Лекция по "Международным отношениям"

Тема 1  регіональна  Економічна інтеграція в Європі – ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

 

 

1.Концептуальні засади  економічної інтеграції у сучасному  світовому господарстві

2.Основні форми регіональної  економічної інтеграції та особливості  їх функціонування.

3. Головні причини  економічної інтеграції в Європі

4. Етапи розширення  та розвитку  економічної інтеграції  в ЄС.

5. Правові та  інституційні підвалини Європейського  Союзу.

6. Органи та інституції ЄС після Ліссабонської угоди

 

 

1. Концептуальні  засади економічної інтеграції  у сучасному світовому господарстві

У світовій практиці застосовують два основні методи здійснення всіх типів міжнародної економічної  інтеграції. За першим методом інтеграція розпочинається, розвивається і поглиблюється  індустріальними, адміністративними  заходами та акціями. Другий метод ґрунтується  на принципах лібералізації економіки  і зовнішньої торгівлі, яка лімітує  адміністративні заходи на основі багатосторонньої угоди й забезпечує вільний обмін  товарами між країнами у великому ринковому просторі згідно з вимогами закону попиту і пропозиції.

Відповідно до свого внутрішнього змісту та інструментарію, перший метод  дістав назву інституціонального, а другий – функціонального. Слід підкреслити, що в реальній інтеграційній практиці взаємодіють та переплітаються обидва зазначені методи і відповідні інструменти. Їх співвідношення залежить від форми (стану) інтеграції та регіону, в якому відбуваються інтеграційні процеси.

Вважається, що необхідні  умови для застосування функціональних інструментів існували у світовій економіці  в кінці ХІХ – на початку  ХХ ст., коли діяла система золотого стандарту, відбувалась вільна конвертація  валют і міжнародна мобільність  факторів виробництва. Відомо також, що ця система поширювалася лише на групу  розвинутих країн. Серед ліберальних  механізмів та інструментів інтеграції можна назвати такі: вищий реальний дохід (і, відповідно, темпи зростання); більша рівність можливостей та доходів; збільшення свободи вибору.

Якщо ж проаналізувати сучасні інтеграційні процеси у  двох регіональних економічних об’єднаннях  – ЄС та СЕП, то можна стверджувати, що в останньому переважає інституціональний  метод. В ЄС інтеграційна політика здійснюється на основі поєднання обох методів  – інституціонального та функціонального. У переважній більшості інтеграційних  об’єднань світу також відбувається поєднання вищезазначених методів. Можна сказати, що в чистому вигляді  функціональний метод застосовується лише в інтеграційних процесах північноамериканського субконтиненту – НАФТА.

Інтеграційні методи вимагають гармонізації, координації та уніфікації економічної і соціальної політики.

Методи та інструменти  міжнародної економічної інтеграції  трансформуються в процесі поглиблення  і диверсифікації інтеграційних  утворень. Зокрема, останнім часом у  науковій літературі обговорюються  такі поняття, як неофункціоналізм, що передбачає підвищення ролі національних урядів у процесі інтеграційного об’єднання, та неоінституціоналізм, коли інтеграційні проблеми вирішуються на наднаціональному рівні шляхом узгодження і розробки спільної економічної політики.

 

3. Головні  причини економічної інтеграції  в Європі

 

Ідеї європейської єдності  були відроджені після першої світової війни. Зростання економічного та політичного  впливу США, початок національно-визвольного  руху у колоніях, жовтнева революція  в Росії, повоєнна розруха й економічна криза в Європі створили сприятливі умови для відродження європейської єдності як єдиної можливості виходу з криз.

Основною метою  інтеграційної політики проголошувалося  створення федерації європейських народів, яка б забезпечила їхнє примирення та відродження після катастрофи, до якої привів націоналізм. У 1926 р. у Відні відбувся перший конгрес Панєвропейського союзу, на якому були присутні дві тисячі учасників з 24 країн. Під час конгресу були визначені напрямки розбудови європейської конфедерації: військовий альянс, поетапне утворення митного союзу, спільне використання колоній європейських держав, єдина грошова одиниця, співробітництво європейських та інших держав у рамках Ліги Націй.

Основна задача панєвропейського руху полягала в поширенні ідеї єдиної Європи серед парламентів, представників промислових і громадських кіл.

