Палестинська проблема в зовнішній політиці США наприкінці 1980-1990-і роки

     Незалежно від можливого розвитку подій, із метою забезпечення своєї більш  вагомої участі у колективних  пошуках миру на Близькому Сході наша країна має інтенсифікувати свою діяльність на двох основних напрямках:

     - поглиблення політичного співробітництва  з Ізраїлем, Єгиптом, Сирією, Йорданією,  Ліваном, ПНА та іншими регіональними  акторами, при неодмінному зберіганні  збалансованої позиції у відносинах між протиборчими сторонами;

     - налагодження й підтримування  постійного політичного діалогу  й взаємодії з близькосхідної  проблематики із США, провідними  країнами ЄС, Росією.

     Масштабність  та складність завдань, що постають перед  Україною на Близькому Сході, диктують необхідність вироблення цілісного  підходу нашої країни до проблеми близькосхідного мирного врегулювання, основними рисами якого мають  бути: комплексний, стратегічний характер; максимальне звільнення від кон'юнктурних міркувань; динамізм і прагматизм, що дозволили б гнучко реагувати на непередбачувані зміни у регіональному балансі сил; спрямованість на довгострокове закріплення політичних й економічних позицій нашої держави у близькосхідному регіоні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ  ДО РОЗДІЛУ 3

     Не  дивлячись на те, що врегулювання палестинської  проблеми в 90-х роках займало центральне місце в міжнародних відносинах і, як наслідок,  було проведено цілий  ряд важливих міжнародних конференцій, на жаль, проблема була не вирішена і на сьогоднішній день положення в ПНА залишається надзвичайно складним.

     Складне положення Палестини обумовлене такими причинами:

• силовими діями Ізраїлю, що продовжуються і сьогодні;
• діяльність терористичних угрупувань на палестинській території;
• внутрішня адміністративна напруженість між двома партіями ХАМАС і ФАТХ.

     Сьогоднішня територіальна ситуація виглядає таким  чином: ФАТХ контролює Західний берег річки Йордан, а ХАМАС – Сектор Газа.

     На  території ПНА діють наступні терористичні угрупування:

• «Ісламський джихад» – союзник ХАМАС;
• «Бригада мучеників Аль-Акси» – союзник ФАТХ.

     Окрім внутрішньої складної ситуації, ситуація в Палестині ускладнюється активними  збройними діями з боку Ізраїлю. 16 січня 2008 р. ізраїльська армія почала в Секторі Газа масовану операцію проти «Бригад Ізідіна Аль-Касама». Ізраїльська акція відплати поширилася і на Західний берег річки Йордан проти бойовиків «Бригад мучеників Аль-Акси» – союзника ФАТХ. Цей факт звичайно ж ускладнює мирний діалог між двома ворогуючими сторонами конфлікту, а отже потребує втручання з боку провідних сил міжнародної арени: США, ЄС та ООН.

     Сьогоднішнє вирішення палестинського питання  значним чином залежить від політики нового президента США – Барака Обами. Прийшовши до влади, він поставив перед США, однією з задач, зміну зовнішньої політики країни по відношенню до арабо-єврейського протистояння.

     Основними принципами політики Барака Обами на Близькому Сході стали:

• іслам - не ворог, і нинішня роль Сполучених Штатів в світі не визначається «глобальною війною з терором»;
• США гратимуть роль справедливого і напористого посередника в справі досягнення довговічного миру між Ізраїлем і Палестиною.

     Але проаналізувавши політику Барака Обами, автор може зробити висновок, що, на жаль, нова адміністрація США не внесла ясності у вирішення Палестинської проблеми. США до цих пір виступає союзником Ізраїлю, всіляко виправдовуючи його дії. Плани щодо вирішенням проблеми, пропоновані Барком Обамой, не дієві і суперечать інтересам арабів, що у свою чергу робить мирний процес неможливим.

