку сприймає довгохвильове «червоне» світло як відносно яскравіше порівняно з короткохвильовим «зеленим». Коли настає темрява - підвищується роль скотопійного зору: червонуваті тони починають здаватися більш темно-сірими, ніж зелені; за глибоких сутінків вони сприймаються як чорні.

На абсолютний поріг зору, крім інтенсивності стимулу, впливають площа стимульованої поверхні сітківки, тривалість і довжина хвиль світлового стимулу, а також особливості ділянки сітківки, на яку потрапляє проекція стимулу.

При читанні очі роблять серію рухів - сакади. Вони чергуються з паузами (фіксаціями) і зворотними рухами - регресіями. Читання відбувається за фіксації, оскільки під час рухів функціональний зір майже цілком блокується. Тривалість і частота рухів при читанні залежать від здатності ідентифікувати окремі букви і від того, наскільки добре вони утворюють осмислені, легко впізнавані перцептивні одиниці. Досвідчений читач робить менше рухів (вони триваліші), менше фіксувань (короткотривалі) і рідше повертається до прочитаного. Аналогічна особливість - економія рухів і часу фіксацій - відрізняє натренованого водія від недосвідченого.

Досвідчений читач долає текст швидше, бо вміє використовувати його ознаки для вироблення певного ритму рухів і керування ним. Щоб спрямувати свій погляд, він використовує інформацію, отриману від периферійного зору. Читачеві вигідніше скористатися периферійним зором для пошуку принципово важливих слів і зафіксувати на них свій погляд, ніж зупинитися на словах, позбавлених змістового навантаження, або на пробілах між ними.

Стежачі рухи очей автоматичні і виникають тоді, коли стимул перебуває в русі. На відміну від сакад вони плавні і порівняно повільні. їх мета - спостереження за рухомим об'єктом, який переміщується на нерухомому тлі. Рух очей, синхронізований із переміщенням об'єкта, сприяє чіткішому сприйманню його форми.

Відчуття кольору. Колір - характерна (часто диференційна) ознака всіх предметів. Для людей він є джерелом інформації, комунікатором задоволення, полегшує зорове виявлення і розпізнавання предметів, нерідко допомагає ідентифікувати об'єкти. Колір додає фізичної цілісності довколишній дійсності. Кольорове зображення інформативніше, ніж чорно-біле. Відчуття кольору суб'єктивні: доки немає спостерігача, що сприймає колір, немає і кольору.

У сітківці ока є колбочки (рецептори) трьох типів, максимально чутливі до світла з певною довжиною хвилі. Вибірковість пов'язана з утриманням у колбочках фотопігментів трьох видів. Усі кольори видимого спектра можуть бути отримані шляхом змішування в певному співвідношенні трьох кольорів. Для сприймання їх достатньо рецепторів трьох типів. Тому відчуття кольорів - результат функціонування цих рецепторів. Світлові промені з різною довжиною хвиль активують різні колбочки по-своєму. Білий промінь, спроектований на сітківку, однаково стимулює всі колбочки, у результаті чого виникає відчуття білого кольору.

Нормальний колірний зір - трикомпонентний: людині з таким зором для відтворення всіх тонів спектра необхідні три основні кольори. Особам з аномальним трихроматизмом (зниження чутливості до червоних чи зеленуватих відтінків) для цього потрібні інші кількості кольорів. Люди, які страждають на дихроматизм (зниження чутливості до яскраво-червоного і зеленого кольорів), для відтворення всіх кольорів використовують тільки два. Рідкісною є третя форма дихроматизму - тританопія, що характеризується відсутністю кольорових відчуттів у синьо-фіолетовому спектрі, тому людина погано розрізняє синій і жовтий кольори, бачить лише червоний і зелений, сплутує жовтий, сірий і синій відтінки.

Сильним дефектом колірного зору є монохроматизм - використання для відтворення всіх колірних тонів спектра лише одного основного кольору. Люди з таким дефектом «сліпі» до кольорів. Причиною монохроматизму є аномалії якісного і кількісного складу колбочок у сітківці. Це захворювання спадкове. Часто люди, які мають слабо виражені дефекти колірного зору, до певного моменту не усвідомлюють цього.

Багато птахів має фотопігменти чотирьох або п'яти видів, що зумовлює винятково високий рівень розвитку їх колірного зору. Деякі навіть бачать короткохвильове ультрафіолетове світло, недоступне людині.

