Роль релігійних лідерів у міжнародних відносинах

У Південному регіоні теж значного розповсюдження набули традиційні вірування паралельно з християнством (реформаторство, лютеранство, англіканство, католицизм). Помітну  роль відіграють християнсько-африканські  церкви.

У Східному регіоні переважають християни, більшість із них - православні та католики. В той же час іслам  є державною релігією Джібуті, Сомалі, мусульмани становлять 64 % населення  Судану. Значна питома вага традиційних  культів та вірувань - 49 % населення  Руанди, 48 % - Кенії, 37 % - Танзанії, 30 % - Бурунді, 24 % -Уганди, 22 % населення Судану.

Важливим  методом дослідження ролі релігійного  чинника у світовій політиці є  соціологічний. Він дозволяє з'ясувати  специфіку взаємодії релігії  та суспільства, вплив конфесійної  приналежності на соціальну та політичну  практику. Соціологічний метод аналізує вплив релігійної поведінки і  релігійних організацій на соціальну  групу, на життя в суспільстві.

Варто зазначити, що останнім часом у межах  третьої «великої дискусії» у  теорії міжнародних відносин поширеними є постмодерністські теорії, де релігія  постає як соціальна конструкція, тип  домінування тощо, але у будь-якому  випадку не як об'єктивна даність.

Підсумовуючи  вищевикладене, зазначимо, що кожен  науковий напрям, котрий аналізує вплив  релігійного фактора на міжнародні відносини, надає дослідженням нових  імпульсів, дозволяє відкрити принципово нові виміри об'єкта пізнання, тим самим  збагачуючи методологічні надбання міжнародно-політичної науки.

2.РЕЛІГІЯ ЯК ЧИННИК  МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

2.1. Релігія як чинник міждержавних відносин

Кардинальні зміни, що відбулися  у два останні два десятиріччя  на світовій політичній арені (розпад Югославії, СРСР), суттєво позначились  на характері геополітичних обставин, а отже, відчутно вплинули на зниження загрози виникнення у світі великомасштабних війн. Перехід від біполярного до багатополярного чи «плюралістично однополярного»[1] світу і зникнення ідеологічного протистояння по лінії Схід-Захід зробили, на наш погляд, життя планети на рівні макросистем безпечнішим, проте значно активізували і подеколи висунули на перший план так звані «конфлікти другого ешелону».

Як зазначають дослідники,[2] більшість конфліктів (наприклад, у 1989-1996 роках – біля 90%), які відбулися  у світі, мали внутрішньодержавний  характер (але часто – із міжнароднимим  наслідками), і більшість із них  складає саме релігійне, або ж  сформоване на основі релігійних ідей, протистояння (як внутрішньогрупове, так  і міжгрупове[3]). 

І справді, зросла напруженість в окремих регіонах світу (Близький Схід, Африка, Балкани тощо), більш  високою стала ймовірність переростання кризових ситуацій у відкриті збройні  конфлікти, в тому числі і на теренах  СНД (Російська Федерація, Грузія, Молдова, Вірменія та ін.), де локальні конфлікти  ініціюються окремими етнополітичними  групами, які прагнуть зміни лінгвістичного, культурного, релігійного та, насамперед, політичного статусу. 

З іншого боку, розуміння  підґрунтя окремих військових конфліктів неможливе у світлі аналізу класичного державно-центристського феномену, без  врахування зазначених факторів. Наприклад, аналітики стверджують, що десятирічна  війна між Іраком й Іраном не була б такою жорстокою і затяжною, якби не релігійний чинник (іранці є  шиїтами, а іракці вважають свою державу  суннітською, хоча шиїти там –  найбільша релігійна спільнота). А відтак на поверхню виплив і давній історичний антагонізм між арабами  і персами. Не менш показовими в цьому  плані є й передумови  бойових дій на Балканах.[4]

Релігійний чинник активно  впливає на міждержавні відносини  завдяки кільком об’єктивним  обставинам. По-перше, феномену глобалізації, наслідками якого є: масова трудова  і політична міграція; одруження  людей із різних національностей, віросповідань та держав (нині до 10% жителів індустріально розвинутих країн Європи народились за їх кордонами); експортно-імпортні міждержавні суперечки; становлення транснаціональних корпорацій тощо. Наслідком таких «всеохоплюючих економічних, політичних, соціокультурних змін стає остаточне завершення доби моноетнічних, моно-світоглядних, моно-релігійних суспільств».[5]

По-друге, феномену активного  розвитку транснаціональних релігійних мереж – релігійних організацій, які поширилися у світі завдяки  відкриттю своїх національних філіалів на основі методів управління й організації, що властиві економічним транснаціональним  корпораціям. Це стало можливим завдяки  процесу релігійної глобалізації, яка, на думку науковців, яку ми поділяємо, є активним учасником процесу  людської глобалізації. Адже процеси, що протікають у релігійній сфері, відбуваються паралельно глобалізаційним процесам, а інколи й інспірують їх.[6]

Зокрема завдяки т.зв. явищу  «глокалізації» (взаємодії і синтезу  глобальних ідей, що поширюються завдяки  глобалізації, із локальними ідеями й  культурними традиціями[7]), нові релігійні  організації швидко поширюються  у тих регіонах/державах, де вони проводять найбільш активну місіонерську роботу (наприклад, мормони чи новітні  харизматичні рухи в Україні), заявляють  про себе не лише як про релігійну, але й політичну інституцію (вплив  на формування законодавства у сфері  свободи совісті, включення цих  питань у міждержавні угоди, формування фінансових установ та лобіювання з  їх допомогою своїх релігійних інтересів  тощо).

