Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці

 

Вступ

 
1. Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці 
2. Основні фактори виробництва

3. Зміст  і характер праці.

4. Проста, складна та інші види праці. 
5. Сутність і місце сільськогосподарського виробництва в економічній діяльності суспільства. 
6. Економічна ефективність та її показники 
Висновок 
Список літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 
 

Сільське  господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Стан  економіки аграрного сектора  зумовлює активізацію пошуку шляхів виходу з економічної кризи та розвитку підприємницької діяльності.

Головною метою економічної діяльності суспільства є формування конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування розвитку економіки політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання кооперації та фінансово-промислової інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Держава правовими та організаційними заходами має забезпечити вільний вибір  суб'єктами підприємницької діяльності форм господарювання, напрямків та умов реалізації продукції, право розпоряджатися результатами своєї праці та капіталом.

Державна  політика в аграрній сфері повинна  йти у напрямку пошуку оптимальної  моделі трансформації економічних  відносин суб'єктів господарювання. Потребує змін також вся інфраструктура сільського господарства.

Стратегія і тактика реформ АПК повинні  концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямках. Перший - формування ефективного  господаря-власника. Другий - створення  сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності.

Мета  курсової роботи — розглянути економічну діяльність суспільства і охарактеризувати її результати і визначити ефективність та особливості економічних відносин в аграрному секторі України.

1.Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці.

  Головною проблемою кожної країни є задоволення різноманітних потреб людей, які представляють собою об'єктивно необхідні умови життя і розвитку людини, суспільства в цілому. Останні - незліченні, а ресурси, з допомогою яких вони можуть бути задоволені, обмежені. Але в процесі прогресивного розвитку суспільства зростають як самі потреби, так і можливості їх задоволення.

Існує досить стійка залежність між розвитком і зростанням суспільного виробництва та якісним вдосконаленням потреб. Ця залежність проявляється як закон зростаючих потреб. Мета всякої економічної діяльності — задовольнити зростаючі потреби. Переважна більшість економістів вважає, що економічна діяльність - це будь-який вид трудової діяльності, спрямований на задоволення різноманітних матеріальних і духовних потреб.

Економічна  діяльність у процесі суспільного  прогресу стає все багатограннішою, виникають нові її сфери і види. Це пов'язано з розвитком продуктивних сил, вдосконаленням їх суспільної організації, зокрема спеціалізації і кооперування на основі суспільного поділу праці.

Суспільний  поділ праці означає відособлення і співіснування різних видів  трудової діяльності.

Як відомо, існують три основні форми  суспільного поділу праці:

загальна, яка виникає в результаті поділу суспільного виробництва на окремі великі роди (промисловість, сільське господарство, сфера послуг тощо);

часткова, яка створюється в результаті поділу цих родів виробництва на види (наприклад, сільське господарство ділиться на окремі галузі: рослинництво і тваринництво) і підвиди (зернове господарство, картоплярство, овочівництво тощо). Ці дві форми суспільного поділу праці характеризують процеси всередині суспільства;

одинична  форма поділу праці, яка характеризує цей процес всередині окремого підприємства (між цехами, дільницями, бригадами, різними працівниками).

Згідно  з Міжнародною стандартною галузевою  класифікацією ООН, сьогодні виділяються такі види економічної діяльності: промисловість, сільське господарство, мисливство, лісове господарство і риболовство; гірничодобувна промисловість, в тому числі експлуатація кар'єрів; оптова і роздрібна торгівля, ресторани і готелі; транспорт, складське господарство і зв'язок; фінанси, страхування, операції з нерухомим майном і комерційні послуги, комунальне, громадське і особисте обслуговування.

Всі ці види економічної діяльності людей  в суспільному виробництві можна  згрупувати в три великі блоки  галузей:

а) основне  виробництво;

б) виробнича  інфраструктура;

в) соціальна  інфраструктура.

До основного  виробництва відносяться ті галузі матеріального виробництва, де безпосередньо  виготовляються предмети споживання і  засоби виробництва. Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від їх технічного І технологічного рівня. Це, перш за все, сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, агропромисловий, хіміко-лісовий комплекси, а також виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво.

Виробнича інфраструктура - це комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво  та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в  цілому. Сюди належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціальні галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних тощо).

