Интеграция

18 квітня 1951 року "план Шуманна" реалізовано  підписанням Паризького договору  про створення Європейського  співтовариства вугілля і сталі  (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли:  Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція ("європейська шістка"), які в подальшому стали "локомотивом" європейської інтеграції. Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

Наприкінці 1955 року на конференції у м. Мессіні  країни "європейської шістки" домовилися про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом), а на початку 1957 року - про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Для розвитку цих домовленостей 23 березня 1957 року в Римі відбулося підписання Договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).

Метою створення  ЄЕС визначено послідовне усунення внутрішніх торговельних бар'єрів у Співтоваристві (створення зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку і, таким чином, забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Мета функціонування Євроатом - співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії в мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року й увійшли в історію під назвою "Римські договори".

8 квітня 1965 року  було підписано Договір про  об'єднання виконавчих органів  ЄСВС, Євратома та ЄЕС, який набув чинності 1 липня 1967 року. У результаті цього створено єдину структуру інститутів, що забезпечують поглиблення європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий - Європейська рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершилося  формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського Економічного Співтовариства, наприкінці 1969 року - формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) СЕЄ. Таким чином, цілі СЕЄ, визначені Римським договором 1957 року, були досягнуті.

На початку 70-х  років розпочався процес розширення ЄЕС, і в 1973 році членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 році - Греція, у 1986 році - Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року  набув чинності Єдиний Європейський  Акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року єдиного внутрішнього ринку - етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій, запровадив спільну політику в соціальній та науково-технологічній сферах, охороні довкілля. Цей документ вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також розширив інтеграційний процес у сферу зовнішньої політики. Крім того, в Єдиному Європейському Акті поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, але й політичним.

7 лютого 1992 року  в Маастрихті було підписано  Договір про Європейський Союз, який набув чинності 1 листопада  1993 року. В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного й валютного союзу - п'ятого, найвищого рівня економічної інтеграції.

1 січня 1995 року  членами Європейського Союзу  стали Фінляндія, Австрія та  Швеція, а 2 жовтня 1997 року підписано  Амстердамський договір (набув  чинності 1 травня 1999 р.). Амстердамський  договір вніс зміни та доповнення  до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни стосувалися повноважень та напрямів діяльності, а також інституційних механізмів забезпечення реалізації цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 році Шенгенської угоди про безвізове пересування громадян у межах Європейського Союзу.

26 лютого 2001 року  було підписано Ніццький договір,  який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з урахуванням перспектив його розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС було перерозподілено з урахуванням потенційної участі в них нових членів.

1 січня 2002 року  до готівкового обігу було  введено єдина грошову одиницю ЄС - євро, і забезпечено перехід до формування економічного та валютного союзу ЄС - найвищого етапу інтеграції. Велика Британія й Данія відмовилися від запровадження євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв уведення євро, встановлених Маастрихтським договором.

З десяти держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, усі необхідні критерії "зони євро" виконали Кіпр і Мальта, які  офіційно перейшли на єдину європейську  валюту з 1 січня 2008 року, та Словаччина, рішення про приєднання якої до зони євро було ухвалене в липні 2008 року, а з 1 січня 2009 року Словаччина стала шістнадцятим членом єврозони. Крім Словаччини, до зони євро входять Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Кіпр, Греція, Австрія, Ірландія, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Португалія, Словенія та Фінляндія.

Умови участі країн в  Європейському Союзі та перспективи  його розширення

Визначальні критерії участі в ЄС сформульовано для країн Центральної  та Східної Європи на Копенгагенському засіданні Європейської ради в червні 1993 року як:

- досягнення стабільності інституцій, які гарантують демократію, верховенство  права, права людини, дотримання  і захист прав меншин (політичний  критерій);

- існування функціонуючої ринкової  економіки, а також здатність  витримувати конкурентний тиск та дію ринкових сил у межах ЄС (економічний критерій);

- спроможність взяти на себе  зобов'язання, що випливають із  членства, у тому числі дотримуватися  цілей політичного, економічного  та монетарного союзу шляхом  приведення національної системи законодавства у відповідність до Спільного доробку ЄС (юридичний критерій).