     На  думку автора, палестинська проблема повинна бути вирішеною, оскільки її ескалація може спричинити конфлікт не тільки в регіональних, але й  в міжнародних масштабах.

     Для вирішення цієї проблеми, автор роботи вважає необхідно:

• вивести ізраїльські війська з палестинської території і застосувати міжнародні санкції по відношенню до Ізраїлю, аби не допустити повторення агресії в майбутньому;
• вирішити протиріччя в середині адміністрації Палестини;
• палестинським біженцям не слід давати право  повернення на територію сучасного Ізраїлю, оскільки не можна чекати, що Ізраїль зробить самогубство в ім'я миру. Біженці повинні переселятися в палестинську державу, отримуючи компенсацію і, можливо, вираження співчуття у зв'язку з перенесеними стражданнями;
• синхронізувати зусилля міжнародних гарантів, посередників, спонсорів;
• палестино-ізраїльське протиріччя необхідно міцно зв'язати із загальним процесом підтримки миру і забезпечення безпеки на регіональному рівні і в глобальному масштабі.

     Абсолютно очевидно, що на сучасному етапі для вирішення палестинсько-ізраїльського протистояння вкрай важливі чіткі, колективні, миротворчі дії зовнішніх гарантів близькосхідного мирного процесу і, тим більше, адекватні зусилля безпосередніх суперників.

     Одним із посередників для вирішення конфлікту  виступає і наша держава. В силу власних  інтересів, Україні вкрай важливе  як най скоріше вирішення даного конфлікту.

     Зовнішньополітична діяльність України на близькосхідному напрямку має розбудовуватися у контексті її стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів та завдань, у тісному взаємозв'язку з іншими головними векторами її зовнішньої політики. В зв'язку з цим, проголошений Україною курс на євроінтеграцію зумовлює необхідність більш тісних та активних контактів між Україною та ЄС, спрямованих на зменшення напруженості та зниження ризику збройних конфліктів в регіоні Близького Сходу, необхідним кроком до якого є якнайшвидше врегулювання арабсько-ізраїльського протистояння.

     Можна зробити висновок про те, що повноцінна реалізація стратегії України на Близькому Сході цілком залежить від здатності нашої держави дотримуватися зваженого й неупередженого, і, водночас, послідовно-активного підходу до мирного врегулювання в регіоні. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВИСНОВКИ

     Проведене дослідження дозволяє зробити автору дипломної роботи наступні висновки:

     1. Комплекс проблем близькосхідного регіону займає особливе місце серед найактуальніших питань сучасних міжнародних відносин. Все більш важливим є всеосяжне справедливе врегулювання тривалого арабо-ізраїльського конфлікту і розв'язання проблеми арабського народу Палестини – серцевини даного конфлікту.

     Для повної характеристики палестинської  проблеми автор даної дипломної  роботи дослідив значні джерела вітчизняної та зарубіжної історіографії.

     Автором були досліджені праці радянських авторів: Л.І. Медведко, В.І. Кисельова, Е.М. Примакова  та Е.Д. Дмітрієва.

     При вивченні даних джерел автор зробив висновки, що хоча радянська історіографія  і накопила значний фактичний матеріал, який описує різні аспекти палестинської проблеми, але вона страждала від відносної необ'єктивності, однобокості висвітлення подій і вузькості однозначних і категоричних оцінок.

     Серед робіт російських вчених було проаналізовано праці С.С. Панкратьєва, К.І. Полякова, А.3. Егоріна, Е.Д. Пирліна.

     Автором було відзначено, що російські вчені  зберігають в своїх дослідженнях проарабську позицію і антиізраїльську  спрямованість, що можна розцінити  як недостатній об'єктивізм, що виникає  із зовнішньоекономічних пріоритетів держави.

     Щодо  українських авторів, то було досліджено праці наступних вчених: М.Д. Несука, С.Д. Гура, В.С. Бруза.

