Соціальні ризики

Тема. Соціальні ризики

1. Поняття та ознаки соціальних ризиків. Система соціальних ризиків за законодавством

         Під соціальним ризиком сьогодні слід розуміти  ймовірні події, які породжуються об’єктивними  соціально-значимими причинами і призводять до втрати заробітку особи, зниження доходів нижче прожиткового мінімуму, необхідності в медичній допомозі та інших соціальних послугах.

          Ознаки  соціального ризику:

      -     мають  об’єктивний  характер, наступають  незалежно від волі особи, 

• виникнення цих обставин завжди впливає на матеріальний, життєвий рівень особи;
• закріплені у законодавстві, їх перелік вичерпний, тобто розширеному тлумаченню не підлягає;
• є підставою для призначення того чи іншого виду соціального забезпечення, тобто є обов’язковою частиною юридичного складу, який спричиняє виникнення, зміну або припинення соціально-забезпечувальних правовідносин.

       Класифікація  соціальних ризиків може проводитись  з  різним критеріями.

Так, за критерієм організаційно-правової форми розрізняють страхові та нестрахові соціальні ризики.

За змістом можна виділити такі основні соціальні ризики: непрацездатність, безробіття, малозабезпеченість, втрата годувальника.

       В Конституції  України окреслюється менш вузьке  коло соціальних ризиків, ніж  передбачено іншими нормативно-правовими документами. Так, в Конституція йдеться про втрата працездатності, старість, втрата годувальника, безробіття. Проаналізувавши сучасне соціально-забезпечувальне законодавство можна зобразити таку систему соціальних ризиків:

1. Безробіття;
2. Малозабезпеченість;
3. Втрата працездатності: постійна і тимчасова;
4. Втрата годувальника (смерть).

2. Безробіття, як соціальний ризик

       Законодавчого  тлумачення терміну безробіття  немає, проте у Законі України  “Про зайнятість населення” є визначення безробітного ( безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку,  які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі  зайнятості  як  такі,  що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи). Крім того, в Законі України “ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” є поняття “втрати роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин”.

      Безробіття – втрата працездатною особою працездатного віку роботи з об’єктивних чи суб’єктивних причин, яка призвела до втрати заробітної плати або інших, передбачених законом доходів.

       Факт безробіття встановлюється на підставі Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку  громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України   від 27 квітня 1998 р. N 578.

            Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням   працевлаштуванні,  здійснюється  державною службою зайнятості  за місцем постійного проживання  за умови пред'явлення паспорта  і трудової книжки, а у разі потреби - військового квитка,  документа про освіту або документів, які їх замінюють.

           Незайняті громадяни   підлягають  реєстрації  у  цій службі.  Під час реєстрації   кожна   особа   самостійно   або   із   застосуванням автоматизованої  системи  за допомогою працівника державної служби зайнятості заповнює картку персонального обліку громадянина,  який шукає  роботу  (безробітного)  і  особистим  підписом  підтверджує достовірність внесених до неї даних.

         Зайняті громадяни,  які  бажають  змінити  професію або місце роботи,  працевлаштуватися  за  сумісництвом  чи  у  вільний   від навчання   час   і  звернулися  до  державної  служби  зайнятості, підлягають  обліку. 

  

     Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

     а)  віком до 16 років, за винятком  тих, які працювали  і   були вивільнені у зв'язку із  змінами в організації виробництва  і праці, реорганізацією,  перепрофілюванням   і  ліквідацією   підприємства, установи і організації або  скороченням чисельності (штату);

     б)  які вперше  шукають роботу  і   не    мають    професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл,  у разі відмови їх від проходження професійної підготовки  або від оплачуваної роботи, включаючи роботу  тимчасового  характеру,  яка не  потребує  професійної  підготовки; 

     в) які відмовились  від двох пропозицій  підходящої  роботи  з моменту реєстрації  їх у службі зайнятості  як  осіб,  які  шукають роботу;

     г) які мають  право  на  пенсію  відповідно  до  законодавства України.

    

     У разі відсутності   трудової книжки громадянин,  який вперше шукає  роботу,  повинен  пред'явити  паспорт,  диплом  або   інший документ   про   освіту  чи  професійну  підготовку,  а  звільнені військовослужбовці - військовий квиток.

      Крім цих  документів  окремі  категорії  громадян   під   час  реєстрації  повинні  пред'явити  також   такі документи:

     а) громадяни,  які втратили роботу внаслідок  нещасного випадку на виробництві  або настання професійного захворювання і  через  це потребують  професійної  підготовки,  перепідготовки чи підвищення кваліфікації - довідку медико-соціальної  експертної  комісії  щодо професійної придатності;

     б) випускники  вищих навчальних  закладів,  підготовка  яких здійснювалась   за   державним   замовленням,  яким  відмовлено  у прийнятті на роботу за місцем призначення, - направлення на роботу і   скріплену   печаткою   замовника   довідку   про   відмову   в працевлаштуванні  або  довідку  про  самостійне  працевлаштування,

     в) особи,  які отримують пенсію відповідно до законодавства України, - пенсійне посвідчення або посвідчення інваліда.

      

         Громадянам,  зареєстрованим у  державній службі зайнятості  як такі,  що шукають роботу,  протягом  семи  календарних  днів  з  моменту реєстрації підбирається підходяща робота.

