Про деякі спірні положення Податкового кодексу України

Про деякі спірні положення Податкового кодексу України.

Гуль Наталія

Прийняття 2 грудня 2010 року Верховною Радою України Податкового кодексу України стало вагомим кроком на шляху до вдосконалення системи оподаткування в Україні, оскільки за всю свою історію наша держава не мала єдиного кодифікованого акта у галузі податкового права. Разом з тим даний кодекс викликав чимало дискусій не лише між політичними колами, науковцями, підприємцями, але й серед населення України, навіть уже з оприлюднення першого, як його називали «урядового» проекту Податкового кодексу України. Це супроводжувалося масовими мітингами та страйками підприємцями у Києві та ін. містах України, які вимагали накладення вето на Кодекс Президентом України.

Безумовно, прийняття Кодексу було необхідним у процесі розбудови незалежної та правової держави. Це пояснювалось уже застарілою та нечіткою системою оподаткування, яка існувала раніше, нечітко встановленими заходами відповідальності за недотримання податкового законодавства, зокрема щодо фінансової відповідальності як такої. Усе це в певній мірі знайшло своє вирішення в Податковому кодексі України. Проте він не є таким «ідеальним» як його називають урядовці.

Якщо характеризувати ПК як кодифікований акт у галузі податкового права, його структура не відповідає вимогам теорії фінансового права, зокрема він не містить поділу на частини ( загальну та особливу).  На мою думку структура ПК України повинна була би містити 3 частини:

      загальна частина, яка включає норми щодо поняття та сфери дії Податкового кодексу, податкове законодавство, поняття податку, збору та ін. загальнообов’язкового платежу, податкова звітність, система та повноваження податкових органів тощо.

      особлива частина, яка містить норми щодо встановлення та справляння різних видів податків, зборів, ін. платежів.

      процедурна (процесуальна) частина, що включає норми з приводу застосування різних видів юридичної відповідальності за порушення приписів податкового законодавства.

Проте структура ПК є нечіткою і не відповідає теорії держави і права, і зокрема теорії фінансового права.

Податковий кодекс України передбачає велику кількість перевірок, які можуть здійснювати контролюючі органи. Зокрема, ст. 75 ПКУ передбачає такі види перевірок: камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні. Збільшилося чисельність підстав проведення позапланової перевірки, а саме: з 9 як було раніше, до 15.

ПКУ не визначив періодичності проведення документальної виїзної позапланової перевірки. Звідси, чекати "непроханих гостей" можна хоч енну кількість разів на рік. Постає питання: як же можна ефективно працювати в таких умовах?

Податковий кодекс містить низку норм, які розширюють права і повноваження контролюючих органів та їх посадових осіб. Загалом розширення прав податкової служби у кодексі видається надмірним і не завжди обґрунтованим. Значну частину актуальних проблем можна усунути за допомогою "вбудовування" відповідних механізмів у законодавче поле, а не через надання безмежних повноважень контролюючим органам.

Відповідно до п. 14.1.172 ст. 14 Податкового кодексу України під податковою консультацією розуміється "допомога контролюючого органу конкретному платнику податків стосовно практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акта з питань адміністрування податків чи зборів, контроль за справлянням яких покладено на такий контролюючий орган".

Слід зазначити, що ПКУ крім терміна "податкова консультація" оперує ще й терміном "податкове роз’яснення" (п. 17.1.7 ст. 17, п. 166.5 ст. 166, п. 179.10 ст. 179), однак його значення не розкриває. Системний аналіз податкового законодавства в цьому аспекті дозволяє віднести сам факт наявності терміна "роз’яснення" до категорії технічних вад остаточної редакції ПКУ. Підтвердженням зазначеного висновку є, зокрема, норми Закону України "Про державну податкову службу в Україні". Так, згідно зі ст. 2 завданням державної податкової служби є саме надання податкових консультації, а ст. 8 до функцій Державної податкової адміністрації віднесено надання податкових консультацій. Отже, ані завдання, ані функції податкової служби не передбачають надання роз’яснень як окремої категорії. Відповідно до ст. 52 ПКУ податкова консультація може надаватись виключно за зверненням платника податків і має індивідуальний характер.

