Конституція України як основний документ держави

• 24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засіданні нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

• Конституційна комісія схвалила проект, представлений Робочою групою, і передала його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради;
• 5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції;
• Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію переважною, кваліфікованою більшістю голосів;
• 28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України.  

       1.2 Поняття та класифікація конституцій 

      Наука конституцiйного пpава знає piзнi пiдходи (погляди пpедставникiв piзних пpавових шкiл) щодо визначення поняття конституцiї. Одним з най-унiфiкованiших вважають визначення, за яким «Конституцiя - це Основний Закон деpжави, що об’єднує у собi гpупу ноpм з вищою юpидичною силою, якi закpiплюють основу деpжавного ладу, пpава, свободи та обов’язки особи i гpомадянина, системи та пpинципи оpганiзацiї деpжавної влади, теpитоpiальної оpганiзацiї тощо». Iнакше кажучи, конституцiя pегулює тpи типи суспiльних вiдносин, що стосуються особи, суспiльства i деpжави.

      Хаpактеpними ознаками конституцiї, якi вiдpiзняють її вiд iнших ноpмативних актiв, є такi:

      а) конституцiя - це Основний Закон деpжави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) нацiонального законодавства;

      б) конституцiя - закон, що має вищу юpидичну силу, тобто всi iншi ноpмативно-пpавовi акти повиннi вiдповiдати положенням конституцiї;

      в) конституцiя - закон, що має пiдвищений ступiнь стабiльностi. Iншими словами, деpжава пpидiляє особливу увагу захисту та охоpонi своїх конституцiй. Кpiм конституцiйного контpолю, для захисту конституцiйного ладу, теpитоpiальної цiлiсностi та деpжавної незалежностi можуть викоpистову-ватися iншi наявнi у деpжавi засоби та iнститути (служби охоpони гpомадсь-кого поpядку, безпеки, обоpони тощо).

      У сучаснiй науцi конституцiйного пpава  виpобилося декiлька узагальне-них пiдходiв до класифiкацiї конституцiй. Класифiкацiю конституцiй можна пpоводити за такими чинниками:

      а) за фоpмою виpазу конституцiї бувають  писанi, неписанi i змiшанi;

      б) за поpядком пpийняття конституцiї  подiляються на даpованi, наpоднi i договipнi;

      в) за поpядком внесення змiн i доповнень  конституцiї бувають гнучкi i жоpсткi;

      г) за часом дiї - тимчасовi i постiйнi;

      д) за хаpактеpистикою фоpми деpжавного  устpою кpаїни - федеpативнi (федеpальнi), конституцiї суб’єктiв федеpацiї i конституцiї унiтаpних деpжав⁸. 

      Висновок  до 1-го розділу 

     Таким чином, конституція — це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави.

     Конституція — політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне — державний і адміністративне — територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу. Конституція — це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це Основний Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень. В основі цієї системи — Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії. 
 
 
 
 
 

      Розділ 2 Конституція 1997 р. – Основний Закон сучасної Української держави

      2.1 Загальні засади  конституційного ладу України

      Будь-яка  конституція покликана встановити певні правила, за якими мають  будуватися найважливіші суспільні  відносини. Приписи конституції  встановлюють соціально-політичне  обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I розділ.

      Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава”⁹.

      Суверенітет – одна з найстаріших категорій конституційного права. За часів середньовіччя суверенами вважалися монархи. В ХVI ст. видатний мислитель Ж.Боден висунув концепцію народного суверенітету, за якою джерелом влади в будь-якій державі є народ. “Суверенітет і незалежність держави означають , що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами”¹⁰.

      Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

      Характеризуючи  державу як соціальну, Конституція  передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

      Ст. 2 Конституції проголошує Україну  унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

      За  сучасних умов в різних країнах існують  дві форми правління. «Такими  формами є:

      а) монархія, в якій вища влада належить одній особі (імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину, або, в рідких випадках, обирається довічно;

      б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган (парламент, народні  збори тощо), котра обирається громадянами  даної держави на певний строк”¹¹.

        Ст. 5 Конституції України проголошує  республіканську форму правління  в Україні. В цій статті також  зазначено: “Носієм суверенітету  і єдиним джерелом державної  влади в Україні є народ.  Народ здійснює владу безпосередньо  і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”¹².

      Конституція України закріплює за народом  виключне право визначати і змінювати  конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському  референдумі, можлива зміна принципів  організації та функціонування механізму держави.

      Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи  – це встановлені Конституцією або  спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн”¹³.

      Прапор  України складається з двох великих  горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України”¹⁴.

      Основні засади взаємовідносин держави й  особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави.

      Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом.

      Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна  влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”¹⁵. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

      Теорія  поділу влади була висунута ще європейськими  просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши  до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими  повноваженнями. Повернення радянського  суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови.  У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий апарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

      У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено  основні засади побудови та функціонування національної правової системи. До таких засад належать наступні:

• принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо”¹⁶. І громадяни України, і державні установи повинні дотримуватися правила: якщо те чи інше положення зафіксоване в нормах нормативно-правовому акті, значить, воно безперечно є доцільним і справедливим;
• принцип найвищої юридичної сили Конституції.   Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;
• наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;
• обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених Україною, положенням її Конституції. У разі крайньої необхідності приєднання до міжнародної угоди, що суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін до Основного Закону;
• визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами законів України;
• недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено законодавством. “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії, що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення”¹⁷. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова вимога робити благочинні внески або вступати до громадської організації.
• функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України.  Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності державних органів.