Роль Міжнародного Суду ООН

  Міжнародний Суд складається з п’ятнадцяти чоловік, що утворюють колегію незалежних суддів, обраних позазалежністю від їх громадянства із числа осіб високих моральних якостей, що задовольняють вимогам у їхніх країнах для призначення на вищі судові посади, або такими які є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права (статті 2 і 3 Статути). 

Кандидати в члени  Суду висуваються в кожній державі так званими “національними групами”, що складаються із членів Постійної палати третейського суду. Якщо держава не бере участь у Палаті, то вона утворює національну групу спеціально для висування кандидатів у члени Міжнародного Суду. Члени Суду обираються Генеральною Асамблеєю й Радою Безпеки із числа осіб, внесених у список за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду[2].

Умови, на яких держава - учасник Статуту, але не член Організації  Об’єднаних Націй може брати участь в обранні суддів, визначаються при відсутності особливої угоди Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Відповідна резолюція була прийнята Генеральною Асамблеєю 8 жовтня 1948 року. Відповідно до цієї резолюції, всі держави - члени й не члени ООН перебувають в однакових умовах при висуванні кандидатів у судді й при їхньому обранні. 3 жовтня 1948 року Швейцарія, що не є членом ООН, бере участь в обранні суддів.

Суд обирає Голову й Віце-голову на три роки із правом їхнього переобрання. Вибори провадяться таємним голосуванням на основі принципу абсолютної більшості. Якщо Голова є громадянином держави-сторони в справі, розглянутій судом, він уступає головування. Те ж правило застосовується як до віце-голови, так і до того із членів суду, що буде покликаний здійснювати функції голови.

Суд абсолютною більшістю  голосів, таємним голосуванням обирає свого секретаря на семирічний строк  із правом переобрання. У такому ж  порядку обирається заступник секретаря[8]. 

Функції секретаря судна досить великі й визначені докладно в Статуті й Регламенті Суду. Діяльність секретаріату Суду здійснюється в чотирьох сферах:

- судова, що міститься,  наприклад, у добірці різних  судових і історичних прецедентів,  законодавчих і договірних текстів,  а також думок юристів;

- дипломатична, міститься, зокрема, у різного роду повідомленнях від імені суду;

- адміністративна й  фінансова, наприклад, питаня  персоналу, приміщень, підготовки  бюджету й т.п.;

- лінгвістична - виконання  роботи з редагування й перекладу  різних документів. Докладний статус  персоналу секретаріату суда був затверджений судом 14 березня 1947 року.

Крім п’ятнадцяти  членів Суду, при розборі окремих  справ можуть брати участь так  звані судді ad hoc, тобто судді, що обираються у відповідності зі статтею 31 Статуту на вибір держави-сторони в суперечці, якщо вона не представлена в судовій присутності. У випадку, якщо в складі судової присутності перебуває суддя, що складається в громадянстві однієї сторони, будь-яка інша сторона може обрати для участі в засіданні як суддя ad hoc по даній справі особа за своїм вибором.

Судді ad hoc не є постійними членами Суду й беруть участь у  засіданні тільки по конкретних справах  для розгляду яких вони призначені. Судді ad hoc беруть участь у розгляді справи на однакових правах з іншими членами Суду.

Суд може також запросити асесорів для участі в засіданні по розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу й обираються самим Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації за своїм вибором провадження розслідування або експертизи[3].

Слід зазначити, що Міжнародний  Суд може утворювати одну або кілька камер у складі трьох або більше суддів для розбору певних категорій  справ. Слід більш докладно зупинитися на такому важливому аспекті діяльності Міжнародного Суду як вирішення спорів між державами за допомогою його камер по певним спорам.  Всі положення про камери базуються на пункті 1 статті 25 Статуту, що говорить, що, крім спеціально зазначених у Статуті випадків, Суд засідає в повному складі. Суд може утворити три види камер:

- спрощеного провадження,

- для розгляду певної  категорії справ,

- для розбору окремої  справи.