     Семиденний  строк підбору підходящої роботи  розпочинається  з дня реєстрації  громадянина як такого, що шукає  роботу.

     Громадяни,  які  зареєстровані  на  загальних  підставах у державній  службі  зайнятості  як  такі,  що  шукають роботу,   і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з обліку  і їм  протягом  шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть  зареєструватися  повторно у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу.

         Неповнолітні,  які  досягли  15  років  і  звернулися  до державної  служби  зайнятості  за  сприянням  у  працевлаштуванні, можуть, як виняток, бути зареєстровані як такі, що шукають роботу, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють.

        Громадяни,  зареєстровані у державній службі  зайнятості як такі,  що шукають  роботу,  і безробітні зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню,  виконувати  всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості  у  строки,  встановлені  працівником цієї служби. 

      Для одержання статусу безробітного  з призначенням допомоги по  безробіттю  громадянин  повинен наступного дня після встановленого строку підбору підходящої роботи (тобто з восьмого дня після реєстрації) особисто подати  до державної  служби  зайнятості  письмову  заяву про надання статусу безробітного та заяву про те,  що він не має заробітку  або  інших передбачених законодавством доходів.

 

3. Малозабезпеченість, як соціальний ризик

     Малозабезпеченість  – це неспроможність особи  чи сім’ї з огляду на об’єктивні чинники забезпечити середньомісячний сукупний дохід на рівні прожиткового мінімуму. У законодавстві зустрічається термін “малозабезпечена сім’я”. Такою називають сім’ю, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї.

Середньомісячний  сукупний дохід сім’ї – це обчислений у середньому за місяць дохід усіх членів сім’ї з усіх джерел надходжень протягом шести місяців, що передують  місяцю звернення за призначенням державної  соціальної допомоги.

 

4. Втрата  працездатності, як соціальний ризик

 

        Втрата працездатності  може бути постійна і тимчасова.  Постійну втрата працездатності  буває повна і часткова. Повна  втрата працездатності – настання  пенсійного віку (старість). Пенсійний  вік в Україні становить 55 років для жінок 60 років для чоловіків.

        Прикладом часткової втрати працездатності є інвалідність. Існує два критерії інвалідності – медичний та економічний. З медичної точки зору - це розлад функцій організму. З економічної точки зору – це таке порушення, яке призводить до втрати працездатності: професійної чи загальної.

        Інвалідність – це стійкий  розлад функцій організму, зумовлений  захворюванням, наслідком травм  або вродженим дефектом, який  призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. Обмеження життєдіяльності – це повна або часткова втрата здатності обслуговувати себе, самостійно пересуватись, орієнтуватись, спілкуватись, контролювати свою поведінку, вчитись, займатись трудовою діяльністю.

Причинами інвалідності можуть бути:

1. трудове каліцтво
2. професійне захворювання
3. загальне захворювання
4. вроджені дефекти.

 

        Інвалідність вважається такою,  що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок настав:

• під час виконання трудових обов’язків (в тому числі і під час відрядження);
• по дорозі на роботу, або з роботи;
• на території підприємства, установи, організації протягом робочого часу (вкл. перерви);
• поблизу підприємства протягом робочого часу, якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку;
• у разі виконання державних або громадських обов’язків;
• у разі виконання дій по рятуванню людського життя, охорони державної чи приватної власності, охорони правопорядку.

       Порядок розслідування та обліку нещасних випадків на виробництві закріплено в Положення про розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві затвердженому Постановою Кабінету Міністрів від 21 серпня 2001 року.

         Інвалідність внаслідок професійного захворювання встановлюється на підставі висновку спеціалізованого медичного закладу про наявність професійного захворювання. Перелік таких захворювань закріплений в Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку професійних захворювань” від 8.11.2000р.

        Професійне захворювання – захворювання, яке виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлене дією на організм виключно або переважно факторів виробництва, характерних для конкретної професії.

        Професійні захворювання можуть  бути викликані виключно дією  несприятливих виробничо-професійних  факторів, а можуть бути і такими, у розвитку яких встановлено  причинний зв’язок впливом певного  несприятливого виробничо-професійного  фактора та виключено явний вплив інших непрофесійних факторів, що викликають аналогічні зміни в організмі.  Крім того, необхідно враховувати можливість розвитку проф. захворювання через тривалий термін після припинення впливу шкідливих факторів виробництва.

         Загальне захворювання, як причина інвалідності визначається за залишковим принципом, тобто якщо інвалідність не спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, то її причиною визнається загальне захворювання. До загального захворювання прирівнюють нещасний випадок невиробничого характеру.

          Показаннями для встановлення інвалідності у дітей є паталогічні стани, які виникають при вроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм.

 

Під тимчасовою втратою працездатності розуміють неспроможність особи виконувати свою трудові обов’язки внаслідок короткотривалих обставин об’єктивного характеру. Тимчасова непрацездатність може бути спричинена:

1. фізичною нездатністю особи здійснювати трудову діяльність (хвороба, травма, вагітність та пологи);
2. неможливістю працювати у зв’язку із необхідністю здійснювати догляд за іншим членом сім’ї (хворою дитиною; хворим членом сім’ї; за дитиною до трьох років; за дитиною до досягнення трьох річного віку або дитиною-інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною);
3. неможливістю працювати у зв’язку із настанням обставин, спричинених діями державних органів (карантин, накладений органами санітарно-епідеміологічної служби).