Виникнення буддизму

Махаяна виробила свій канон  священних книг. Найдавніші тексти махаяны - це сутри Вдосконалення  мудрості (Праджня-параміти), що датуються  І ст. до н.е. - І ст. н.е. і які  почали перекладатися на китайську  мову вже з другої половини ІІ ст. За легендою вважається, що їх теж виголосив  Будда Шак’ямуні, але зміст їх не був зрозумілий людям і тому ці сутри 500 років зберігали наги (змії-дракони) і боги, поки не прийшов  Нагарджуна (ІІ - ІІІ ст.), якого називають  Другим Буддою, і не проголосив їх знову, давши докладні пояснення і коментарі.

Майже те ж саме відбулося  і з махаянськими сутрами другого  покоління, що були пояснені людям Майтреєю (або Майтреянатхою) і Асангою  у IV - V ст. Махаянські тексти, як сутри, так і коментарі до них та інші праці, записувалися на санскриті, але  далеко не всі збереглися в оригіналах. З ІІ по ХІ ст. санскритські рукописи активно перекладалися на китайську  мову і були зібрані в єдину  колосальну Трипітаку. З VIII ст. санскритські рукописи перекладалися також тібетською мовою й у XIV ст. вони були відредаговані  й упорядковані в єдиному каноні, що складається з двох зібрань: Ганджур (Слово Будди в 108 томах енциклопедичного формату) і Данджур (Тлумачення Закону індійськими майстрами в 225 томах). Китайський і тібетський канони, по-перше, змістово і структурно не збігаються, по-друге, містять у собі також сутри хінаяны і тантры ваджраяны (Діамантової колісниці).  Найдавніші священні тексти останньої мають назву “Тантри” (V - VI ст.) і призначаються тільки для посвячених.

Як вже було сказане, одним  із найбільш відомих в світі напрямів буддизму, що неодмінно викликає інтерес, зокрема, європейців, постає дзен-буддизм. Дзен-буддизм визнає існування спостережуваного світу, проте вважає цей світ ілюзорним, несправжнім, що постає як “ніщо” (“му”): “Із буддистської точки зору не може бути й мови ні про речі, ні про себе, ні про “Я” в собі. Адже об’єкт і суб’єкт однаковим чином є ілюзією, а разом, як єдине ціле, вони сходять до потоку дхарм” (Розенберг О.О. Труды по буддизму. – М., 1991. – С.169). Для того, щоби усвідомити сутність та призначення людини, слід вправлятись в цілій серії спеціальних методик, до яких належить і практика “коанів” – медитацій над спеціальними короткими, часто – парадоксальними висловами. Такого роду практики та методики повинні привести до думки про те, що всі межі та сутності в світі є відносними, що “все в одному, а одне в усьому”. Лише затьмарена свідомість вбачає в світі відмінності і протилежності. В дійсності ж між нірваною та сансарою, між життям та смертю, знанням та невіглаством не існує ніяких відмінностей. Але на усвідомлення цього здатна лише пробуджена свідомість, яка, фактично, дорівнює безмисленню: “Благомудрі друзі! У вратах дхарми із віддалених часів і до цього часу все засноване на “не-думці”, “відсутності думки”, “не-мисленні” як головному принципі вчення, на “відсутності ознак”… Що таке “відсутність ознак”? Це значить, перебуваючи серед форм, відвернутись від зовнішніх ознак речей. “Не-мислення” – це, заглиблюючись у мислення, не мислити. “Не-пов’язаність” – це первинна природа людини” (“Сутра помосту шостого патріарха”). В той же час дзен-буддизм не приймає крайнощів аскетизму, вважаючи, що людина повинна спрямовувати свою життєву активність на духовні вдосконалення, в яких слід віддати перевагу не стільки вивченню текстів, скільки прямому спілкуванню учителя та учня :”Усе буддистські вчення початково присутнє в свідомості кожної людини. Тому, якщо ви будете шукатинамагатись отримати цю свідомість поза собою, ви будете втікати від свого власного батька” (“Записи про передавання Світильника”).

Отже, поширюючись в різних регіонах Азії, буддизм дещо змінювався, виражаючи різні релігійні прагнення  і підходи, а також, певною мірою, і культурно-історичні традиції. В той же час усі різновиди  буддизму зберігали його “ядро” –  пошуки певної узгодженості між завданнями поглибленого духовного самовдосконалення  та багатющими проявами реального життя. Центральна думка буддизму була спрямована до питання про звільнення людини від природної її прикутості до вітальних  потреб. 

Висновки.

В регіоні однієї із найдавніших  цивілізацій в історії людства  за умов певних соціальних зрушень  та накопичених традицій духовних пошуків  виникла найперша світова релігія  – буддизм. Вона була спрямована від  самого початку на те, щоби дати людині відповіді на її найперші життєві  запитання щодо життя і смерті, сенсу життя, засад людської поведінки  та шляхів людського самовдосконалення. Буддизм наважився визнати всіх людей рівними в їх прагненнях здобути духовні засади свого  життя та йти шляхом морального і  духовного пошуку. У відношенні до попередніх – брахманістських та ведичних – релігійно-культових  традицій він постав явищем реформаторським. Буддизм також відрізнявся і  від поширених в тих регіонах аскетичних рухів, що закликали відвертатись від життя з усіма його рисами, в тому числі – не прагнути співчуття  та гуманістичної допомоги ближньому. Прихильники буддизму вважають, що відкривши найпершу істину життя, істину про те, що життя є страждання, істину, яка не поставала наслідком  людської гріховності чи недосконалості, а просто звичайним станом справ, Будда тим самим зупинив “колесо  сансари”, оскільки довів, що можна  зупинити притаманну життю спрямованість. Великий демократизм буддизму полягає  в тому, що він визнає (у більшості  своїх течій та сект) за кожною людиною  принципову можливість здійснити саме цей життєвий подвиг. Буддизм також  викливає повагу до себе вже внаслідок  того, що він виявляє надзвичайну  толерантність у відношенні до всіх та всіляких шляхів духовного (в даному випадку – релігійного) пошуку.