Соціальний захист літніх людей

Проблеми особистісного розвитку в період похилого віку і старості досліджували Б.Г.Ананьев, І.Г.Бєлєнька, К.Вишневська-Рошковська, Є.І.Головаха, І.В.Давидовський, Е.Еріксон, О.В.Краснова, О.О.Кронік, О.Г.Лідерс, К.Росяк, Р.С.Яцемірска, К.Юнг. Зокрема, Н.В.Андрєєв, С.Є.Піняєва розглядали питання особистісного і професійного розвитку у період зрілості. Проблеми особистісних змін у старості, а також особливості життєвого шляху людей похилого віку проаналізовано у роботах Н.А.Логінової, Г.Томе. У працях Л.В.Бороздіної та О.М.Молчанової основна увага приділялась дослідженню самооцінки у похилому віці. Є.І.Холостова, Н.П.Щукіна розглядають питання соціально-психологічної допомоги у період пізнього віку.

Вагомий внесок у розвиток сучасної геронтології належить українським науковцям, які провели комплексне дослідження проблем старості, питань довголіття та психологічного вітаукту, біологічних, соціальних, психологічних чинників старіння. Відомі здобутки наукових шкіл О.О. Богомольця, І.І. Мечнікова, В.В. Фролькіса, які пізніше активно розвивалися російськими геронтологами. Психологічні особливості осіб похилого віку у контексті проблеми життєвого шляху та періодизації психічного розвитку особистості досліджували О.І. Кульчицька, В.Ф. Моргун, Т.М. Титаренко. Основні механізми старіння розглядали Ж.А. Медведев, В.В. Безруков, Г.М. Бутенко, Н.В. Паніна, а медико-психологічні питання пізнього віку – У. Риспаєв, О.К.Кульчицький та інші вчені.

Таким чином, ми розглянули історію  дослідження проблеми соціального захисту людей похилого віку, в результаті чого було виділені підході, що визначали відношення суспільства до людей похилого віку та розглянуто основні положення науки, предметом якої є люди похилого віку.

1.2. Уточнення основних понять дослідження: «соціальний захист», «людина похилого віку», «організаційно-правове забезпечення»

Для дослідження значення зазначених понять слід спочатку проаналізувати поняття «соціальна держава». Поняття «соціальна держава» є плодом XX століття, тоді як поняття «правова держава» виникло раніше — у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:

— про владу закону як поєднання  сили і права (Аристотель, Солон);

— про відрізнення правильних і  неправильних форм правління (Сократ, Платон);

— про відрізнення природного і  позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

— про рівність людей за природним  правом (римські юристи, стоїки);

— про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

— про державу як правове об'єднання  людей (Цицерон);

— про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт  права (римські юристи) [24, 45].

Символічним вираженням уявлень про  державну владу, що визнає право, тобто  про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя із зав'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов'язковим для усіх. Образ правосуддя виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Протягом історії рація і  зміст ідеї про правову державу  в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про «здійснене державне управління» [24, 46].

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення політичних сил, що виключають монополізацію влади] в руках одного органу, особи або спільноти. Затверджуються ідеї свободи особи, панування права в приватних і публічних відносинах. Дж. Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини «законності опору всіляким незаконним виявам влади». Ш. Монтеск'є у Франції (XVIII ст.) заявляв, що для запобігання зловживанню владою є необхідним такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати [24, 47].

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»). Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного  поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи [24, 48].

Отже, історично правова держава  — це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення  правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку — побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) — це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціальне ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній:

— принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

— принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

Поняття «соціальної держави» було висунуто у 1929 p. німецьким державознавцем X. Хеллером і згодом поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму [24, 50].

Після Другої світової війни концепція соціальної держави одержала закріплення в конституціях ряду країн Західної Європи (ФРН, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 p. зазначає, що Іспанія є соціальною, правовою та демократичною державою, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 p. говорить про те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою.

У наші дні соціальна держава  означає насамперед обов'язок законодавця  бути соціальне активним в ім'я  згладжування суперечних інтересів членів суспільства і забезпечення гідних умов життя для усіх за наявності рівності форм власності на засоби виробництва. Держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета — за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

Поняття правової держави усе більш  поєднується з концепцією так званої «держави загального благоденства» («максимальної» держави), або, інакше, «соціальної держави». Це суміщення відбувається насамперед на основі гарантій системи економічних, соціальних і культурних прав.

Вчені (Г.А. Ріттер, Роулз та ін.) виділяють  три моделі сучасної соціальної держави.

1. «Позитивна держава» (США), у якій є найменший ступінь невтручання держави в економіку і соціальне забезпечення, орієнтоване на дотримання індивідуалізму та захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю).

2. Власне соціальна держава (Велика Британія), у якій забезпечуються гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави як засіб забезпечення повної зайнятості).

3. «Держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя та встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави як засіб забезпечення «рівності, кооперації та солідарності») [24, 53].

Соціальний захист населення –  категорія історична, яка змінюється під впливом стану економіки. На певних етапах, особливо в період глибокої економічної кризи, падіння  виробництва і валового внутрішнього продукту, погіршуються умови і рівень життя людей, соціальне забезпечення приймає форму соціального захисту населення, тобто максимально можливого задоволення потреб в умовах обмежених можливостей держави. Так, одна із головних форм соціального захисту в Україні – пенсії досить низькі, навіть середній їх розмір становить лише 35% від середньої заробітної плати. Різні види матеріальної допомоги мають такі низькі величини, що їх немає сенсу і порівнювати. Складність економічної ситуації полягає в тому, що лише середня заробітна плата дещо перевищує прожитковий мінімум. Це означає, що оплата праці значної частини громадян, яка нижче середньої, не відповідає встановленому рівню прожиткового мінімуму, вони знаходяться за межею бідності. Все це свідчить, що соціальний захист населення забезпечує, по суті, виживання людей у складних умовах економічної кризи, значного падіння виробництва і валового внутрішнього продукту.

У результаті складається головна  суперечність між реальними можливостями кризової економіки і потребами  населення в соціальному забезпеченні. З переходом до економічного зростання розширюються можливості держави для поліпшення соціального захисту населення, що знаходить відбиток у підвищенні рівня задоволення його потреб. Так, введено наукові пенсії, які суттєво змінюють умови життя працівників науки. Здійснюється пенсійна реформа, яка теж передбачає поліпшення рівня забезпечення ветеранів праці. Вводяться пенсії за особливі заслуги перед державою і т. ін. Цілком зрозуміло, що тим самим поступово реалізується гуманістична природа запроваджуваних реформ. Так, Україна будує соціально орієнтоване ринкове господарство, яке повинне служити задоволенню потреб населення, Конституція України проголосила права і свободи людини, які можуть бути реалізовані лише за умови повного соціального та матеріального забезпечення. У той же час значне падіння економіки, валового внутрішнього продукту, в тому числі і в розрахунку на душу населення, призвели до різкого погіршення матеріального забезпечення людей, культурного і духовного їх розвитку.

Досвід переконливо довів, що держава не може залишати населення з його бідою. Вона мусить створити національну систему соціального захисту населення, яка навіть в умовах обмежених можливостей може пом’якшити існуючі суперечності, знайти такі форми і методи соціального забезпечення, які б захищали людей, особливо малозабезпечених, і за цих умов створювали підґрунтя та умови не лише для виживання, але й для розвитку людей. Завдання науки, перш за все економічної, полягає в тому, щоб розкрити хід ринкової трансформації суспільства, визначити напрями, форми і методи соціального захисту населення, особливо його вразливих верств.