Дискусійним залишається питання, хто має право тлумачити податкове законодавство. Якщо за податковою консультацією збережено статус індивідуальних рекомендацій, то податкові роз'яснення стають своєрідними нормативними документами. Податкове роз'яснення має бути затверджене наказом Міністерства фінансів України та зареєстроване Міністерством юстиції України. За таких обставин податкова служба легітимно може нівелювати дію презумпції правомірності рішень платника, видавши власне тлумачення певного спірного положення, яке, як видається, навряд чи буде на користь платників податків.

Податковий кодекс також містить суттєві зміни щодо спрощеної системи оподаткування. ПК позбавляє всіх юридичних осіб права сплачувати податки за спрощеною системою, а для фізичних осіб - підприємців встановлює планку максимально допустимого річного доходу 600 тис. грн. (при роботі з касовими апаратами) і 300 тис. грн. (без). За кількістю найманих працівників обмеження посилюється до максимум 4 людей (8 осіб - для ресторанного господарства).

Податковий кодекс містить нововведення й у частині ставок податку для спрощеної системи оподаткування. Зараз така ставка для фізичних осіб-підприємців встановлюється місцевою владою в межах від 20 до 200 грн. Податковий кодекс передбачає диференціацію цих ставок залежно від чисельності населення в населеному пункті.

У населених пунктах з населенням до 150 тис. осіб ставка єдиного податку може встановлюватися місцевою владою в діапазоні від 20 до 200 грн., з населенням від 150 тис. до 500 тис. осіб - в діапазоні від 20 до 400 грн., а з населенням понад 500 тис. осіб - від 20 до 600 грн. Доходи, одержувані фізичними особами-підприємцями понад встановлену межу (600 тис. грн. при роботі з касовим апаратом і 300 тис. грн. - без), будуть оподатковані за ставкою 15%.

Спрощена система оподаткування не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи; юридичні особи, у статутному фонді яких більше 25% належить не суб'єктам малого підприємництва, а також фізичні особи-підприємці, які здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними, тютюновими виробами і пально-мастильними матеріалами.

Податковий кодекс містить перелік 25 видів діяльності, якими не дозволяється фізичним особам - підприємцям працювати за спрощеною системою. Зокрема, це діяльність в сфері розваг, діяльність з виробництва та продажу підакцизних товарів, з виробництва та продажу пально-мастильних матеріалів, з видобутку і виробництва дорогоцінних металів і каменів, з видобутку та реалізації корисних копалин, фінансова діяльність та інші.

Податковий кодекс України спрямований лише на розбудову великого та середнього бізнесу. Проте малий бізнес за даної системи оподаткування за кілька років за прогнозами науковців може зникнути.

Також ПК не містить чіткого розмежування між земельним податком та земельною платою, як це було передбачено Законом України «Про систему оподаткування», п. 8, ч. 1 ст. 14. Звідси можуть виникнути розбіжності у тлумаченні та застосуванні даної норми, адже податок та ін. загальнообов’язковий платіж не тотожні поняття.

Отже, ПКУ має чимало недоліків, але є надія, що Верховна Рада під корегує норми кодексу відповідно до Конституції та інших законів і потреб суспільства. Разом з тим непотрібно забувати і про позитиви цього кодексу, який є кроком вперед в галузі вдосконалення податкових правовідносин.

Список використаної літератури

1.       Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року № 2755 – VI.

2.       Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 6. – Ст. 37.

3.       Про систему оподаткування: Закон України від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – Ст. 510.

4.       Про плату за землю: Закон України від 3 липня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 38. – Ст. 560.

1