Таким чином сучасна наука  відійшла від традиційного (до недавнього часу) марксистського розуміння міждержавних відносин як лише продовження внутрішньої  політики. Тобто простого продовження  внутрішньосуспільних відносин, детермінованих у кінцевому підсумку пануючим економічним  базисом та інтересами правлячих  класів. Адже суб’єктами міжнародного права стають не лише державні та громадські організації, але й окремі громадяни.[8]

Хоча повністю відмовитися  від традиційного підходу неможливо  – кількість і масштаби внутрішніх суперечок і витрактувань (економічних, соціальних, релігійних тощо) інколи суттєво  впливають на характер відносин між  державами, визначають пріоритети їх внутрішньої  та зовнішньої політики, що, у підсумку, може створювати найрізноманітнішого  характеру нові міжнародні загрози  мирному співіснуванню держав (визнання/невизнання голодомору в Україні, геноциду вірмен у Туреччині, колоніальних пограбувань  в африканських країнах тощо).

Більш детальний аналіз структури  міждержавних конфліктів дозволяє нам  стверджувати, що роль релігійного  чинника в їх виникненні і поширенні, незважаючи на його очевидність й  об’єктивну присутність у формуванні тих ідеологем, на яких будуються  політичні мегаконструкції (цивілізаційні  цінності, мораль і формовані нею  кінцеві інтереси політики тих чи інших держав тощо), за поодинокими  винятками,[9] ще не достатньо оцінена  і вивчена. Важливим при цьому  є також аналіз етичного виміру міжнародних  відносин, тобто намагання політиків  виправдати в очах не лише міжнародної  спільноти, але, перш за все, свого народу, будь-які свої дії на міжнародній  арені. 

Так, незважаючи на очевидність  агресивних намірів, всі імперії  свої завоювання пояснювали необхідністю забезпечення власної безпеки через  «відновлення справедливої рівноваги  сил», «захисту етнічної чи релігійної меншини», або, що було найбільш дієвим, «захистом суспільно значимих цінностей», серед яких провідне місце займала  релігія. У даному випадку достатньо  згадати Хрестові походи, які дуже вдало ідеологічно замаскували  намагання багатьох європейських правителів вирішити свої економічно-політичні  негаразди. Власне, і міжнародні терористи (найчастіше – ісламські фундаменталісти) мотивують свої дії перш за все  як акції протесту проти порушення  тих релігійних чи моральних норм, які вони вважають священними (навіть коли ці норми не співпадають із загальноприйнятими нормами країни, де здійснюється теракт).

Як елемент світової стратегії  міжнародної безпеки нині введено  у міжнародне право і активно  практикується (після активної «обробки»  населення у ЗМІ) можливість зовнішнього  військового втручання задля  «забезпечення миру, упередження  етнічних чисток» чи «збереження  етно-релігійної специфіки» (Афганістан, Югославія, Ірак тощо). Це – так званий «примус до миру» (peace enforcement).

У своєму зовнішньому прояві релігійні конфлікти/війни середньовіччя  ґрунтувалися, як правило, на розбіжностях у трактуванні релігійних догматів – основа цих догматів була спільною для конфліктуючих сторін, інакше б сам сенс конфлікту був би для них незрозумілим. Внаслідок  цього найгостріші релігійні  конфлікти найчастіше відбувалися  між прихильниками різних течій  однієї релігії – католиками і  протестантами, католиками і православними, шиїтами та сунітами.

2.2 Конфлікти ж між носіями різних релігій

Конфлікти ж між носіями  різних релігій найчастіше мали міждержавний характер (кожна держава дбала  про розбудову власного державно-конфесійного комплексу) і були спрямовані насамперед на володіння чи захоплення загальноприйнятої  для всіх учасників конфлікту  цінності – території (і отримання  відповідних податків), а вже після  того актуалізувалося питання навернення у «свою»  віру (наприклад, татаро-монгольське панування у Київській Русі, завоювання арабами християнської Візантії, православних Балканських народів тощо).