Ці критерії не є остаточними, оскільки існує ще критерій внутрішньої спроможності ЄС "поглинути" нового члена, а  також географічний критерій, адже членом ЄС може стати лише "європейська країна".

Найважливішою умовою для початку  переговорів про вступ до ЄС є  відповідність політичному критерію членства, а приведення національного  законодавства у відповідність  до acquis communautaire здійснюється в останні роки перед безпосереднім вступом держави до ЄС у ході переговорів про приєднання. Підтвердженням цього є стаття 49 Договору про Європейський Союз, де встановлено, що "будь-яка європейська держава, що шанує принципи, сформульовані в частині першій статті 6, може звернутися з поданням щодо набуття членства в Союзі". Такими принципами є засадничі принципи Союзу, спільні для всіх держав-членів, а саме: свобода, демократія, шанування прав людини і основоположних свобод, верховенство права. Те, що дотримання політичного критерію є "передумовою початку переговорів про вступ" було підтверджено на засіданнях Європейської ради в Люксембурзі (1997) та Гельсінкі (1999). Звідси випливає пріоритетність досягнення відповідності політичному копенгагенському критерію, а не критерію, досягнення якого буде необхідним під час виконання узгоджених умов вступу до ЄС.

Подальше розширення ЄС пов'язується з приєднанням низки країн, які  вже розпочали переговори щодо вступу до цієї організації. Так, Хорватія розпочала  переговори в жовтні 2005 року, а в червні 2006 року чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС у 2010 році.

Туреччина з квітня 1987 року є офіційним  кандидатом (англ. - applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Офіційно попередні  переговори розпочалися в жовтні 2005 року, проте фахівці прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015 року. Країна повинна здійснити низку необхідних соціальних і економічних реформ. Географічною проблемою залишається те, що лише 3 % території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, оскільки відповідно до Копенгагенських критеріїв географічних вимог немає.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також  подавали заяви про вступ до Європейського  Союзу, але внаслідок низки причин (наприклад, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами й залишаються учасниками єдиної економічної зони ЄС без набуття членства в Євросоюзі.

Македонія отримала офіційний статус кандидата в  грудні 2005 році Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами, створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок товарів та послуг, капіталу і праці), монетарного і політичного союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Перспективи співробітництва України з країнами ЄС

12 липня 2007 року Європарламент  ухвалив рішення висловити підтримку  надання Україні перспектив членства  в Євросоюзі. Відповідне рішення  було прийняте за результатами  обговорення доповіді депутата  Міхала Томаша Камінські щодо мандата на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.

Україна може стати  учасником Європейського Союзу  за умови забезпечення прав людини, дотримання технічних і юридичних  норм інтеграції в політичну й  ринкову системи. Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та розвитку торгівлі, є Угода про партнерство і співробітництво, укладена в 1994 році. Відповідно до статті 51 цієї Угоди, Україна зобов'язалася вживати заходів "для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства". Угодою також визначено перелік сфер, у яких має бути досягнуто "приблизної адекватності" законів: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, у тому числі непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; охорона довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, у тому числі ядерна; транспорт.

Присутність України  на ринках ЄС регулюється спільними  для всіх країн елементами торговельного  режиму із застосуванням окремих  заходів стосовно тих товарів, у  експорті яких зацікавлені українські виробники. Так, діють кількісні обмеження імпорту в ЄС з України певних груп сталеливарних виробів згідно з Угодою про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписаною в 2007 році. Торгівля текстильною продукцією регулюється Угодою про торгівлю текстильною продукцією між Україною і ЄС, яка забезпечує безквотовий режим торгівлі. Регулювання торгівлі високотехнологічною продукцією сьогодні не здійснюється жодною спеціальною угодою між Україною та ЄС.

