Класики української соціалістичної думки

     Науковий  аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей. 
 Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко. 
 Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за                                                                            В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням. 
 Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське суспільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Ось чому любов до рідного краю — української землі, — яка годує всіх її мешканців є об’єктивною передумовою створення соціально-національного союзу. А патріотизм, таким чином, за Липинським означає “свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”. 
 Засуджуючи націоналізм, учений підкреслював, що в його основу покладена свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри й одного стану, хоча й з різних територій, і ненависть до людей чужої віри й чужого стану на будь-яких територіях. Ось чому зовсім не випадково з середини 70-х років ХХ ст. ряд зарубіжних соціологів розробляють проблему “посттрадиційних суспільних цілісностей”, які виходять за межі ідеї національної ідентифікації ХVIII і ХIХ ст. Один із представників цього наукового напряму німецький соціолог Ю. Хабермас пише: “У сьогоднішній спадщині європейської державної системи націоналізм позбавлений привабливості — рух здійснюється в напрямку постнаціонального суспільства”. 
 Втілення в життя ідеї державного творення України В. Липинський пов’язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференційоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади. 
 
 

     Висновок

     У висновку, слід підкреслити, що своєрідний шлях розвитку української соціологічної  думки, на жаль, не завершився дотепер  ні у краю, ні на чужині виробленням  сучасного потужного, категоріально  синтезованого компендіуму, з якого  би починалась сучасна українська соціологія. У цьому плані ми значно відстали від інших народів, і малою  втіхою для нас є згадка про  штучне гальмування наукових досліджень у галузі соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси  національного відродження, які  прокладають собі шлях у сучасній Україні, безпосередньо торкаються й соціології. На часі першочергове завдання – створення самобутньої  і водночас модерної української  соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові у  важкий і щасливий час державотворення.

     Отже, після велетенських суспільних і  державних катаклізмів та найбільших соціологічних експериментів в  історії людства українська суспільно-політична  думка стала перед переконанням відродження народу, як суспільний процес може бути зрозумілим і поясненим  лише соціологічно, і навіть основне  питання практичної політики — куди і якими шляхами повинен іти  народ — може знайти своє вирішення  саме у соціології. 
 
 
 
 
 
 
 

Список  використаних джерел:

1. Соціологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А. Ю. Брегеда, А. П. Бовтрук, Г. В. Дворецька та ін. — К.: КНЕУ, 1999. — 124 с.
2. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.
3. Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 11, 12.
4. Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. В. Захарченко, 
   В. Ф. Бурлачук та ін. — К., 1996.
5. http://politics.ellib.org.ua/
6. http://revolution.allbest.ru/sociology/d00209004.html
7. http://diplomna5.com/item-6044/