Зовнішньоекономічна політика держави

Міжнародний досвід показує, що сьогодні прорив на світові ринки  забезпечує, як правило, не просто продукт, і навіть не галузь, а міжгалузевий комплекс, що складається з конкретних відтворювальних і технологічних  систем. Його конкурентне ядро займає відведену для нього технологічну нішу й інтегрується зі своїми постачальниками  і партнерами. Виявлення і підтримка  розвитку таких галузевих агломератів  в українській економіці повинні  стати першочерговою задачею. 

Це питання варто розглядати в двох площинах: 1) з позицій порівняльних переваг на основі факторів виробництва; 2) з позицій придбаних конкурентних переваг, створюваних суспільством. Положення України на зовнішніх  ынках прямо пропорційно залежить від рівня ефективності використання ресурсів (свого роду, інтегрований критерій конкурентноздатності). 

Наша країна має у своєму розпорядженні значні природні конкурентні  переваги: достатньою чисельністю працездатного  населення, вигідним географічним положенням, багатими природними ресурсами і  т.п. Однак для одержання ефекту названі потенційні переваги необхідно  розумно розвивати і використовувати. З цих же позицій варто розглядати й експортний потенціал України. Його розвиток дозволить національній економіці відтворити свої конкурентні  переваги в значних масштабах  за порівняно невеликий період часу.  

У розвитих країнах необхідність підтримувати високу конкурентноздатність економіки обумовила новий тип  господарського розвитку, при якому  відносна рівновага галузевих і  технологічних структур перемінилося постійними перетвореннями структури  господарства. Відбувається істотне  скорочення життєвого циклу продуктів  і технологій, що іноді викликається штучно: незначно застарілу технологію вони передають іншим державам, а  в себе розвивають нову, забезпечуючи собі в такий спосіб лідерство. 

Конкурентноздатність національної економіки - це той вирішальний критерій, якому необхідно враховувати  при рішенні проблем лібералізації  зовнішньоекономічних зв'язків і  рівня відкритості економіки. В  даний час через важке положення  і низкою конкурентноздатності економіка  України занадто відкрита. Головним каналом її відкритості є зовнішня торгівля. 

Виникле положення дуже небезпечне для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості обумовлений  переважно безсистемною торгівлею  на тлі глибокої кризи. Будь-яке небажане коливання кон'юнктури світових товарних ринків може привести українських  виробників до банкрутства через  відсутність стабільного розвитку.  

Таким чином, при розробці зовнішньоекономічної політики необхідно  оптимально збалансувати коротко-, середньо- і довгострокові інтереси України  з урахуванням динаміки економічних  реформ і структурних перетворень  у народногосподарському комплексі. Цей механізм умовно можна представити  у виді трьох взаємопов'язаних направлень, кожне з який реалізує конкурентні  переваги різних рівнів. 

1. Стабілізація і нарощування  виробництва у визначених сферах  у відповідності зі стратегічними  цілями, традиційними товарними  зв'язками, роблячи акцент на готову  продукцію. При цьому необхідно  зберегти експортний потенціал  металургійного комплексу і ряду  хімічних виробництв, поступово  переорієнтувати їх на новітні  технології. Це напрямок можна  назвати «товарно-кон'юнктурним», але  його головна задача - закріплення  на традиційних ринках. 

2. Реалізація деяких тимчасових  переваг, що забезпечуються щодо  невисокою вартістю робочої сил,  наявністю технологічних знань,  розвитих виробничих фондів і  матеріальних ресурсів. Така модель  інтеграції в світогосподарську  систему традиційна для країн, що розвиваються, особливо на стартовому етапі. Вона припускає підключення до глобальних технологічних зв'язків шляхом створення: виробництв при участі іноземного капіталу для випуску конкретних марок виробів, що завершують свій життєвий цикл на ринках розвитих країн; складальних виробництв із привізних компонентів; машинобудівних виробництв, орієнтованих на обслуговування іноземних інвесторів; відповідних умов для розміщення в Україні замовлень на виконання НИОКР у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.