Останній вид камер  має деяку подібність із арбітражем. Причому воно збільшується, якщо при  створенні камер застосовується стаття 31 Статуту Суду, пункти 2 і 3 якої надають сторонам у суперечці право вибрати суддю по власному розсуду, якщо в складі судової присутності немає судді - громадянина однієї зі сторін або обох сторін. Отже, камера ad hoc може складатися із суддів - громадян кожної із сторін і третього судді, призначеного Судом. Число суддів, що утворять камеру ad hoc у відповідності зі Статутом “визначається Судом із схваленням сторін”.

Отже, можливе створення  камери, що складається з одного судді.

До 1982 року держави не прибігали до використання камер ad hoc, хоча у своїх заявах представники різних держав визнавали їхні переваги[2].

Використання камер  Суду має ряд переваг перед  Судом у повному складі. Насамперед це скорочення строків розгляду й  видатків. Так, можливість проводити засідання камер за межами Гааги (стаття 28 Статуту), у місці, більш підходящому для сторін, їхніх експертів, радників і свідків. Крім того, розгляд у камері фінансується не сторонами, а Міжнародним Судом, видатки якого у відповідності зі статтею 33 Статуту несе ООН. Як правило, судова процедура в камерах менш громіздка: сторони можуть, наприклад, відмовитися за згодою камери від усного судочинства. Таким чином, як ми бачимо, камери ad hoc Міжнародного суду ООН повинні привернути увагу сторін у суперечці.

Уперше камера ad hoc була затверджена в 1982 році. До теперішнього часу таких камер утворено чотири. Першою справою, що перебувало на розгляді камери ad hoc була суперечка про делімітацію  морської границі в районі затоки Мен між США й Канадою, потім  спор про делімітацію частини прикордонної території між Республікою Верхня Вольта (пізніше  Буркіна Фасо) і Республікою Малі; справа про Компанію Elettronica Sicula S.p.A. (ELSI) (США проти Італії); суперечка між Сальвадором і Гондурасом у відношенні сухопутних і морських границь і границь між островами.

Вирішення міжнародних  суперечок шляхом звертання до камер ad hoc, безсумнівно, сприяє активізації  діяльності Міжнародного Суду ООН. У  принципі, пункт 2 статті 26 Статуту не містить виражених обмежень відносно спірних питань, і, отже, у камеру ad hoc можуть передаватися будь-які суперечки, що мають або технічний (як у справах затоки Мен; ELSI), або регіональний аспект (Буркіна Фасо/Малі; Сальвадор/ Гондурас). Так само, відповідно до Статуту Суду камери не мають потреби в представництві всіх найголовніших форм цивілізації й основних правових систем миру. Але система звернень до камери ad hoc може бути сприйнята як можливість компромісу між судовим рішенням і арбітражем. Це неправильно, тому що камери ad hoc жодним чином не повинні бути прирівняні до арбітражного суду, оскільки сторони не цілком вільні у визначенні складу камери й правил судочинства. Камера є відгалуженням Суду, її рішення, як передбачає стаття 27 Статуту, є рішенням Суду. Таким чином, камери ad hoc можуть діяти тільки на підставі Статуту й Регламенту Суду[2].

Крім властиво судових  функцій, Суд має право давати консультативні висновки по будь-якому  юридичному питанню, по запиту будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити самим Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Це прямо передбачено у статті 96 Статуту ООН і статті 65 Статуту Міжнародного Суду ООН. У відповідності зі статтею 96 Статуту право запиту в Міжнародний Суд щодо  консультативних висновків по будь-якому юридичному питанню належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки. Інші органи ООН, а також і спеціалізовані установи ООН, яким Генеральна Асамблея може дати в будь-який час право на це, також можуть запитувати консультативні висновки суду по юридичних питаннях, що виникають у зв’язку з їхньою діяльністю.  

  Підсумовуючи, зазначимо, що загальноприйнятим є положення, відповідно із яким держава-позивач повинна обґрунтувати компетенцію Суду в розгляді даної суперечки по суті. Більш того, саме на цю державу покладається обов’язок довести факт існування суперечки і його юридичну природу. Порушення цього положення робить претензію безпредметною й, таким чином, неможливим застосування юрисдикції Міжнародного Суду ООН.