Європейський  Союз є найбільшим торговельним партнером  України: у загальних обсягах українського експорту в 2007 році частка країн ЄС складала 28,3 %, імпорту - 36,6 %. За даними Держкомстату, у 2007 році обсяги експорту товарів з України до країн

ЄС склали 13 916,4 млн дол. США, імпорту - 22 217,7 млн дол. США, сальдо зовнішньоторговельного обороту було негативним і становило 8301,4 млн дол. Порівняно з аналогічним періодом 2006 року обсяги експорту українських товарів до країн ЄС збільшилися на 15,1 %, імпорту в Україну з ЄС - зросли на 37,2 %. Існуюча тенденція перевищення імпорту над експортом у торгівлі України з ЄС свідчить про більшу відкритість українського ринку для виробників з ЄС порівняно з рівнем відкритості ринку країн ЄС для українських експортерів, а також про відносно нижчий рівень конкурентоспроможності українських товарів.

З погляду забезпечення міжнародної конкурентоспроможності економіки України, яка повинна  базуватися на науково-технічній конкуренції, товарна структура українського експорту є незадовільною. Так, структура  експорту України до країн ЄС включає: чорні метали (21,2 %), енергетичні матеріали, нафту та продукти її перегонки (19,3 %), одяг текстильний (5,7 %), деревину та вироби з деревини (4 %). Імпорт характеризується вищою наукомісткістю товарів, оскільки в його структурі понад 30 % становить виробниче устаткування, продукція машинобудування та транспортні засоби - 11 %, хімічна продукція - близько 12 %.

Високотехнологічна  продукція з України експортується  переважно до Росії, Білорусі, Індії, Ірану, Грузії, а до країн ЄС - Німеччину, Угорщину, Італію - у значно менших обсягах.

Зовнішня торгівля України з ЄС товарами, що належать до групи високих технологій "Аеронавігаційні  або космічні апарати", упродовж останніх п'яти років характеризується позитивним сальдо торговельного балансу, у 2007 році воно дорівнювало 770 тис. дол. США. Найбільше української аеронавігаційної та космічної техніки експортується до Німеччини (49,9 %), 15,8 % - до Словаччини, 10,4 % - до Польщі, імпорт здійснюється переважно з Німеччини (42,6 %), Великої Британії (12,6 %), Італії (11,8 %). Проте в загальних обсягах експорту України до країн ЄС товари цієї групи складають лише 0,1 %.

Підписання протоколу  про приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ) прискорило початок переговорів про зону вільної торгівлі з ЄЄ. Дія Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) завершилася у 2008 році, що зумовило необхідність укладення нового документа про співпрацю між Україною та Європейським Союзом наприкінці 2008 року чи у І кварталі 2009-го. Відразу після підписання протоколу про приєднання України до СОТ 18 лютого 2008 року в Києві розпочалися переговори між комісаром ЄС з питань торгівлі Пітером Мендельсоном та Президентом України Віктором Ющенком про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Геополітичні інтереси Європейського Союзу на сьогодні не передбачають надання Україні статусу країни-кандидата на членство в ЄС. Проте Україна не може залишатися поза євроінтеграційними процесами. Тому ЄС застосовує такий стандартний інструмент співпраці з третіми країнами, як зона вільної торгівлі (ЗВТ), водночас вживаючи заходів для захисту своїх власних економічних інтересів. Провідні виробники сільськогосподарської продукції у Франції, Іспанії та Італії, занепокоєні можливістю зростання конкуренції з боку українських товарів, можуть вимагати захисних заходів щодо торгівлі сільськогосподарською продукцією в межах ЗВТ. Європейські виробники чорних металів і хімічної продукції в Німеччині та Франції також очікують посилення конкуренції внаслідок надходження на ринок ЄС української продукції.