Слухові відчуття. Слух - унікальне джерело життєво важливої інформації. Аудіальна система може сприймати звуковий сигнал будь-коли. До слухових належать відчуття звуку і тонів - висоти, сили (гучності), тембру.

Сила (гучність) звуку залежить від фізичної інтенсивності (амплітуди звукового тиску) і частоти звуку. Тривалий вплив інтенсивного звуку знижує чутливість до гучності, слабкого аудіального стимулу - сприяє підвищенню чутливості до звуків низької інтенсивності. Посилення чутливості внаслідок відносної нестачі аудіальної стимуляції аналогічні з адаптацією до темряви.

Нічний сон сприяє відновленню чутливості: коли людина спить, її аудіальна система відпочиває. Вранці звук будильника здається значно гучнішим, ніж напередодні ввечері.

Рецептори (вуха) функціонують не незалежно одне від одного, а взаємодіючи на нейронному рівні. У результаті оброблення слуховою системою стимуляції обох вух виявляється відмінність у нейронних сигналах, що надходять від обох вушних раковин. Нейронні сигнали проектуються в слухову кору головного мозку, розташовану в скроневих ділянках кожної півкулі. Слухова кора правої і лівої півкуль опрацьовує і сприймає інформацію про властивості звуку з різною активністю. Це не означає, що оброблення і сприймання певної інформації доступні лише певній ділянці слухової кори однієї півкулі. Слухова кора лівої півкулі домінує в аналітичному опрацюванні слухової інформації; правої - в інтегративному сприйманні та обробленні просторової інформації й невербальних звуків (музики).

У сприйманні мови домінує праве вухо, що має ефективніший нейронний зв'язок із лівою півкулею. У сприйманні невербальних стимулів - ліве вухо (права півкуля). Функціональна спеціалізація півкуль виявляється вже на ранніх стадіях розвитку мозку.

Джерело звуку, відстань від якого до одного вуха менша, ніж до іншого, посилає звукові хвилі, що доходять швидше до ближче розташованого вуха. Відмінності між часом надходження звуку в ліве і праве вуха мізерно малі, але цього досить для встановлення локалізації об'єкта джерела звуку. Завдяки бінауральному слуху (сприймання звуку обома вухами) людина виявляє місцеперебування джерела звуків, розташованого горизонтально. Вертикальна локалізація звуків (визначення місцезнаходження об'єктів, розташованих нижче або вище) створює проблеми, оскільки звуки, які лунають згори або знизу, можуть прибувати одночасно і мати однакову інтенсивність. Уникненню її сприяють рухи голови, що забезпечує різні час прибуття й інтенсивність звуків. Якщо слухач поверне голову ліворуч, його ліве вухо сприйме звук, джерело якого розташоване безпосередньо за спиною, як голосніший, ніж праве вухо, бо воно далі від джерела звуку. Аналогічно, піднімаючи або опускаючи голову, можна локалізувати вертикальні джерела звуків.

Сліпі використовують самогенерувальні відбиті звуки (наприклад постукування палицею) для одержання просторової інформації: звуки, які виникають при постукуванні палицею по розташованих поблизу поверхнях, повідомляють корисну інформацію про них. При цьому певну роль відіграє вік, у якому відбулася втрата зору. Люди, які встигли перед тим набути певного візуального досвіду, легше справляються з відсутністю зору, ніж сліпі від народження.

Деяким людям властивий абсолютний слух - здатність визначити висоту звуку, не порівнюючи його з іншими звуками, висота яких відома. Він може бути активним і пасивним. Людина з активним абсолютним слухом відтворює звуки заданої висоти, з пасивним - здатна встановити висоту звуку, порівнюючи його зі звуками, висота яких відома. Активний абсолютний слух є вродженою властивістю, пасивний можна розвинути. Більшість людей має відносний слух - здатність порівняти один звук з іншими за відносною висотою.

Розрізняють також гармонійний і мелодійний музикальний слух. Люди з гармонійним слухом здатні до відчуття гармонії звуків, з мелодійним - до відчуття і відтворення мелодії.

Послаблення слуху і глухота є наслідком дії зовнішніх причин і обставин, у т. ч. захворювань (внутрішньоутробного зараження вірусом краснухи, захворювання судин), акустичних травм, тривалого впливу голосного шуму, лікування великими дозами сильних антибіотиків. Уроджена глухота нерідко буває спадковою. З кожних 1000 немовлят одна дитина глуха. Приблизно половина всіх випадків уродженої глухоти - результат спадковості.