Релігійний чинник був  визначальним і при прийнятті  кількох принципових для подальшої  долі України і її міждержавних відносин рішень. Адже прилучення до світового співтовариства князем Володимиром бачилося перш за все через прийняття християнської віри. Саме Східне християнство визначило подальший розвиток як соціально-економічних, так і міжнародних відносин країни. Зокрема катастрофічне (за своїми наслідками для української культури, православ’я, державності) підписання Переяславської угоди із Московією визначалося передусім єдністю віри й ілюзією єдності інтересів у католицько-ісламському оточенні.[10]

Не так чітко, але достатньо  явно прослідковується вплив релігійного  чинника і на нинішні відносини  між Україною та її сусідами: україно-російські  інтеграційні настрої завдяки потужному  московсько-православному та, частково, російсько-протестантському лобі в  Україні; потужна іудейська громада  і її вплив на сприйняття України  у світі, в т.ч. і на встановлення безвізового режиму із Ізраїлем; інституалізація  ісламських напрямів і формування системи  міждержавних відносин із арабським  світом; вільна місіонерська робота польських  католиків та залагодження задавнених українсько-польських конфліктів тощо.     

3. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ЯК ЗІТКНЕННЯ  І СПІЛКУВАННЯ ІДЕОЛОГІЙ

3. 1. Міждержавні відносини як зіткнення і співіснування ідеологій  

Послаблення у нові і новітні  часи ролі релігії як засобу суспільної консолідації та визначального чинника  формування макросоціальної ідентичності зумовило вихід на перший план національного/етнічного  чинника[11] – дехто із дослідників  навіть вважає, що саме етнічний чинник нині є «найбільш активним началом  у політиці, суб’єктом геополітики».[12] Оскільки проблема сепарації етнічного  та релігійного достатньо складна, то дозволимо собі стверджувати, що більш чітке розрізнення цивілізаційних складових  відбувається тоді, коли релігійні чинники поєднуються, накладаються на яскраво виражений націоналізм.

Тим більше, і з цим  важко не погодитися, особливості  національної свідомості значною мірою  формувалися/формуються у тісній взаємодії  з «універсальними» релігійними  ідеями, що домінують у «наднаціональному» духовному просторі (т.зв. «духовна організація суспільства», яка визначається тією чи іншою духовною домінантою).

Так, скажімо, національний рух іспанців, що боролися проти  революційної (а для іспанців –  завойовницької) французької армії, мав за основу радикально-клерикальну ідеологію (і значною мірою очолювався представниками католицького духовенства), що не могло не позначитися на особливостях національної свідомості іспанців. У випадку боротьби Ірландії проти британського панування чи спротиву Польщі російському впливу католицька віра була складовим елементом націоналізму, активно протидіючи протестантизму і православ’ю. А тому цілком можливо одночасно вважати себе ірландським/польським націоналістом і католиком, проте проблематично, наприклад, поєднати італійський націоналізм і католицизм. Не менш яскравими прикладами поєднання національного і релігійного є визвольні рухи греків, болгар, сербів тощо.

Таким чином, домінантою міждержавних відносин у нові та новітні часи можна вважати зіткнення, співіснування ідеологій. Проте при оцінці таких відносин слід завжди пам’ятати, що межа між цивілізаційним (релігійним) і геополітичним (національно-територіальним) факторами надзвичайно тонка і часто використовується, як ми вже зазначили вище, для маскування істинних планів політиків.

Класичним прикладом цього  є сербо-мусульмансько-хорватський  конфлікт, учасники якого часто міняли союзників і позиції залежно  від ситуації: хорвати-католики вступали в союз з мусульманами проти православних сербів, останні підтримували  мусульман проти хорватів тощо. В югославському конфлікті Німеччина підтримувала хорватів, Великобританія і Франція симпатизували сербам, а США – боснійцям-мусульманам.

Ідеї розвитку і взаємодії цивілізацій свого часу були узагальнені С.Гантінгтоном, який запропонував відому парадигму зіткнення цивілізацій для аналізу і прогнозування світового порядку на межі XX і XXI століть.[13] За його логікою, і з цим можна частково погодитися, поділ світу лише за економічними чи політичними ознаками для новітнього часу вже неприйнятний. Відтак слід розрізняти держави з культурно-цивілізаційними ознаками, оскільки саме цивілізація як найвище культурне утворення об’єднує людей і забезпечує їм певний ступінь культурної самобутності.

Однією із найважливіших  ознак цивілізації, за С.Гантінгтоном, є релігія. А найгостріші конфлікти  відбуватимуться на кордонах, що розділяють цивілізації. Ці конфлікти можуть бути жорстокими, кривавими (напр., події  в Югославії, сутички між євреями  та палестинцями тощо). У майбутньому  зіткнення цивілізацій зростатиме, оскільки спостерігається посилення  релігійних почуттів, тенденція повернення до витоків національного буття  народів незахідних країн: «азіатизація»  у Японії, «індуїзація» у Індії, «реісламізація»  на Середньому Сході тощо. У перспективі  вогнищем конфліктів будуть взаємовідносини  між Заходом і низкою ісламсько-конфуціанських країн (зважаючи на розрахунки соціологів, що до 2050 р. кожен п’ятий житель Європи буде мусульманином, то цей конфлікт буде мати як міждержавний, так і  внутрішньодержавний характер).