Класифікація сучасних релігій. Католицька церква в міжнародних відносинах

Київська Гуманітарна Академія

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з дисципліни «Основи світової політики.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2012

 

 

 

 

 

 

 

План

1. Класифікація сучасних релігій.
2. Католицька церква в міжнародних відносинах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.

Христия́нство (від грец.— «помазанник», «месія») — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.

Християнство  зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в  Палестині) в I ст. Засновником вважається Ісус Христос. В наш час християнство є однією з найпоширеніших у світі  релігій — його притримуються  більше чверті людства. Християнство займає перше місце у світі за географічним розповсюдженням, тобто майже в  кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Іслам - друга після християнства за кількістю  послідовників світова релігія, релігія смирення і повної покори всевишньої волі. Її заснував у VII столітті на грунті арабських племінних релігій  пророк Мухаммед. Він проголосив, що існує лише один великий Аллах  і що всі повинні бути покірні  його волі. Це був заклик до згуртування  арабів під прапором єдиного бога. Мухаммед закликав арабів вірити в  єдиного бога і служити йому в  очікуванні кінця світу, судного  дня і встановлення «царства справедливості і миру» на Землі. В ісламській релігії Аллах - бог єдиний, безликий, вищий і всемогутній, мудрий, всемилостивий, творець всього сущого і його верховний  суддя. Біля нього немає ніяких богів, яких би то не було самостійних істот. Тут немає християнської трійці з її заплутаними взаєминами між  богом-батьком, його сином Ісусом і  містичної фігурою бога-духа святого. В ісламі є вчення про рай і  пекло, про гідного людині в потойбічному світі за його справи. На страшному  суді сам Аллах буде допитувати кожного  з живих і мертвих, і вони, голі, з книгою, в якій записані їхні справи, будуть в страху чекати його рішення. Грішники потраплять у пекло, праведні в рай.

  Буддизм  - релігія подолання страждань.  Буддизм виник в Індії в  VI-V ст. до н.е., на п'ять століть  раніше християнства і на дванадцять-ісламу.  Сіддхартха Гаутама Шак'ямуні,  відомий світу під ім'ям - Будди,  тобто Просвітленого, був сином  князя з племені Шак'я.

 Церкви  — це течії, які більшою  чи меншою мірою виокремились  у самостійні релігії і спираються  на певну історичну основу. У  християнстві основними церквами  є католицька, православна, лютеранська,  англіканська, кальвіністська. В іноземній  літературі їх називають ще  деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять  і релігійні конфесії, що склались  порівняно недавно: адвентизм,  баптизм, п'ятидесятництво тощо.

 Секти,  або розколи — це нові утворення  всередині церкви, які виникли  внаслідок відокремлення від  основної церкви. До сект належать  баптисти, єговісти, п‘ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, старопольська церква та ін.

 Усередині  кожної церкви і віросповідання  можуть існувати ще відмінні  одна від одної школи, які  церковна ортодоксія визнає як  припустимі. Наприклад, в ісламі  існують чотири школи тлумачення  його віровчення: ханбалістська,  ханфітська, маликітська та мафіїтська.

 У  межах певної церкви можуть  існувати спеціальні ордени для  виконання окремих цільових завдань  тієї чи іншої релігії. Такими  орденами в католицькій церкві  є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі —  ахмадія, синусія та ін.

 В  історії релігієзнавства відомо  чимало спроб здійснити класифікацію  релігійних вірувань, охопити єдиною  схемою всі існуючі релігії.  На мій погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

 За  етнічною ознакою релігії поділяються  на:

I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з  епохи первісного ладу, існують  серед народів, які донині зберігають  елементи родового й племінного  способу життя. Поширені переважно  серед аборигенів Африки (анімізм,  фетишизм, магія, культ предків  — звичайно в політичній літературі  об'єднуються під загальною назвою  анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії  (тотемізм); серед народів Півночі  (шаманство).

II. Національні.  Це релігії, замкнені національною  ознакою, існують лише серед  певного народу. До національних  релігій належать іудаїзм, індуїзм,  синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.