Господарська  діяльність в цих галузях, що обслуговують виробництво, підвищує його ефективність, поліпшує умови праці і рівнозначна примноженню суспільного багатства. З розвитком суспільної економічної діяльності прискореними темпами розвивається виробнича інфраструктура. Тому її стан достатньо повно віддзеркалює рівень розвитку економіки країни в цілому. У розвинутих країнах неухильно зростає частка цих галузей у структурі суспільного виробництва.

Перед Україною в процесі структурної  перебудови економіки постає завдання прискорити розвиток виробничої інфраструктури, яка є слабо розвиненою. Основне  виробництво і виробнича інфраструктура в цілому становлять сферу матеріального виробництва. Але в процесі суспільного прогресу швидко зростають потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що обумовлює існування соціальної інфраструктури.

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у розвитку людини, примноженні її розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього та культурного рівня. Тривалий час в економічній літературі цю сферу людської діяльності відносили до невиробничої сфери, мотивуючи це тим, що тут не створюються матеріальні блага.

Звичайно, невиробнича сфера існує: партапарат, апарат Державного управління, громадських  організацій та рухів, армія, міліція тощо. Проте всю соціальну інфраструктуру не можна відносити до невиробничої сфери, тому що тут створюються послуги, які задовольняють соціальні і духовні потреби. Праця, що створює ці послуги, є суспільне необхідною і суспільне корисною, рівноцінною праці у сфері матеріального виробництва. Тому її слід вважати продуктивною працею, а соціальну інфраструктуру віднести до сфери нематеріального виробництва.

Соціальна інфраструктура включає такі галузі: охорона здоров'я, фізична культура, освіта, житлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок, побутове обслуговування, культура та мистецтво. Що стосується науки, то прикладну науку, яка є безпосередньою продуктивною силою, слід віднести до виробничої сфери.

Що стосується торгівлі, транспорту і зв'язку, то вони належать як до матеріального виробництва (там, де є процес виробництва), так і до нематеріального (де вони пов'язані з обслуговуванням людей). Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом вдосконалення виробництва. Разом з тим вона стосується і соціальної сфери, тому що пов'язана із створенням сприятливих умов для життя людини.

Досвід  розвинутих країн свідчить про те, що соціальна інфраструктура поступово  перетворюється в основну сферу людської діяльності. У постіндустріальних країнах (США, Франція, Німеччина, Канада та ін.) частка цієї сфери у створенні валового національного продукту перевищує 50%. Отже, важливим стратегічним завданням економіки України має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури, яка визначає економічний прогрес суспільства та якість життя населення.

Як відомо, економічна діяльність спрямована на задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб. Щоб жити, працювати, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто споживати матеріальні і духовні блага. Причому свою долю в споживанні людина отримує через розподіл і обмін. Отже, суспільне виробництво складається з таких елементів: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. Ці елементи є фазами виробництва. Тому цю структуру можна назвати пофазною. Ці фази між собою тісно взаємопов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, тобто має певні характерні особливості.

Насамперед, тісно взаємозумовлені власне виробництво  та споживання. Споживання є використанням створених благ. Воно буває двох видів: виробниче і особисте. Виробниче споживання - це споживання засобів виробництва і робочої сили працівника при виготовленні суспільне необхідного продукту.

Отже, цей  вид споживання фактично означає виробництво. З цим пов'язане і особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. У свою чергу, виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає спосіб споживання. Отже, дещо відрізняючись за своїми функціями, власне виробництво і споживання тісно пов'язані і лише у своїй єдності можуть становити виробництво.

Перш  ніж надійти у споживання, продукт  має пройти стадії розподілу та обміну.

Розподіл  буває трьох видів:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі  розподілу встановлюється частка кожного  індивіда чи колективу в одержанні  суспільного продукту.

Але щоб  одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу і окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін буває трьох видів:

а) обмін  діяльністю та здібностями;

б) обмін  засобами виробництва;

в) обмін  предметами споживання.

Отже, виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле в економічній діяльності суспільства.

В основі процесу розвитку людського суспільства  лежить матеріальне виробництво, створення  матеріальних благ. Щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, житло, тобто повинні їх виробляти. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб.