Транснаціональні конфлікти

     По-перше, міжнародні переговори стають основною формою взаємодії держав. Вони активно  впливають на подальше зменшення  ролі військового чинника.

     По-друге, росте обсяг і кількість переговорів. Їхнім об'єктом стають усе нові області міжнародної взаємодії (екологія, соціально-політичні процеси, науково-технічне співробітництво і т.п.).

     По-третє, зростає переговорна роль міжнародних  організацій.

     По-четверте, у сферу переговорів утягуються спеціалісти, що не мають дипломатичного досвіду, але які володіють тією компетенцією в області складних науково-технічних і економічних проблем, що необхідна при аналізі нових сфер взаємодій між державами.

     Нарешті, по-п'яте, виникає необхідність корінного  перегляду процесу керування  переговорами: виділення найбільш важливих проблем для вищого державного керівництва; визначення сфери компетенції різних робочих рівнів; розробка системи делегування відповідальності; підвищення координуючої ролі дипломатичних служб і т.п.[5, c. 39-41]

     В сучасних міжнародних конфліктах, звичайно, об’єктами можуть бути всі зазначені групи ресурсів. Особливого значення все ж таки набувають територіальні конфлікти, тобто конфлікти, в яких основним об’єктом виступає територія. Значення й цінність території обумовлені функціями, які вона виконує в розвитку силових можливостей сучасної держави. Територія одночасно є місцем розміщення армій та озброєння, важливим економічним та геополітичним ресурсом. Це збільшує її політичну цінність і робить найбільш «популярним» об’єктом конфліктів, особливо між новими або т.зв. «слабкими» державами. Окрім території об’єктами конфлікту можуть виступати й інші матеріальні цінності...

     Відносини між суб’єктами конфлікту являють  собою практичну взаємодію їхніх  стратегій. Вона охоплює різні сфери  дво- та багатосторонніх відносин, але нерівномірно. В залежності від фази конфлікту та його об’єкту, відносини між сторонами концентруються переважно в одній або декількох суміжних сферах. Лише масштабні конфлікти («тотальні») зачіпають всі сфери відносин між сторонами. Відносини між суб’єктами визначають тип конфлікту. За переважаючим значенням окремої сфери відносин можна виокремити економічні, політичні, військові, інформаційні конфлікти. Система відносин будується не лише між сторонами, але також і між учасниками конфлікту. Під учасниками маються на увазі не безпосередні суб’єкти конфлікту, а різного роду треті сторони: посередники, третейські судді, миротворці, арбітри тощо. Ключовою відмінністю учасників від суб’єктів конфлікту є відсутність прямої зацікавленості перших в розподілі об’єкту конфлікту. Вони, тим не менш, є зацікавленими в його результатах або в його врегулюванні з різних причин.

     Розробка  проблеми міжнародних переговорів, збагачуючись новими висновками, все  більш помітно виходить за рамки  конфліктології. Сьогодні переговори стають постійним, тривалим і універсальним інструментом міжнародних відносин, що викликає необхідність вироблення "переговорної стратегії", що має прикладне значення. Така стратегія, на думку спеціалістів, припускає; а) визначення чинних (діючих) осіб; б) класифікацію, відповідно до підхожих критеріїв, їхніх характеристик; в) виявлення ієрархії цінностей (ставок) у тому порядку, у якому її уявляють собі сторони; г) аналіз співвідношення між цілями, яких хочуть досягти, і засобами, якими володіє певна сторона в тих областях, де вона має можливість діяти[6, c. 148-149].

     У аналізі міжнародних переговорів  явно намітилися спроби цілісного, системного підходу, розуміння їх як процесу  спільного ухвалення рішення - на відміну від інших видів взаємодії (наприклад, консультації, дискусії, що необов'язково потребують спільного прийняття рішень), прагнення виділити їхні окремі фази (структуру), із метою віднайдення специфіки дій учасників на кожній із них. Водночас було б помилкою вважати, що сьогодні вже існує якась загальна теорія переговорів, частиною якої була би теорія міжнародних переговорів. Скоріше можна говорити лише про існування деяких теоретичних основ аналізу і ведення переговорів. І не тільки тому, що переговори не займають самостійного місця в розв'язанні міжнародних проблем. Вони не являють собою ціль, а є лише одним з інструментів її досягнення.