III. Світові.  Поширені серед різних народів  і націй сучасності. В наш час  їх існує три — християнство, іслам, буддизм.

 За  рівнем розвитку релігії поділяють  на такі види:

I. Ранні  форми релігії. Релігії, породжені  первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.

II. Політеїстичні.  До них належать майже всі  національні релігії (за винятком  іудаїзму та сикхізму) і світова  релігія —буддизм.

III. Монотеїстичні.  Таких релігій нині чотири. Дві  з них —християнство, іслам  — світові релігії, дві —  іудаїзм і сикхізм —національні  релігії.

 До  окремої групи належать синкретичні  форми релігії, що утворилися  внаслідок зрощення, злиття різних  етнічних і світових релігій.  Серед них: афрохристиянські релігії  (церква херувімів і серафимів  та ін.); ісламо-християнські секти  (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд докитайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

 Сьогодні, в період глибокої кризи релігії  у глобальному масштабі, на руїнах  старих церков і сект виникають  нові, нетрадиційні, форми релігії.  їх дуже багато, серед них є  одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії  можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате  і дзюдо. Прихильники цих течій  є і в нашому суспільстві  серед певних груп і прошарків  молоді, а також інтелігенції, переважно  технічної.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Католицька Церква є не тільки могутньою духовною, але й також соціально-історичною силою сучасності, в лоні якої знаходяться більше мільярда вірних і яка має свій політико-правовий центр – Ватикан, котрий вважається найменшою в світі незалежною державою (державою-містом). Католицизм є єдиною релігією, яка виступає від першої особи в міжнародній політиці і яка регулює проблеми релігійного права за допомогою міжнародних договорів (конкордатів).

У сучасній юридичній літературі немає єдності  щодо того, чи можна вважати Ватикан  суб’єктом міжнародного права. Якщо одні автори вважають його таким суб’єктом, то інші говорять про те, що суб’єктом міжнародного права є не сам Ватикан, а Святий Престол, оскільки в міждержавній практиці міжнародні договори укладаються від імені Святого Престолу, а не Ватикану. Святий Престол, з цього погляду, має виключне верховенство, суверенну владу та юрисдикцію стосовно Ватикану, який є також його власністю.

Якби  там не було, на сьогодні Ватикан, будучи центром Римо-Католицької Церкви, провадить активну зовнішню політику і здійснює широку дипломатичну діяльність, свідченням чого є досить численні міжнародні договори (конкордати), укладені за участю цього суб’єкта міжнародних  відносин та міжнародного права.

З огляду на це, Папа Римський є главою держави  Ватикан, справжній вплив якої значно перевищує її розміри. Впродовж багатьох століть Римо-Католицька Церква на підставі вчення Христа сформувала власну концепцію міжнародного права, яка базується у свою чергу на християнській теорії природного права. Ми сьогодні ще не маємо якогось єдиного і цілісного документа Католицької Церкви, в якому була б чітко і всебічно представлена католицька концепція міжнародного права. Найбільш важливим джерелом Католицької Церкви, в якому окреслено найсуттєвіші риси католицької теорії міжнародного права є «Соціальна наука Церкви». В цьому документі сформульовані засадничі принципи та вартості, на яких спирається сучасна візія міжнародного права та міжнародних відносин Католицької Церкви.

Не будемо забувати й про те, що історично  європейська наука міжнародного права виникла і розвивалася  в лоні Католицької Церкви та її теологічної думки, завдяки чому міжнародне право (право народів) називали правом «християнських народів». Так, приміром, такий юрист-міжнародник, як Вулсі (Woolsey) визначав міжнародне право, як сукупність «правил, які християнські держави визнають обов’язковими  у своїх стосунках одна з одною, а також до своїх підданих».