Парадигма співробітництва  знайшла практичне втілення лише  після руйнівної другої Світової війни.  Шлях до співробітництва  держав Західної Європи в значній  мірі визначався:

• єдністю цілей у відновленні зруйнованих війною національних економік;
• єдністю цілей у економічному, політичному і військовому протистоянні блоку соціалістичних країн на чолі з СРСР
• можливістю створити альтернативну “третю силу” США й СРСР.

Об’єднанню Європи сприяла  активна діяльність чисельних європейських рухів, які пропагували різні  ідеї об’єднання Європи. Ці рухи у 1948 році об’єдналися в загальний Європейський рух, який закликав до створення Європейського  Союзу та Ради Європи. Майбутній  союз мав будуватися на трьох великих  європейських цінностях: принципі співтовариства, повазі особистості й свободи.

Лондонський договір про  заснування Ради Європи (1949 р.) і прийнята нею Європейська конвенція з  прав людини заклали підґрунтя для  створення сучасної європейської архітектури. Рада Європи була заснована з метою  “реалізації найтіснішого союзу шляхом прийняття угод, адаптації спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, адміністративній сферах тощо” (1ст. Лондонського договору).

 

 

4.  Етапи розширення та розвитку  економічної інтеграції в ЄС

 

Цілі західноєвропейської  інтеграції з часом еволюціонували. В процесі свого розвитку вона пройшла наступні основні етапи:

 

Етапи розвитку ЄС

 

№ з/п	Форма інтеграції	Період часу
	Зона вільної торгівлі	з 1957-1967 рр.
	Митний союз	1968-1986 рр.
	Спільний ринок	1987-1992 рр.
	Економічний і валютний союз	1993-2009 рр.
	Повна інтеграція (ЄС набув права суб’єктності)	з 1 грудня 2009р

 

5. Правові  та інституційні підвалини Європейського  Союзу

 

ЄС   утворився з  трьох інтеграційних співтовариств, що Були утворені у 50-ті роки 20 століття.

У 1951р. – створено Європейське об’єднання вугілля і сталі ЄОВС (засновники Франція, ФРГ, Італія, Бенілюкс). В Паризькому договорі (1951 р.) про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі були закладені нові принципи взаємодії промисловців різних держав: координація й модернізація виробництва, відміна торговельних мит і кількісних обмежень на рух товарів, забезпечення рівноправного доступу для користувачів до джерел виробництва, заборона нечесного ведення конкуренції, зокрема, дискримінації за національною ознакою.

В Римському договорі (1957 р.) про заснування Європейського економічного співтовариства (засновники Франція, ФРГ, Італія, Бенілюкс) була визначена головна мета ЄЕС: створення спільного ринку на основі формування митного союзу, що передбачав вільне переміщення товарів,   послуг капіталів і робочої сили; спільної політики щодо третіх країн і запровадження спільного митного тарифу; проведення спільної політики у сільському господарстві й транспорті. Тоді ж у 1957 р.  Римі було укладено договір про створення Європейського співтовариства з атомної енергії (засновники Франція, ФРГ, Італія, Бенілюкс) .

Паризький і Римські договори заснували фундаментальні інституції Співтовариств (ЄСВС, ЄЕС, Євратому). Виконавчі функції Співтовариств були розподілені між двома установами спочатку окремих для кожного Співтовариства: Комісією й Радою міністрів. Договір про ЄЕС передбачив чотири основні інституції: Європейську парламентську асамблею, Раду, Комісію, Суд. Асамблея й Суд були спільними для всіх трьох Співтовариств.

  Договір про злиття виконавчих  органів підписано в Брюсселі 8 квітня 1965 і набув чинності 1 липня 1967, який передбачає єдину Комісію та Єдину Раду, для трьох  Європейських співтовариств.

Єдиний європейський акт (1986 р.) визначив стратегічний курс і практичну політику Європейського співтовариства на багато років уперед. Європейський акт консолідував і закріпив правову основу інтеграційної політики, подальший розвиток отримала його інституційна структура. Єдиний Європейський акт прийняв рішення про завершення формування єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу і робочої сили; закріпив пріоритетне положення науково-дослідницької й технологічної політики Співтовариства.