     Сказане багато в чому відноситься і до досліджень конфліктів. Незважаючи на численні спроби створення загальної  теорії конфліктів, жодна з них  не увінчалася успіхом. Не існує і  загальної теорії міжнародних конфліктів. На цю роль не можуть претендувати ні полемологія, ні конфліктологія, ні соціологія конфліктів. По-перше, численні дослідження не виявили якоїсь стійкої кореляції між тими або іншими атрибутами міжнародних акторів і їхньою конфліктною поведінкою. По-друге, ті або інші чинники, які могли б розглядатися як детермінуючі конфліктний процес, як правило, варіюються на різноманітних фазах цього процесу і тому не можуть бути операціональними в аналізі конфлікту на всьому його протязі. Нарешті, по-третє, характер мотивів і природа конфліктів рідко збігаються між собою, що також утрудняє можливості створення єдиної теорії конфліктів, придатної на усі випадки.

     Вирішення міжнародного конфлікту – тривалий процес, який часто вимагає одночасного  задоволення сформульованих вище вимог. На практиці лише обмежене коло конфліктів піддається такому врегулюванню, часто в тих випадках, коли попереднє протікання конфлікту вже змінило структуру відносин, значно послабивши його сторони. Але таке, «природне», вирішення часто стає неприйнятним, оскільки в його ході яскраво проявляються дисфункції конфлікту, його негативні, руйнівні особливості. Тому світове співтовариство, окремі держави та міжнародні організації шукають засобів ефективніше втручатися в протікання конфліктів, сприяючи їх врегулюванню. Часто таке втручання стає предметом дискусій, оскільки вирішуючи один конфлікт, здатне створити новий. Вирішення міжнародних конфліктів багато в чому залишається справою «спроб та помилок».

     Таким чином, відомі сьогодні результати дослідження міжнародних конфліктів якщо і не втрачають свого значення у світлі нових явищ, то виявляють безпідставність своїх претензій на загальність, відбивають лише частину міжнародних реалій. Даний висновок вірний і у щодо міжнародного співробітництва[7, c. 219-221]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 3. Механізми запобігання та розв’язання транснаціональних конфліктів. 

      Сучасні міжнародні конфлікти мають певну  особливість – вони інколи ведуться за допомогою не лише традиційних (збройних), але й нових (інформаційних) засобів. Виникає нове поняття – “інформаційна війна ”.

     У протистоянні з новою терористичною  загрозою можна виділити ряд напрямів боротьби. Перший - це психологічна настанова  населення, яку можна було б позначити  як «героїчний спокій і незворушність». Оскільки терористичні атаки націлені насамперед на лабільну психічну інфраструктуру сучасних суспільств і мають на меті досягти глибокого впливу відносно малими засобами, значну частину цього ефекту буде знято, якщо реакцією на теракти буде не істерична збудженість, а холоднокровна стриманість, чого досягти в цьому разі надзвичайно складно. Тоді не можна буде ні зупинити туристичні потоки, ні економічно підірвати авіакомпанії, і амплітуда коливання курсів акцій не буде настільки значною.

     На  відміну від першого, другий напрям має більш яскраво виражений наступальний характер і являє собою комбінацію правоохоронних заходів, заходів спецслужб та воєнних операцій. Їх мета - за допомогою переслідування натискати на терористичні групи, обмежуючи їхню здатність до нападу, і насамперед відняти в них первісну необмежену здатність контролю над тимчасовими ритмами конфлікту. Так само, як і всі інші організації, терористичні мережі мають у своєму розпорядженні лише обмежені ресурси. І тому йдеться про те, щоб створити для них таку ситуацію, в якій вони змушені значну частину своїх ресурсів (насамперед найбільш дефіцитну) використовувати для самозбереження, відповідно у них залишиться значно менше сил для проведення наступальних операцій. У цьому разі завдання воєнних дій - ввести терористів у стан стресу, щоб у такий спосіб змусити їх до здійснення помилок та різкого збільшення витрат ресурсів. Звичайно, використання збройних сил не націлене в даному разі на швидке військове рішення, як це може бути у разі симетричних конфліктів. Військові акції в рамках боротьби з тероризмом можна порівняти скоріше з тими превентивними наступальними операціями, що покликані зменшити ймовірність здійснення спустошливих походів потенційним агресором. За допомогою таких засобів тероризм не може бути остаточно переможений, але його здатність до нападу буде знижено.