3. Реалізація конкурентних  переваг, втілених у високих  технологіях - як існуючих, так  і майбутніх. Україна вже має  розробки, що можуть виступати  як експортний товар. Однак  для цього необхідно створити  відповідні умови, як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівні.  Мова йде про підтримку їхньої  високої конкурентноздатності на  міжнародному ринку через систему  міждержавних угод, домовленостей  і стратегічних союзів, відстоювання  ринкових ніш, припустимий рівень  протекціонізму. Проаналізовані напрямки  інтеграції України у світовий  економічний простір не можуть  розглядатися изольовано. Ефективне  включення у світовий поділ  праці передбачає їхнє одночасне  залучення. Але стратегічним пріоритетом  повинне бути використання конкурентних  переваг нашої країни в сфері  технологічних і наукових розробок. Задача перших двох напрямків,  що самі по собі є важливими  інструментами інтеграції, складається  в ресурсному забезпеченні конкурентних  переваг третього. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки. 

Під "зовнішньоекономічною політикою держави" розуміють  діяльність держави, спрямовану на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами. Зовнішньоекономічна  політика будь-якої держави нерозривно зв'язана з його внутрішньою політикою.  

Головною задачею зовнішньоекономічної політики є створення сприятливих  зовнішніх умов для розширеного  відтворення країни. В позаекономічній  політиці йде постійна взаємодія  двох тенденцій: лібералізації і  протекціонізму. 

Протекціонізм - політика держави, спрямована на захист його внутрішнього ринку від конкурентів, а іноді  і па захоплення зовнішніх ринків.  

Лібералізація - політика відкритого внутрішнього ринку для іноземних  капіталів, товарів і робочої  сили з метою посилення конкуренції  внутрішньому ринку. 

Класичним інструментом регулювання  зовнішньої торгівлі є митні тарифи. Митний тариф - це систематизований перелік  мита, якими обкладаються товари при  імпорті, а в окремих випадках - при експорті з даної країни. Митний тариф застосовується на національному  рівні. У випадках, коли ряд країн  поєднуються в торгово-економічне угруповання - створюється свій єдиний митний союз. 

Серед нетарифних інструментів регулювання зовнішньої торгівлі виділяються:

- зовнішньоторговельні міри (пряме обмеження імпорту і  т.п.); 

- адміністративні міри (митні  формальності, технічні стандарти,  санітарні норми і т.д.);  
- заходу непрямого впливу (ліцензії);

- міри прямого регулювання  експортно-імпортних потоків (квоти). 

Ліцензійна система припускає, що держава, через спеціально уповноважене відомство видає дозвіл на зовнішню торгівлю визначеним товарам, що включені в списки ліцензуємих по експорті й імпорту:

- автоматична ліцензія - дозвіл на безперешкодний вивіз  (увіз) товару протягом визначеного  періоду часу; 

- неавтоматична ліцензія - разовий увіз (вивіз) товару. 

Західні країни активно використовують такий нетарифний механізм регулювання  імпорту:

- антидемпінгові мита - при  імпорті товарів за цінами  нижче передбачуваних витрат  на їхнє виробництво;  
- компенсаційні мита - коли встановлено, що експортер товару одержав державну субсидію на його виробництво. 

Для України сьогодні актуальними  є наступні цілі зовнішньоекономічної політики:

- інтеграція України у  Світове господарство; 

- органічне об'єднання  лібералізації сфери зовнішньоекономічних  зв'язків з регулюючою роллю  держави; 

- перевага ринкових, а  не адміністративних засобів  регулювання; 

- нецілеспрямоване формування  й ефективна реалізація експортного  потенціалу України; 

- різноспрямованість зовнішніх економічних зв'язків України. 

В Україні, у 1991 році 16 квітня був прийнятий Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність" № 959-ХІІ, а так само т Декрет Кабінету Міністрів "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" № 15-93 від 19.02.93 р. 