Втілення положень Єдиного  акту у життя зумовило перехід  євроінтеграційних процесів до наступного важливого етапу - укладення Договору про створення Європейського Союзу (Маастрихтський договір 1992 р.). Маастрихтський договір визначив наступні цілі ЄС: сприяння соціально-економічному прогресові, зокрема, шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічного і соціального згуртування й утворення економічного та валютного союзу з введенням з часом єдиної валюти; утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені, зокрема, шляхом, проведення спільної зовнішньої політики й політики безпеки, у тому числі визначення з часом спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу й розширення тісного співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Амстердамський  договір, підписано 2 жовтня 1997 р., набрав чинності з 1 травня 1999 року.      Угодою було запроваджено спільну політику у судовій сфері, у сфері вільного пересування людей та охорони здоров’я, а також надання нових повноважень Європарламенту.

Ніццький  договір підписано 26 лютого 2001 року набрав чинності 1 лютого 2003 року. Договір вніс зміни до механізму перерозподілу представницьких квот в інституціях ЄС з урахуванням майбутнього розширення ЄС. Договір в Ніцці, колишній Договір ЄЕС і Договір про ЄС, були об'єднані в один зведений варіант.

Лісабонський  договір був підписаний 13 грудня 2007 року. ратифікований всіма 27 країнами-членами і вступив у силу в грудні 2009 року. Його основними цілями є зробити ЄС більш демократичним, очікуванням європейських громадян на високі стандарти звітності, відкритості, прозорості та участі, і, зробити ЄС більш ефективним і здатним вирішувати глобальні виклики сучасності, такі, як зміна клімату, безпека та сталий розвиток. З 1 грудня 2009 року Європейський Союз набув права суб’єктності.

 

 

6. Органи та інституції ЄС після Ліссабонської угоди

 

Європейський  Парламент – Законодавчий орган ЄС, який представляє громадян держав ЄС і обирається прямим голосуванням безпосередньо ними. Від моменту, коли Лісабонський договір набув чинності (1 грудня 2009 року), Європейський Парламент отримав такі самі законодавчі функції, що і Рада Європейського Союзу. Відтоді переважна більшість законодавчих актів ЄС ухвалюється спільно Радою ЄС та Європейським Парламентом. http://www.europarl.europa.eu

 

Парламент виконує  три головні функції:

• Разом з Радою здійснює законодавчу функцію і, як орган, обраний прямим голосуванням, виступає гарантом демократичної законності європейських законів.
• Здійснює демократичний нагляд за діяльністю інституції ЄС, зокрема Комісії. Парламент уповноважений схвалювати чи відхиляти кандидатури комісарів і має право не схвалювати діяльність Комісії в цілому.
• Разом з Радою він здійснює контроль за втіленням бюджету ЄС і таким чином впливає на витрати ЄС, він затверджує чи відхиляє бюджет в цілому

 

Рада Європейського  Союзу – Законодавчий орган ЄС, який представляє окремі держави ЄС, та до складу якої входять 27 міністрів країн-членів ЄС. Рада ЄС є головним органом ухвалення рішень, який координує економічну політику ЄС та відіграє центральну роль у зовнішній та безпековій  політиці. http://www.consilium.europa.eu/

 

Функції  Ради Європейського Союзу

1. Приймає європейські закони (у багатьох сферах це робиться спільно з Європейським Парламентом)
2. Координує загальну економічну політику держав-членів ЄС
3. Заключає міжнародні угоди між ЄС та однією чи більше країнами або міжнародними організаціями
4. Схвалює бюджет ЄС (разом з Європарламентом
5. Розроблює спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС, що базується на керівних принципах, сформульованих Європейською радою
6. Координує співпрацю між національними судами та силами поліції у кримінальних справах.

 

Європейська Комісія – Орган виконавчої влади ЄС, створений для незалежного представництва інтересів ЄС як єдиного цілого, до складу якого входить 27 членів по одному представнику від кожної країни. Європейська Комісія є єдиною інституцією ЄС, наділеною правом ініціювати законопроекти. Комісія також реалізує політику ЄС у різних сферах, забезпечує виконання бюджету, керує програмами ЄС, представляє його у міжнародних переговорах, а також забезпечує виконання договорів ЄС, зокрема у сфері зовнішньої допомоги. http://ec.europa.eu/