     Третій  напрям - відокремлення терористичних  груп (у вузькому розумінні) від оточення, що їх підтримує, тобто від можливості поповнення нових бійців, коштів і  політичної легітимації. Цей рівень оборони може виявитися дієвим лише в середньо - і довгостроковій перспективі та, до того ж, ступінь цього впливу не можна пророчити з впевненістю. Він може бути дуже глибоким і призвести до знекровлення структур терористичних груп, а може виявитися поверхневим, маргінальним і залишитися незначним. Хоча цей рівень найчастіше є предметом активних суспільних дискусій, але й дотепер не розроблені дієві концепції, які можна було б операціоналізувати. Цей рівень важливий, але поки що він є тільки як заклик і не має під собою концептуального обґрунтування, від нього мало що можна чекати [8, с. 266].

Четвертий напрям - консолідація всієї світової спільноти та приведення законодавства  всіх зацікавлених країн у сфері  боротьби з тероризмом до єдиних міжнародних вимог (стандартів).

     З огляду на те, що матеріали про терористів, терористичні організації, теракти  значною мірою розрізнені, а адреси їхнього зберігання не завжди бувають  відомі, виникає природна потреба  в створенні спеціалізованої  бази даних, у якій були б зосереджені відповідні відомості за конкретними регіонами. Це дасть змогу звільнитися від дублювання і прогалин у роботі спецслужб, розв’язати проблему інформаційного забезпечення оперативно-службової діяльності. Тобто необхідний об’єднаний банк даних, у якому накопичуватимуться відомості про осіб, організації, сили, засоби, методи, канали зв’язку, фінансові операції, що мають відношення до тероризму. Особливу увагу при цьому необхідно приділити заходам, які забезпечують швидкий обмін інформацією, що дозволить запобігти злочинам, забезпечить затримку, арешт і залучення до судової відповідальності конкретних осіб, що вчинили теракти. Транснаціональний центр повинен мати цілковитий доступ до інформації, що добувається всіма суб’єктами боротьби з терористами. Для цього буде потрібно розробити спеціальний правовий акт.

     Центру  по боротьбі з тероризмом необхідно  буде очолити і скоординувати  роботу з удосконалювання національних, регіональних і міжнародних законодавств. Вона покликана послабити й нейтралізувати інтернаціональні терористичні організації за допомогою використання комплексу заходів, включаючи карне переслідування їх всім світовим співтовариством і жорсткість кримінальної відповідальності за участь у діяльності міжнародних терористичних структур, і сприяти їх ліквідації[9, c. 45-48].

     В сучасних умовах боротьба проти тероризму  ускладнюється подвійною і непослідовною  поведінкою правлячих класів і властей, які наживають політичний капітал  на терористичних акціях, відтісняють  з політичної арени і дискредитують справді демократичні і ліві сили. Тому заходи, що вживаються проти тероризму, половинчасті: репресій зазнають лише справді ліві, прогресивні сили, а злочинні праві екстремісти так і залишались непокараними. Урядова преса і служба привчають обивателя до повсякденності тероризму. Звертаючи увагу на тероризм, засоби масової інформації сприяють його поширенню. Рішуча радикальна боротьба проти тероризму невіддільна від боротьби проти причин, що його породжують: проти соціальної несправедливості, насилля, авантюризму, агресії тощо.

     Тероризм  посягає на суспільну безпеку, нормальне  функціонування органів влади, інших  органів управління, підприємств  і організацій, а також життя, здоров'я громадян, права власників  майна та ін. Тероризм, тобто здійснення або загроза здійснення загально небезпечних дій, спрямованих на залякування населення або соціальних груп з метою примусу держави, міжнародної організації, фізичної або юридичної особи або соціальної спільності для прийняття якогось рішення та ін.

     Окрім транснаціонального, потрібно створити регіональні центри по боротьбі з тероризмом для керівництва тими підрозділами, діяльність яких поширюється на певний регіон чи країну.

     Повноцінне  постконфліктне будівництво передбачає структурні зміни. Для їхнього здійснення необхідні:

- визнання  сторонами взаємної відповідальності  в конфлікті, включаючи відповідальність  за його початок та форми;

- відповідальність  передбачає готовність до подолання  негативних наслідків конфлікту  та виправлення здійснених в  його ході помилок. Для їх встановлення часто необхідні спеціальні процедури, як-то суди, трибунали, допомога посередників та ін.;

- зміни  в сферах, що породили конфлікт  – знаходження нових форм взаємодії  та розподілу цінностей, що  стосуються інтересів всіх сторін  конфлікту;

- перебудова  старих та, якщо необхідно, запровадження  нових інститутів підтримки відносин  між сторонами.

     Так що досягнення компромісу і знаття гострих протиріч стосовно деяких аспектів конфлікту не гарантує того, що відносини  між сторонами не повернуться до латентної конфліктної фази[10, c. 29-32].