Серед основних зовнішньополітичних  завдань України 2000-х років слід назвати:поглиблення процесу інтеграції в європейські і трансатлантичні  структури, розширення відносин з європейськими  країнами; побудова відносин за лінією СІЛА — Україна на засади стратегічного  партнерства; виважена, спрямована на відстоювання власних інтересів  політика України щодо Росії; стабільні  й динамічні відносини з іншими країнами СИЛ; створення геополітичного трикутника Туреччина — Україна—Азербайджан  при можливому включенні до нього  Грузії; розвиток відносин з країнами Близькосхідного регіону, особливо Перської затоки. 

 

Україна на сучасному етапі  поступово включається в інтеграційні процеси, які відбуваються на європейському  континенті. На початку XXІ ст. чітко  виділяються дві основні структури, які відіграють провідну роль в інтеграції Європи: ЄС та НАТО. Процес входження  України в процес інтеграції дуже складний і неоднозначний; багато в  чому він залежить від неї самої, її зовнішньої і внутрішньої політики.  

Стратегічний курс України  на зламі століть спрямований  на подальше входження в європейський економічний і політичний простір. Ураховуючи внутрішні труднощі (нетривка політична стабільність, недостатній  рівень розвитку економіки і соціальної сфери, нещодавня належність до російської сфери впливу тощо) Україна може вважати за проміжний етап інтеграції в західноєвропейські структури  вступ до центральноєвропейських регіональних структур. У Центрально-Східному регіоні  пріоритетними для неї є Польща, Угорщина, Австрія, Хорватія. 

У новій системі міжнародних  відносин Україна ще має знайти своє місце. Вибір доведеться робити, оскільки за умов глобалізації не тільки економічних, а й політичних процесів і явищ у сучасному світі стає очевидним, що без виразної спрямованості інтеграційної  політики жодна держава неспроможна  розвиватися. Україна здійснюватиме  цей вибір, будучи затиснутою в лещата енергетичної, фінансової, тор-гівельної  та інших форм залежності. Тому насамперед доведеться визначитися з базовими пріоритетами. 

Реальними стратегічними  партнерами на початку XXI ст. можуть стати  країни Європи (передусім Німеччина), США і Росія. 

Переосмислення інтеграційної  стратегії України, а також її максимальна адаптація до потреб подолання соціально-економічної  кризи і забезпечення внутрішнього розвитку може здійснюватись тільки на засадах верховенства національних інтересів. Саме для цього й необхідні  їх легітимізація та правова систематизація. На цій базі Україна вже наприкінці першого десятиліття XXI ст. здатна зробити  суттєвий крок на шляху до входження  у світове співтовариство. Сьогодні тільки близько половини держав світу  мають справді демократичні форми  правління. Уже ближчим часом  їхня кількість зростатиме. Демократичні суспільства, що постали внаслідок  завершення «холодної війни», стабілізуються і робитимуть індивідуальний і колективний  внесок у справу створення світового  демократичного співтовариства націй. Від передачі рішень про розв'язання регіональних конфліктів на розсуд міжнародних  організацій людство перейде  до їх попередження і недопущення. Міжнародні організації поступово визначать  своїм головним завданням вирішення  проблем захисту прав і свобод громадян. Поширюватимуться ідеали відкритості. Вони охоплять не тільки торгівлю, а  й такі ділянки, як політика, життєві  стандарти, захист природного середовища тощо. 

І, нарешті, головним елементом  впливу на стабільні міжнародні відносини  стане перехід усього людства  від кількісного варіанта розвитку до якісного. Цьому сприятиме загальне розуміння обмеженості земного  ресурсного потенціалу й необхідності мобілізації та об'єднання зусиль усіх жителів планети у справі самозбереження і розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література.

1. Винод Т., Нэш Д. Внешнеторговая политика: опыт реформ. М.: ИНФРА, 1996.
2. Кругман П., Обстфельд М. Международная политика. М., 1997.
3. Мировая экономика и международные отношения. № 7. 1998.
4. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения / Пер. франц. М., ... 1990.
5. Політологія. Підручник // За ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлач М. І. – Харків :Друкарский центр «Єдінорог», 2002.