В межах  теорії «християнського міжнародного права» ми повинні говорити не стільки  про єдине, загальнохристиянське міжнародне право, скільки про три головні  концепції цього права: католицьку, православну та протестантську. Так  само як колись «протестантська етика», про що писав соціолог Макс Вебер, визначила «дух капіталізму», так  само етико-правові концепції трьох  головних напрямів християнства визначили  дух відповідних концепцій міжнародного права. Навіть в умовах сучасного  секуляризованого світу релігійні  настанови продовжують впливати на зміст зовнішньої політики та міжнародно-правову  концепцію тієї чи іншої країни. Найбільш яскравий приклад цієї тези – США, в яких переважно протестантський  менталітет американської зовнішньополітичної  еліти суттєво впливає на її ставлення  до міжнародного права. Не є випадковим, що досить нігілістичний підхід адміністрації  президента Буша-молодшого до міжнародного права (так звана «зовнішньополітична  концепція Буша», яка передбачала  можливість превентивної війни незалежно  від вимог міжнародного права) був  пов’язаний з тим, що в цій адміністрації  домінували так звані «неоконсерватори», чий релігійний світогляд отримав  назву «неопротестантизм». Сутність цього неопротестантського світогляду полягала в тому, що Бог нібито наділив  США у світі особливою місією, яка дозволяє ігнорувати норми и  принципи міжнародного права, а сам  президент Буш-молодший був переконаний  у власній «богообраності», що особливо чітко проявилося під час несанкціонованої Радою Безпеки ООН війни в Іраку.

Привертає до себе увагу й те, що стосовно питання  про початок війни в Іраку  ми спостерігали зіткнення двох концепцій  міжнародної політики та міжнародного права, а саме – протестантської, точніше навіть «неопротестантської», та католицької, яку озвучив тодішній Папа Римський Іван Павло II, котрий рішуче висловився проти цієї протиправної війни і закликав до мирного вирішення даного конфлікту.

На жаль, в сучасній науці міжнародного права  ще не має грунтовної всеохоплюючої  праці, спеціально присвяченої сучасній католицькій концепції міжнародного права. Єдиним винятком є класична праця  американського юриста-міжнародника Джеймса  Брауна Скотта під назвою «Католицька  концепція міжнародного права», яку  було опубліковано ще в 1934 році. Симптоматично, що ця праця присвячена не стільки конкретному аналізові католицької концепції міжнародного права, скільки поглядам творців науки міжнародного права – католицьким теологам Франціску де Віторіа (Francisco de Vitoria) та Франціску Суарезу (Francisco Suarez). Цікаво, що, як це випливає з підтитулу цієї книги, Франціско де Віторіа, принаймні з погляду Джеймса Скотта, є засновником сучасного права народів, а Франціско Суарез є засновником «сучасної філософії права взагалі та права народів – зокрема».

Мабуть  вже в цьому ми можемо побачити першу суттєву різницю між  класичною наукою міжнародного права, що має католицькі коріння, та «сучасною» наукою міжнародного права, батьком  якої часто називають голандського юриста Гуго Гроція. Не забудемо й те, що Гроцій був протестантом, і це вплинуло на його міжнародно-правовий світогляд. Якщо класична католицька доктрина усіляко підкреслює міцний зв’язок  науки та практики міжнародного права  з Богом, виводить його з Божественого права (jus divinum), то Гроцій став першим вченим, який, по суті, відірвав міжнародне право  від християнської теології і  створив раціональну концепцію  міжнародного права, що грунтується  на природному праві розуму. При  цьому Гроцій підкреслював, що існують  такі закони розуму, на яких ґрунтується  й міжнародне право, які є чинними  незалежно від того, чи є Бог. Природне право, яке диктується людським розумом, і на яке спирається міжнародне право, на думку Гроція, є незмінним і  не може бути зміненим навіть самим  Богом. Як не може Бог зробити так, щоб два плюс два не було чотири, вважає Гроцій, так не може він перетворити  зло на добро. Одразу ж впадає в  око, що цей погляд Гроція є досить наївним, оскільки в реальному житті, яке є більш складним, ніж математичні  формули, ми спостерігаємо ситуації, коли два плюс два може бути більше, ніж чотири. Так, приміром, можуть бути такі ситуації, коли, як це помітили прихильники  синергетики, поєднання двох елементів  може призводити до ефекту, який є більшим, ніж проста сума цих елементів, і навпаки.