3. Структура та компетенція Міжнародного Суду ООН

Одним з головних принципів формування складу суду є принцип представництва в Суді найголовніших форм цивілізації і основних правових систем миру. Так, місця в Суді розподілені по головних регіонах миру: три члени від Африки, два члени від Латинської Америки, три члени від Азії, п’ять членів від Західної Європи і інших держав включаючи Канаду, Сполучені Штати, Австралію і Нову Зеландію і двох членів від Східної Європи.  

  У складі Суду 15 суддів. Вони обираються ГА ООН і РБ ООН, що голосують незалежно одна від одної. Для того, щоб бути обраним, кандидат повинен отримати абсолютне число голосів в обох органах. В цілях забезпечення спадкоємності у складі Суду не всі терміни повноважень 15 суддів закінчуються в одне і теж час. Кожні три роки проводяться вибори однієї третини членів Суду[1]. 

  Слід зазначити, що судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені. Суд може також запросити асесорів для участі у засіданні з розгляду певної справи. На відміну від суддів ad hoc, асесори не мають право голосу і обираються Судом, а не сторонами. Суд може також доручити іншій особі або організації, на свій розсуд, провадження розслідування чи експертизи.  

  Члени Суду не можуть виконувати ніяких політичних або адміністративних обов’язків і виступають в особистій якості, а не як представники держав, громадянами яких вони є, проте в числі суддів не може бути більш за одного громадянина будь-якої держави. До роботи судді залучаються також тимчасові судді[2]. 

Суд шляхом таємного голосування, в якому беруть участь все 15 суддів Міжнародного суду ООН, обирає строком на три роки голову і віце-голову (заступника) Суда, які можуть бути переобрані. Суд призначає свого секретаря.

На посаду голови Міжнародного суду ООН в 6 лютого 2009 був обраний японець Хісасі Овада (Hisashi Owada). 76-річний Хісасі Овада замінив на цій посаді британську суддю Розалін Хіґґінc (Rosalyn Higgins). Заступником нової голови суду був вибраний 52-річний словацький суддя Петер Томка (Peter Tomka).  

  Хісасі Овада, випускник юридичного факультету Гарвардського університету, є суддею Міжнародного суду ООН з 2003 року. З 2001 року він також є членом Постійного міжнародного арбітражного суду. З 1994 по 1998 рік він був постійним представником Японії при ООН.  

  Останній раз склад суду оновився на третину 6 листопада минулого року на 63-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, а за виконання своїх повноважень п’ятеро нових суддів узялися з 6 лютого, після чого і було переобрано керівництво суду. 

Склад Міжнародного суду ООН (станом на 6.02.2009) Голова - Хісасі Овада (Японія); Віце-голова - Петер Томка (Словаччина); Судді: Ронні Абраам (Франція), Бернардо Сепульведа Амор (Мексика), Мохаммед Беннуна (Марокко), Томас Бюргенталь (Сполучені Штати Америки), Бруно Зимма (Німеччина), Кеннет Кіт (Нова Зеландія), Абдул Г.Корома (Сьєрра-Леоне),  Гонсало Парра-Арангурен (Венесуела), Раймон Рандзева (Мадагаскар),  Леонід Скотников (Російська Федерація), Аун Шаукат аль Хасауна (Йорданія), Розалін Гіггінс (Велика Британія), Ші Цзююн (Китай).

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цією главою Статуту  встановлюються границі компетенції  Міжнародного Суду[5].

По-перше, компетенція  Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою й тим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14).

Факультативний характер передачі державами спорів на вирішенні  суду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 Статуту  Міжнародного Суду, “до ведення  Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами…”. Держави - учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов’язковою по певних категоріях справ.

В 70-их - 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введення обов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-их - країни, що розвиваються.  

  Компетенція Суду поширюється тільки на спори між державами. Суд не може розглядати спори між приватними особами і державою і, тим більше, між приватними особами. Однак і спори між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язковою, а факультативною. 

  Незважаючи на відносно низький рівень визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного суду ООН, останній все ж наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі розв’язання міждержавних спорів.