     Також автор дослідив праці зарубіжних авторів, як американських, так і  арабських. Було проаналізовано матеріали  ООН з питань палестинської проблеми.

     Аналіз  даної літератури, дали змогу автори даної дипломної роботи об’єктивно оцінити причини виникнення конфлікту, його стадії, спроби розв’язання, а  також дати оцінку зовнішній політиці США, щодо палестинської проблеми.

     2. На основі проаналізованої літератури, автору вдалося виділити наступні етапи палестинської проблеми:

• розпад Османської імперії та перехід її колишніх територій під мандат Великобританії – спочатку території були розділені на конференції в Сан-Ремо 25 квітня 1920 року, згідно якої Великобританія отримувала мандат на Палестину, Трансйорданію та Месопотамію (Ірак), а мандат набрав чинності у вересні 1923 року, коли було підписано Лозаннський договір з Туреччиною;
• 2 листопада 1917 р. прийняття Декларації Бальфура та початок еміграції євреїв на палестинську територію;
• поділ Палестини на 2 держави та початок війни на Близькому Сході. Поділ відбувся 29 жовтня 1947 р. згідно резолюції ООН № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Також в цей період проходять арабо-ізраїльські війни (1948, 1967, 1973 рр.);
• переростання палестинської проблеми з регіонального на міжнародний рівень;
• створення ОВП як єдиного представника палестинського народу – лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю і вже за короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП;
• проголошення незалежності держави Палестини - 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини;
• початок мирного процесу з метою врегулювання палестинської проблеми – даний процес розпочався в ІІ половині 80-х років, і продовжується до сьогодні.

     3. Дослідивши етапи розвитку палестинської проблеми, автор може зробити висновок, що як фактор міжнародних відносин палестинська проблема існує на 3-х рівнях:

• національному;
• міжрегіональному;
• міжнародному.

     Палестинський чинник далеко не відразу набрав своє нинішнє значення і звучання, оскільки тривалий час боротьба палестинських  арабів проходила в загальному контексті боротьби арабського світу за своє національне і соціальне звільнення. Але його постійно зростаючий вплив на всі сторони близькосхідної ситуації, його реальне і потенційні можливості дії на зміну в розстановці політичних і класових сил в регіоні привели зрештою до переростання цього чинника з чисто регіонального в міжнародний.

     Отже, це означає, що від швидкого вирішення  палестинської проблеми на конструктивних, взаємоприйнятних початках з обліком  і при реалізації законних національних прав арабського народу Палестини залежить стабільність обстановки у всьому близькосхідному регіоні, а раз близькосхідна ситуація надає серйозну дію на загальний характер міжнародних відносин сучасності, не важко констатувати пряму залежність еволюції ролі і місця палестинського чинника від стану міжарабських і міжнародних стосунків.

     4. Оскільки Близький Схід по своїх геополітичних, геостратегічних, геоекономічних, навіть геокримінальних характеристиках є сьогодні тим регіоном, де, без перебільшення, вирішуються долі світу, то можна зробити висновок, що США, як одна з провідних країн світу бажає відігравати в цьому регіоні провідну роль. На думку автора це обумовлено такими причинами:

• забезпечення домінуючого США положення в імпорті нафти з цього регіону. Від ситуації на Близькому Сході залежать безперебійні, стабільні і у всезростаючих об'ємах постачання енергоресурсів світовим споживачам, головним з яких є США;
• іншою найважливішою причиною США на Близькому Сході і у субрегіоні Перської затоки є військова присутність США і продаж зброї;
• важливе значення для американських підприємців має відкриття нових ринків в країнах Перської затоки, зокрема, при відновленні Кувейту;
• за допомогою своїх союзників, в першу чергу Ізраїлю, встановлення в Близькосхідному регіоні своєї гегемонії.

       Щодо зацікавленості США в  палестинській проблемі, то, на думку  автора, це обумовлено такими  причинами: